Порядні галичани вірять, що з неба за ними стежать тільки перед святами

Як порядні галичани, теребовлянці вірять, що з неба за ними стежать тільки перед празниками. Наша віра загалом крутиться довкола свят, бо щось мусить врівноважувати весь той тягар думок про цілісінький світ, котрий спадає на субтильні плечі теребовлянського люду, бо ж кому про те все думати, як не нам, тим, хто має рідних та близьких в каждім куточку Землі.

Власне, якраз празники і є тим часом, коли найкращі експерти з питань геополітики, енергетики, міжнародного права, військової справи та всього іншого збираються за одним столом, вибравшись на ту зустріч із тих самих куточків світу і закамарків Теребовельщини, мов заправський think-tank, аби вирішити глобальні проблеми й потім розлетітись по усіх-усюдах, аби нести вістку, що вуйко Микола таки мудак, як ми і думали.

Тому віра передовсім сприймається як свято, точніше – як празник. Як дитинство, коли всі рідні поруч. Тому, ставши дорослими, теребовлянцям належить зробити все, аби їхні діти відчували все точно так само. Аби потім так самінько мусіли в зрілому віці си мучити. Мій дідо си мучив. Тато си мучив, і ти, скурвий сину, так само будеш.

А що справжніх празників тіки три: Різдво, Великдень і храмовий празник в селі – то вся активність й побожність сходить на довколишній люд якраз в цей час.

Прибирают, трут, ся сповідают, чистят, готуют страви, потім знов ся сповідают, бо поки терли, готували і прибирали, то стільки гріховного прийшло в голову і зірвалося з язика, шо треба очиститись. А ще білят дерева й бордюри, і все те – ніби востаннє. Либонь, це пов’язано ще й із тим, що вірять: той, хто вмре на великий празник, неодмінно потрапить до раю. Тому й стараються зі всіх сил, аби обійти всі черги, розпитування святого Петра біля воріт та інші співбесіди, боячись, що в інший спосіб не потрафлят проскочити. Досить лиш згадати всіх тих побожних бабусь, котрі каждої вечірньої на службі, а не тіки на празники, аби в голові теребовлян почали витанцьовувати біси й запрошувати відерцями зі смолою до казанків: вількомен, вількомен, панусю.

Тому готуються, аби в разі чого піти пишно й красиво. Але на празники до міста не тільки родичі навертаються, а й ціла купа людей з минулого, ніби сльози на очі. Шкільні друзі та вороги, колишні, що досі колишуть, та однокласники, заздрісники та доброзичливці, успішні та невтішні – всі вони раптом трапляються по дорозі до храму з розшинкованими кошичками чи на церковнім подвір’ї .

І тоді з усіма, хто був готовий полягти на празник, стається чудодійне зцілення, тож вони промовляють про себе «не дочекаєтесь» і беруться драяти, краяти, готувати все в стократ енергійніше. Біжать на суперсеконд-хенд, аби купити собі і благовірним найменш зношені мешти. Аби могти всім цим людям з минулого втерти носа в понеділок, коли посвячуватимуть гроби, бо місце зустрічі змінити не можна. Врешті, всі там колись зустрінемось.