Децентралізація: малі міста отримали великий шанс

В країні час від часу відбуваються вибори в новоутворених громадах. Так процес децентралізації поступово вступає в дію. І його потрібно сприймати за шанс. Особливо ретельно за цю нагоду мали би хапатися мешканці малих міст і селищ, котрі здобули більше повноважень, більше можливостей. Це їхня нагода стати каліфами на час, коли увага ЗМІ прикута до реформи та успішності її втілення, а це означає, що й до всього, що відбувається на місцях. Не користатися з такого шансу, як мінімум, нерозумно, бо невідомо, як швидко ця хвиля зацікавленості спаде, і чи настане ще колись нова.

Думати, як це можна зробити слід якнайшвидше, бо декотрі уже спохватилися й вдало користаються, поки інші замешкалися. А хто швидше встав – того й тапки, точніше – туристи.

Загітувати своїх

Вітчизняним малим містам здебільшого є що показати мандрівникам. Проте однією із ключових проблем тут стає те, що самі мешканці дрібних бургів (міст – ред.) вважають по-іншому. Купа моїх знайомих затято переконують й відмовляють їхати дивитися їхні міста, мовляв, там нічого цікавого нема. Іноді вже на місці доводиться самостійно їх переконувати в зворотному. Не менш дивно, що часом таке трапляється не лише у периферійних містечках, а й в обласних центрах.

Тому одним із найбільших викликів для місцевих активістів та краєзнавців є необхідність пояснити місцевим жителям, чим цікаве їхнє місто, чим воно привабливе для мандрівників і що в ньому є особливого. Це найважливіша аудиторія, котру передовсім необхідно переконати в цінності вашого бургу, як і в цінності появи туристів на його вулицях. Чим більше таких вдасться схилити на свою сторону, тим бережніше вони ставитимуться до рідних просторів та тим меншою буде ймовірність, що надалі відмовлятимуть знайомих від оглядин міста.

Ловити момент

Попри увагу, котра приділяється невеликим населеним пунктам у зв’язку з децентралізацією, її все одно недостатньо, аби малі міста могли заявити про себе гучно та певно. Аби її було більше – вони мусять створювати позитивні медіаприводи, котрі можуть зацікавити загальнонаціональну аудиторію.

З цієї причини вони мали би продукувати величезну кількість атракційних подій, що є по суті нереальним, недоцільним, а також нераціональним використанням наявних ресурсів.

Проте зі ЗМІ працювати все одно потрібно. Для того, аби медіаприводи були успішними та втрапляли в ціль, вони повинні мати чітку прив’язку. Наприклад, під час перейменування тисяч вулиць по всій країні в рамках декомунізації дуже бракувало креативу в цім процесі. Явно домінувала ідеологія, замість міркування про майбутнє та розряджання ситуації. І зміна назви вулиці Леніна на Ленона, котру затіяв Геннадій Москаль – це лише тролінг, але аж ніяк не усвідомлена стратегія.

Вітчизняні малі міста могли би взяти приклад із польського села Грабовець, де з ініціативи місцевого мешканця в 2005 році одну із вулиць назвали на честь Обі-Ван Кенобі, героя із фільму «Зоряні війни». Після цього село активно почали відвідувати фанати зоряної саги зі всього світу, в тому числі приїжджали й актори, котрі знімалися у цьому фільмі. Все це – чималі надходження до місцевого бюджету.

Головне в таких випадках – не сліпо мавпувати тренд, а перекладати його на місцеві реалії. Наприклад, що заважає Ізяславу Хмельницької області, звідки до США мігрували батьки легендарного актора Леонарда Німоя, назвати вулицю, якщо не його іменем, то хоча б на честь найвідомішого героя, котрого він грав – Спока? Паломництво тисяч фанатів «Зоряного шляху» Ізяславу було б забезпеченим. Після цього можна засновувати тематичний фестиваль і далі розвивати цю тему. Чим не золота жила?

Так само користуватися із своєї хвилини слави мали б перейменовані міста. Ніхто не каже, аби місцеві мешканці вимагали назвати свої рідні палестини на честь Гомера Сімпсона чи Альфа. Мова про те, щоби постійно привертати до себе увагу, показуючи, що нова назва стала поштовхом до кращого життя.

