Сад ночі

Коли більшість сердець зачинає гупати швидше при слові «літо», то все тому, що перед ними одразу виринають: переливи плеса сліпучого полудня; невідомі залишки руїн замків, що налипають піщинками на ноги й заважають ходити розпеченим пляжем; похитування поплавця поміж очерету; запашні трави та квіти на світанні, на котрих переливаються росяні колекції коштовностей павуків; гамакові залежности із книжкою в руках в тіні крислатого дерева; повні жмені ягід в м’якій сутіні саду; трапеза на веранді, приготована руками бабусі. І ще сила-силенна різного, що аж подивовуєшся, скільки всього може напхатися в чотири літери. Л.І.Т.О. Але подивування ті марні, бо ж літо – це завше про пакування. Про переміщення та вибір. Про багаж та його складання. Про збирання та рух. Про відпочинок та відпочинок від відпочинку. Про подорож в теплі краї. Найближчу та найдальшу мандрівку водночас, бо зачинається вона одразу за вашими вікнами й не відає кінця-краю.

І чарівність тієї подорожі в тім, що відносить вона часто не лише в просторі, а й допомагає подорожувати в часі. Як іноді ж мало потрібно, аби отримати цей магічний квиток. Достатньо одного запаху, одного присмаку, одного слова – і вже летиш назустріч дитинству. Досить краплі розтоптаного полину на світанку, як перед очима виринає сільське футбольне поле, зіткане з мочар, поту, гімнячків, перших перемог та роздертих колін. Досить почути «та чого ти туда поліз?», як ось вже ти на тоненькій черешні на бабціній грядці, дерево те хитається під твоєю вагою, ноги не слухаються, але потім з тобою неодмінно стануться улюблені вареники з картоплею, із таким ніжним тістом, котре назавше залишилося десь там, у дитинстві.

Та тепер моє літо про інше. Воно про ніч. Але не про звуки пісень та хрускіт ватри. Не про вечірки на пляжах та нічні купання. Воно про задивляння на небо, лежачи в спальнику на даху покинутого будинку культури. Про відкриті гардини й споглядання крізь вікна, як місто освітлюється на кілька митей завдяки розлогим тріщинам блискавиць. Про настоювання ранку на п’янкій заварці дощів та із високими травами. Про голос ріки, котрий врешті набуває певности під місячним світлом. Про порожнечу вулиць та її повноту, що виражається в позалюдських смислах.

І, врешті, про нічний сад. Сад як акваріум міста, де спочатку все залягає на дно, готуючись до сну. Де все завмирає й стихає, аби увиразнити цією тишею зміну, котра відбувається. Аби яскравішим був вихід на сцену зірок вечірньої програми. Нічний літній сад, ніби спрагла земля, приймає у себе все. Він багатий не лише на врожаї ягід та москаликів. В ньому достигають плоди звуків та ароматів. Спалахи фиркань та шкрябань. А ще відблиски променадів юні, котра так само достигає в цю пору під час нічних шпацерів містом, сподіваючись скуштувати плодів із дерева пізнання.

Нічний сад манить до себе. Затягує тебе тими звуками, що долинають десь з глибини, всі ці шурхоти та скрадання, котрі виганяють на шпацер твоїм тілом мурашок, що доводиться разом із ними йти та перевіряти, хто це чи що се? А дорогою втрапляєш під вплив повітря. Воно запашне, ніби чай, настояне на недавньому дощі та росах, малині та ґеорґінах, суницях та низьких хмарах, чебрецю та рожі.

Аби додати до того букету цвіт липи та шовковиці – мусиш вийти за браму, забувши про всі шурхоти та скрадання, лопотіння кущів та різкі котячі виски. Тож слідуєш вздовж липової алеї, переходиш тоді до ріки й ідеш вздовж течії, вдихаючи суміш кольорових хмар та ранкових туманів. На десерт смакуєш вишнями та краєвидами, насолоджуєшся співом перших півнів та гудками першого потяга, хаосом маків між рівних смуг ріпаку. Із того зачудування виводить тебе шурхіт віників – то комунальні служби ховають пахощі й видива ночі в довгі та важкі мішки. Вони відправляють їх в архів забуття, аби міг початися й повнитися звуками й пахощами новий день в місті й саду. Місті-саду.