Микола Мозговий – 75
З інтерв’ю Миколи Мозгового, яке він дав у 1999 році
75! Могло бути…
Микола Мозговий (1 вересня 1947 – 30 липня 2010): «У майбутнє перш за все перейдуть традиційні пісні 1960-1980-их, які всі співають: і про терен, і про коня. Вони виконуються залюбки і повсюдно, незалежно, чи це за чаркою, чи без неї»
Як розумне теля, він ссав дві цицьки. Народився у Волочиську на Хмельниччині. Батька, який був тридцятитисячником, за покликом партії послали туди, проте невдовзі перевели в Новоселицький район Чернівецької області піднімати сільське господарство. Якщо глибоко зрозуміти людську філософію Мозгового – він вважав себе нічийним. Але був членом двох земляцтв у Києві – Хмельницького і Чернівецького. Зрештою, не було в тому нічого поганого. Головне – який внесок ти зробив для розквіту тієї чи іншої землі.
Микола Мозговий: «У Чернівцях не було революційного руху, комуністичного, бандерівського також. Там жили митці й комерсанти. Перші музичні школи після війни відкривали на Чернівеччині мій батько і його однокласники. З трьох-чотирьох років пам’ятаю, як Степан Сабадаш, покійний Рум’янцев (тодішній директор Чернівецького музичного училища), мій Тато, Дмитро Гнатюк навчали сольфеджіо, історії музики. Змалечку виростав у їхньому оточенні, слухав фронтові, українські пісні. Тоді всі рвалися до участі у шкільних олімпіадах, які породжували і підносили художню самодіяльність. З неї вийшли і Соня Ротару, і Лілія Сандулеса, і я – з одного району. Ходив спочатку до молдавської, потім до російської школи. Кожна школа мала свій хор, невеликий оркестрик. Аматори-ентузіасти, вчителі закладали фундамент знань, не раз я діставав камертончиком від учительки хорового співу Олени Сильвестрівни. Але назавжди захопився фольклором, хором, піснею.
Безперечно, що почалася українська естрада від Степана Сабадаша – автора «Марічки», «Пісні з полонини», «Очей волошкових». А ще – незаслужено забутого Василя Михайлюка, автора супершлягера «Черемшина». У сусідніх областях були свої композитори: Анатолій Горчинський на Тернопіллі, Мирослав Скорик і Анатолій Кос-Анатольський у Львові. Кожен робив своє діло. З’явилися «Черемшина», «Марічка», «Червона троянда», «Намалюй мені ніч» і їх підхопили повсюди. Це був перший прорив української пісні.
І колись, і нині надаю перевагу Дмитрові Гнатюку. Він був тоді молодий і красивий. Це був перший легінь, який співав для Сталіна. То була велика честь. Я закоханий у його творчість, спів. Це надзвичайна людина, як нині модно казати – наш прапор.
Кожна область мала свої ВІА. Уперше на весь Союз прогриміла «Смерічка» Левка Дутковського з Василем Зінкевичем і Назарієм Яремчуком у телепередачах «Пісня-71» і «Пісня-72». Тоді ж у світ пішла Соня Ротару. На Буковині вже був Валерій Громцев з його «Карпатами». Перший склад ансамблю був сформований у стилі а-ля «Чикаго». Не можна не згадати івано-франківських «Опришків» Руслана Іщука – студентський колектив мав свій міньйон на фірмі «Мелодія». Що ж до столиці, то там усе було аморфним. У Києві влада все забороняла.
«Так сі стало», що центром естради були Буковина, де музиканти мали самопальні електрогітари. І де були такі самородки як Левко Дутковський і Володя Івасюк. У теле- і радіоефірі звучали пісні українською мовою. Від Карпат і до Курилів усі співали українською мовою «Червону руту», «Марічку», «Черемшину»...
У 1970-1980-их роках «найкрутішим» виступом на радянському телебаченні був концерт до Дня міліції. Я був на таких концертах постійним гостем. Уже мав сольний концерт з цікавими піснями. У 1978-му в Ленінграді мене з тріском погнали з конкурсу артистів естради. Щоб довести своє «я», ще під час роботи у Київському мюзик-холі написав низку українських пісень, які запропонував художній раді. Усі вони потрапили в ефір, і вже перед конкурсом у Ялті 1978 року мене добре знали. Тоді Толя Євдокименко записав на магнітофончик і поцупив для Соні мою пісню «Мій рідний край».
