Наталія Антонюк Шеф-редакторка «Главкома»

Київ, російська мова, лють

Більшість українців готові захищати рідну мову
фото: радіо Свобода

Частина українців і досі лишаються всередині душі малоросами

Стою на касі в супермаркеті. Попереду чоловік напідпитку із купою пляшок алкоголю. Заділа випадково його товар. І тут понеслося: адже стукнула «святе». Почула купу образ.

– Чому тикаєш, та ще й російською?

– На каком язике хачу, на таком і разговаріваю. Кто ти такая....

– Через таких, як ти, й триває війна... Мова важлива, бо...

– ..., что ана гаваріт?

І працівниця «Фори» (його знайома), сміється й кидає фразу, дивлячись на мене: «Якби була без форми, я б їй відповіла».

І це російськомовне бидло – найгидкіше, що бачила в Києві за місяці війни. Я впевнена, що йому «какая разніца» не лише стосовно мови, а й війни. Воно, ймовірно, здасть позиції ЗСУ за гроші. Воно не піде служити в армію. Воно не здатне нічого зробити для нашої перемоги.

І мене надзвичайно дивує, чому й досі «какая разніца»? Чому Київ російськомовний? Чому й досі працівниці супермаркету хіхікають, почувши розмову про важливість української мови?

Що відчуваєш в такі моменти? Страшенну лють. І безсилля водночас. Бо твої близькі зараз на війні, і помирають... Помирають за нас, за свободу, за Україну та українську мову. І страшенно боляче бачити, як хтось цього не розуміє.

Не питайте мене, чому я ненавиджу російську мову. Я не хочу її чути. Я ненавиджу. Й моя ненависть відточена, як гострий ніж.

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: