Про флешмоб #янебоюсясказати. Погляд з трибун

Розумію, що після моїх роздумів, кількість друзів у соцмережах у мене поменшає... Та все ж.

Флешмоб «я не боюся сказати» практично навпіл розділив невибагливу аудиторію фб. Одні душу виливають, інші на кпини беруть. Це традиційні показники, адже одностайності в суспільстві апріорі бути не може. Хіба що одностайність в поглядах і думках спускають згори як державну політику.

Мої  рефлексії на сформовані цитати:
1. «Флешмоб став масовим». Насправді не став. Це природній процес. Адже такі життєві історії з присмаком насильства та криміналу властиво людині споживати. Це так би мовити привіт від наших пращурів. Високі рейтинги кримінальних сюжетів та кількість заходів на такого змісту новини яскравий тому доказ. Це про тих, хто співпереживав (споживав) історіям (є над чим співпереживати, це правда).
Але з іншого боку щодо тих, хто став дописувачем, є питання. Коли троє людей мене спитали: тобі нічого згадати? В голові промайнула думка про бажання людей бути в тренді. «Я таков, каким вьі меня желаете»... Формируется новая, стадная, основанная на ощущении не подвергающейся сомнению принадлежности к толпе» (Фромм. «Искусство бьіть»)

2. «Флешмоб дав можливість висловитися жінкам і чоловікам про «табу», тепер їм буде легше жити». Насправді не дав можливості легше жити. Ця публічна сповідь - не більше , ніж індульгування, тобто «потокание самому себе, своему чувству собственной важности». (К. Кастанеда) такі сповіді нічого не дають, окрім емоційної та енергетичної втрати. Адже ніхто з тих, хто висловився не розказав власного рецепту як він позбувся цієї своєї психологічної проблеми (травми). Тобто духовної і психологічної практики «перепросмотра жизни» не відбулося. Універсальних підходів немає.

3. «Флешмоб у фб став колективною групою психологічного тренінгу». Насправді не став. Адже фб - це світ ілюзії. Якщо цей флеш-моб зробити реальним, тобто на Майдані незалежності встановити мікрофон і телекамеру та й транслювати на великий монітор так, щоб мама з татом побачили, упевнена більша частина дописувачів не погодяться розказати свою історію. Залишиться маленька частина активістів, правозахисників, «фемен».
Звичайно, моє порівняння буде зараз некоректним (тому одразу прошу вибачення в тих, чиї почуття можу зачепити, повірте, злих намірів немаю), але ця колективна група як група анонімних залежних від певних речей людей, які можуть роками ходити і говорити, але хура буде досі й там. Бо знову таки не відбувся «перепросмотр жизни».

4. «Флешмоб виявив групу людей, які грубіянять, не вміють співпереживати і так далі». Насправді не виявив. Просте побутове запитання: у нас часто в транспорті жінкам поступаються місцем? Чи завжди притримують двері, щоб наступному, хто за нами, не тріснуло по лобі?

5. «Флешмоб не може нашкодити людині, яка зробила свою приватну історію публічною». Насправді може. Оприлюдненні історії - не вичерпний колодязь для продюсерів і сценаристів сюжетних ліній для «душещіпатєльних» постановочних ток-шоу та програм, знятих в жанрі докудрама. Сумніваюся, що дописувача розіпре від гордості, коли він побачить практично себе на екрані, і чи не буде він тоді соромитися свого сьогоднішнього емоційного прориву, коли хтось та ще й ткне в нього пальцем.

Що далі після флешмобу?