Зеленський як персонаж

Аби створити у виборців враження, ніби він може стати не гіршим президентом, ніж його серіальний персонаж. А тепер йому потрібно докласти не менше зусиль, аби позбутися цього іміджу та довести власну самостійність. Таке ж завдання, набуття суб’єктности, стоїть і перед всією Україною. І ось ця спільність могла би зіграти важливу для обох роль, стати об’єднуючим фактором, котрий би дозволив здолати негативне сприйняття нашої держави та її керівництва на міжнародній арені. Могла би..

Саме слово «персонаж», особливо в словосполученнях «персонаж фільму» та «медійний персонаж», дуже пасує Зеленському. Людині, котра постійно працює на сцені, перевтілюється, котра змінює маски, грає ролі. Котра, врешті, із коміка в одному мить може перетворитися на президента.

В цьому контексті мені пригадується один із улюблених фільмів. В оригіналі його назва звучить як «Stranger than Fiction», себто йде обігравання «вигадки» та «фікшину» як жанру літератури. Ця назва відсилає до 14-ої пісні поеми «Дон Жуан» Джорджа Байрона, де є рядки:

               «Tis strange, – but true; for truth is always strange;

               Stranger than fiction: if it could be told,

               How much would novels gain by the exchange!

               How differently the world would men behold!»

В українському перекладі Сави Голованівського ця гра втрачається:

               «Це дивно. Але істина дивує.

               А як романи виграти могли б,

               якби їх не вигадували всує,

               а розкопали суть життєву вглиб!»

Проте офіційний переклад фільму українською все ж звучить як «Персонаж», що, на жаль, теж не передає авторського задуму. Та саме такий переклад прокладає місток від героя фільму, податківця Гарольда Кріка, до президента України Володимира Зеленського.

В основу цієї прекрасної стрічки покладено постмодерний сюжет: герой повстає проти деміурга. Він кидає виклик тій особі, хто управляє його долею. І якщо в античності герої кидали виклик богам, то постмодерні персонажі протистоять своїм авторам – письменникам/-цям, сценарист(к)ам та іншим карабасам-барабасам від мистецтва.

Відповідно до сюжетної лінії, життя Гарольда різко змінюється, коли він раптово починає чути голос, що лунає в його голові. Той коментує все, що відбувається довкола героя. Ніби хтось нашіптує йому щось. Голос веде оповідь, а отже, не лише смикає Кріка за ниточки, а й усе за нього продумав та вирішив. Пахне фаталізмом, екзистенціалізмом та відвертою приреченістю.

Це аж ніяк не тішить Гарольда, тому він звертається по допомогу до психоаналітика, що ставить йому діагноз «шизофренія». Проте головний герой не вірить, що все так просто. Тим паче, що голос в голові тягне Персонажа до непоправного, про що відкрито заявляє. Йому вже заготовано трагічний фінал.

Тут ми зоставимо Гарольда та повернемося у вітчизняні політичні реалії. Саме слово «персонаж» в українській мові має трохи зневажливий відтінок. «Персонаж» – це щось середнє між «героєм», «випадковою людиною» та «ще тим кадром». Тож завдання Зеленського – змінити сприйняття себе іншими, а також побороти зовнішній вплив на власну долю. Замість «персонажа» – досягти статусу героя, спочатку хоча б як «ключової дійової особи твору». Позбутися іміджу несамостійного гравця, довівши, що він таким не є. Для цього слід здихатися впливу не лише нашіптувачів (заміна шила на мило – Богдана на Єрмака – се не заміна зовсім), а й того деміурга, котрий породив його медійний успіх, надавши свою телепідтримку.

Подібні проблеми з іміджем є й в самої України, котрій бракує суб’єктности на міжнародній арені. Тож Зеленський міг би поєднати процес становлення власної самостійности із збільшенням впливовости держави на політичній мапі світу. І якби се вдалося здійснити, то такий варіант розвитку подій став би найвигіднішим і для нього як політика, і для всієї країни.

Із Зеленським чи без нього, Україні все одно потрібно пройти шлях до суб’єктности. Дорогу від персонажа десятого плану, такого собі містера Біна світової політики, котрий не лише сам встряє в якесь казна-що, а й втягує в се провідних світових гравців, – до самостійного проєкту, де тобі не нав’язують ролей, котрі не хочеш грати, а сам обираєш те, що потрібно. Де сам розпоряджаєшся власною долею та допомагаєш іншим.

Проте схоже, що Зеленському подобається залишатися персонажем. Про це свідчить його бажання зоставатися в образі Голобородька, котрий як не розпускає Раду, то розганяє Конституційний Суд. Тому історією чудесного перетворення України з ним і не пахне. Натомість пахне черговою якщо не зрадою, то, мінімум, змарнованою нагодою. Україна ніколи не змарнує нагоду змарнувати нагоду.