Перебуваючи на гастролях у Польщі, по телебаченню вперше почув запис моєї пісні у виконанні Соні Ротару в концерті до Дня міліції. Тоді ніхто ні в кого не питав дозволу. Згодом міліціонери і мене почали запрошувати на свої урочистості.
Тепер у багатьох людей з’явилася ностальгія за минулими часами, співаками, групами і піснями. Але й на нинішньому естрадному небосхилі є багато цікавого: самобутні імена, оригінальні конкурси, фестивалі. Інша річ, що раніше діяла непогана система з її художніми радами. Нездар, безголосся ховали вже в зародку. Тепер же маємо некеровану магму, яка розпливається і тече не знати до яких берегів. Немає ефекту решета, яке відділяло б від продукції високої якості продукцію першої категорії, другої й третьої, а також відходи, якими годують свиней. Художні ради рано чи пізно повернуться. Адже редакційні ради має кожне потужне видавництво.
Без їхнього слова не з’явиться книга, газета чи журнал. Лише колегія може визначати напрям поступу і політику видання. У мистецтві це чомусь заборонили. Тепер усе віддано на відкуп шарлатанам, які зовсім не розуміються на ньому.
Час, який минув, довів безперечну істину, що в майбутнє перш за все перейдуть традиційні пісні 1960-1980-их, які всі співають: і про терен, і про коня... Вони співаються залюбки і повсюди, незалежно від того, чи це за чаркою, чи без неї.
Не побоюсь такого узагальнення, але ми – чи не єдина країна в світі, де ще співають народні пісні. Такої масовості вже немає ні в Словаччині, ні в Польщі, ні, зрештою, в Америці. Вічними будуть і ті пісні, які ввійшли в душу народу, не завжди вже знають їх авторів, але без них немислима Україна ні нині, ні завтра. Це, безперечно, пісні Платона Майбороди, Степана Сабадаша, Василя Михайлюка, Ігоря Поклада, Володимира Івасюка, Ігоря Білозіра… Хтось написав одну пісню, а хтось п’ять чи шість. Але вони в пам’яті народній незалежно від прізвищ авторів і їхніх регалій.
Серед найкращих – «Пісня про рушник», «Два кольори», «Ясени», «Марічка», «Очі волошкові», «Червона рута», «Кохана», «Світлиця»... Є їх достатньо, і співатимуться довго-довго. Тішуся, що ряд і моїх пісень знають. Хоч би «Минає день, минає ніч» на вірш Юрія Рибчинського.
Ганьбою, безперечно, є і фонограми. Це хвороба не мистецька, а політико-економічна. Ми дійшли до такого стану через нашу бідність. Нині ми неспроможні утримувати музикантів. Не можемо співати під оркестр – це надто дороге задоволення.
Не мають прогресивних мізків і ті, хто керують культурою. Йде лише перетасовка колоди. Міняють міністрів, замів. А фахівців, які б елементарно розумілися на гастрольній діяльності, і вдень з вогнем там не знайдеш.
Коли ж немає контролю, настає анархія. Скажу чесно, від того безкультур’я мене шляки трафляють. Не знаю, чи я такий дурний, чи розумний, але не можу бути таким собі акином, який співає про все, що бачить. Кожен співак, композитор у душі повинен мати щось від трибуна, вміти переконувати слухача. А інакше навіщо виходити на сцену?
Звання – смішний пережиток минулого. Їх надає президент. Але нехай він збере всіх, кого вирізнив, і спробує з ними дати гала-концерт на стадіоні у Львові чи Тернополі. Я б хотів глянути, хто купить квитки на всіх отих «народних» і «заслужених».
Ніхто не керує естрадою. Немає гастрольного посвідчення, художніх рад. Через це кожен ліпить «зірок» по-своєму. Дотепер не називаю себе композитором, оскільки не маю відповідної освіти. Я, як і Володя Івасюк, аматор. Зате я – професійний співак, маю вищу освіту».
З інтерв’ю Миколи Мозгового, яке я робив для львівського «Експресу» у вересні 1999 року. Зустрілися тоді в Києві, в Укрконцерті.
Коментарі — 0