Ще один шанс – це участь в різноманітних конкурсах, котрі висвітлюються в медіа. Це хороший стартовий майданчик для розкрутки, за котрий ще й непотрібно платити.

Не слід забувати і про спроби заявити про себе на міжнародному рівні. Мова не лише про наведення зв’язків із закордонними містами-побратимами, а й, наприклад, беручи участь в заходах, котрі водночас відбувають по всьому світові. Вже не перший рік існує Фестиваль вуличної музики. Традиційно він проходить в травні місяці. Частина великих українських міст вже долучилася до нього, чому не заснувати подібну традицію в малих містах, поступово наносячи свій бург на цю та інші світові культурні мапи, зацікавлюючи цим потенційних туристів із закордону?

Особливість

Аби всіма цими нагодами скористатися – необхідно зрозуміти, чим місто багате, визначити його родзинку (фішку), слабкі та сильні сторони, і в якому напрямі слід рухатись. Зазвичай чиновники та декотрі активісти намагаються не вигадувати велосипеда й іти протоптаною стежкою, себто не міркувати над особливостями та перевагами рідного міста, а лиш копіювати успішні задуми, втілені в інших містах. Вони часто не розуміють, що в невеликі міста їдуть за їхнім особливим духом, а не за китайськими сувенірами чи речами, котрі можна знайти в кожному другому бурзі.

Чудово, що з’являється все більше активістів, котрі вдало знаходять для своїх міст ніші й намагаються розвивати саме ці особливості. Потрібно усвідомити, що фішки можуть виходити далеко за межі традиційного набору «замки-церкви-палаци», ба навіть більше – мусять виходити, аби справді відрізнятися від інших.

Наприклад, в Бучачі засновано Літературний центр імені Шмуеля Йозефа Аґнона, лауреата Нобелівської премії з літератури, котрий народився у цьому місті. А минулого року вперше там відкрили резиденцію, учасниками котрої стали відомі українські письменники, серед котрих і Софія Андрухович.

В недалекій від Бучача Козові восени вперше провели Коза-фест, де в програмі, окрім традиційних народних гулянь, був і парад кіз. Крім того, в цім селищі народився Альфред фон Вокано – засновник пивзаводу «Жигулівське». Цього року фестиваль крафтового хмільного напою на честь Вокано має відбутися у Тернополі, але в планах організаторів, щоб в майбутньому частина його подій проводилася й у Козові.

В інших містах та райцентрах Тернопільської області не бракує специфічних фестивалів, котрі є особливими, але іноді надто архаїчними, надто вже спрямованими на локальну публіку. Декотрим із них не завадило би додати трохи сучасного, як наприклад, фестивалю «Борщівська вишиванка». В рамках цього святкування можна було б проводити міні-фест, де б майстри татуювання набивали би усім охочим «рукави»-варіації на славнозвісну чорну борщівську вишивку.

Крім того, цей симбіоз сучасного та минулого повинен бути і в міфології, котра пропонується мандрівникам. Наші малі міста, в своїй більшості, малопопулярні серед туристів, а це означає, що їм, либонь, невідомі ті кілька легенд, котрі постійно повторюють місцеві екскурсоводи. Але, якщо орієнтуватися на те, аби мандрівники хотіли повернутися, то варто збагачувати свої знання про локальні міфи. Це можливо за допомогою конкурсів поміж місцевих жителів, котрі б могли запропонувати як нове відчитання якоїсь події в історії бургу, появи назви якоїсь локації, так і пригадати щось із того, що їм в дитинстві розповідали рідні та старожили. Так само із переосмисленням міфології можуть допомогти й місцеві письменники та інші митці.

Завдяки бурхливій історії, зміні кордонів та багатьом націям і народам, що проживали та продовжують це робити на наших теренах, ледь не в кожному населеному пункті є своя традиційна кухня. Мова не про звичний набір «вареники-борщ-голубці», а те, що властиво саме конкретному регіону, а то й місту чи селу. Кулінарія є дуже привабливою для мандрівників, тому розвиток ресторанів й кафе, орієнтованих на локальну кухню – важливий елемент туристичної стратегії вашого краю й так само може стати його унікальністю.