Путін боїться повторити долю Лукашенка. Президент РФ потрапив у патову ситуацію

Протести в Білорусі тривають вже майже два місяці. Проте кінця-краю складній ситуації, в якій опинилася сусідня країна, аж ніяк не видно.

Нещодавно Олександр Лукашенко провів таємну «інавгурацію» себе рідного. З одного боку, так він засвідчив власний страх перед народом, визнавши силу вулиці, адже диктатори, котрі почуваються переможцями, роблять все впевнено й показово, а не підпільно. З другого, підняв ставки в грі й нав’язав супротивнику свій порядок денний.

Що ж може протиставити цьому опозиція? Чергові вуличні акції? Так, вони дратують узурпатора влади, поступово розхитують систему, але поки що не завдали їй якихось відчутних пошкоджень, котрі могли би переломити хід подій. Тому думати варто в іншому керунку.

Також патова ситуація склалася не лише всередині Білорусі. І якщо зі ставленням Заходу до Лукашенка все більш-менш зрозуміло, то Кремль теж опинився в незручному становищі.

Путін та компанія навчилися на протестах у Вірменії, що з мітингувальниками можна й обережніше. Російська влада зовсім не бажає втратити прихильність до себе білорусів. У Кремлі розуміють, що явна більшість населення сусідньої країни справді ненавидить Лукашенка й не може дочекатися, коли він врешті піде.

І хоч російські пропагандисти та силовики допомагають режимові Лукашенка втримувати незаконно здобуту владу, однак роблять це не на повну силу, залишаючи для Володимира Путіна простір для маневру.

Тому Кремль не втручається так, як би міг. Придивляється, сподіваючись вчасно зорієнтуватися в ситуації та витягнути із неї максимум. Можливо, втопити мітинги в крові, а може й допомогти скинути Лукашенка.

Але Путін не може допустити очевидної перемоги вулиці. Бо протести не мають права сприйматися позитивним явищем у суспільній свідомості пересічного російського обивателя, бо він теж може захотіти протестувати. Та й політика Путіна так само побудована довкола міфу про «стабільність», боротьбу з «хаосом вулиці» та «кольоровими революціями».

Ситуація патова, бо Росія не до кінця розуміє, що робити з Лукашенком. Зараз його намагатимуться переконати бути зговірливішим. Йти на поступки Москві, якщо воліє зберегти її підтримку. Але Лукашенко так само має усвідомлювати, що ніхто йому серйозної та реальної допомоги не надасть: ні фінансової, ні збройної, бо Кремль воліє залишитися в тіні та вичікувати. Хіба що випаде нагода стати рятівником чи посадити сторони за стіл переговорів, але щоб це робилося на вигідних для російської влади умовах. А що вигідно для російської влади – апріорі невигідно Білорусі – ні народові, ні Лукашенкові.

Путін боїться повторити долю Лукашенка

Деякі політичні оглядачі поспішили заявити, що Путін поступово натякає Лукашенкові, що його час пройшов. Що він пересидів і йому пора. Так і є, але передовсім Путін пропонує зміни до Конституції, натякаючи, що це правильний шлях не стільки тому, щоби позбутися не дуже зручного для себе диктатора, але й тому, що таким шляхом пішов він сам. Бо Путін пересидів лиш трохи менше за Лукашенка, але дістав росіян, либонь, не менше. Тож так російський президент намагається самоствердитися на тлі білоруського колеги.

І ось ця патовість ситуації, котра склалася на зовнішній та внутрішній аренах, дозволяє Лукашенкові досі балансувати на межі та незаконно втримувати владу у своїх руках. А оскільки всі 26 років він і займався політичною еквілібристикою, то такий розвиток подій йому до душі.

Тому, якщо опозиція воліє здобути перемогу в цій боротьбі – мусить взяти ініціативу в свої руки й зробити щось непередбачуване, що нав’яже Лукашенкові новий порядок денний. Мусить здобути справжню суб’єктність, аби вже узурпатор мусів виступати в ролі того, хто наздоганяє. Й заодно, аби Путін зрозумів, що він – наступний.