Літо: період, коли можна жити

Бо, власне, якщо вчасно не зарухатися, то ніякої любові й не буде.

Літо – це така пора, коли грішним ділом виникає думка, що в малих містах можна не вмерти. І не просто таки не вмерти з нудьги, а доволі таки непогано собі замешкувати, ба навіть насолоджуватись життям.

Такі дивні думки виникають, бо якраз в цю гарячу пору, ніби на футбольному матчі, проводяться заміни. Сотні бюргерів, весь аванґард міського життя, всі ці леви, левиці, газелі, косулі та інші світські кози врешті-решт збирають манатки і забираються на всілякі моря-океяни на тиждень-другий. Інша ж частина перебирається на теплий період до своїх приватних морів – зелених-зелених, осідаючи на дачах й літніх кухнях, мов труйка на щойно скроплене листя бараболь, як заводський пил на лацкани піджака при шпацері в промисловому місті. Осідають, переважно, аби пантрувати свій найбільший щорічний врожай – популяцію колорадського жýка.

Од цього звільнення в місті значно краще ведеться: легше дихається, легше ходиться, легше стоїться, легше лежиться, легше мовчиться. Взагалі якось легшає. І це ж вони зоставляють по собі ще й кущі малини та аґрусу, цілі дерева вишень та черешень, слив та аличі, їж – не хочу. І через нехочу так само іноді доводиться їсти, аби добро не пропало. При чому всі процедури не треба робити самому, бо святе місце порожнім не буває. Його заповнюють спогади й мари з минулого, котрі проявляються в малих бурґах старими колєґами, екс-коханими та давно незнайомими знайомими, що раптом прибули в справах на день-два.

Тими самими, котрі ніколи особливо не йняли віри в різні дурниці, штибу тієї, що в малих містах бувають такі пори, коли в них можна і навіть хочеться жити, тож давно звідти змилися, аби повертати лиш на кілька літніх днів. Як і не відають сі люди, що вони, власне, і є тими порами, завдяки котрим й можна тут жити, котрі привозять із собою трохи свіжого повітря та затхлих ностальгій, якими й вдається насолодитись, надИхатися та надихАтися. Проте їх слід чітко дозувати, бо вони як гриби: всі придатні до споживання, але лиш у певній кількости, за певних умов і деякі лиш один раз. Бо од надміру їхньої присутности, од надміру спільної комунікації у всіх зачинає крутитися в головах. Там все перемішується: праведне й грішне, світле і темне, субтильне й тактильне, легке та лихе, терпке та п’янке. Од тих союзів, од того amor caecus’у плодяться дурні ідеї, що заброджують в довбешках під променями гарячого маломіського сонця. А далі мейозять й мітозять собі, аби завладарювати в спохмелілих головах, мов зелень на Шульцевім подвір’ї. Так виникають питання: «А може то варто зостатися?», «А може варто врешті-решт звідси втекти?», «А може нічого не було?», «А може нічого не буде?».

І так всі ті питання проростають собі стернею, процвітають потрохи, що аж затуляють здоровий глузд. Блокують усі гальма, забивають штахетами ділянки із застереженнями. Повітря в малих містах видається тоді ще свіжішим, що од його припливу аж паморочиться в голові, зорі такими близькими й яскравими, що можна, лежачи на спині й тримаючись за руки, злизувати їх язиком прямо з неба, ніби сметану. Слова тоді нівелюються, а доторки стають певними, ніби двійко намагаються пересвідчитись, що все це реально. Що все це не дофантазовані та перефантазовані по енному колу спогади. Що всі ці пісні й ватри справжні, а всі розмови – чесні та щирі, мов остання сповідь. Що іскри з вогнища справді перетворюються на зорі, а зірки падають назад у ватру. Що все це є і все це буде.

І може навіть щось з цього колись би вийшло, якби не верталися зі своїх різнобарвних морів бюргери з аванґарду, аби все розставити по місцях: столичних – в столицю, місцевих – до мушельок, минуле – в минуле, привидів – в оперу. Повертають собі місця під сонцем і сонцем повертають так, як їм хочеться.

Тоді зникають під промінням ілюзії, мов ранковий туман. Виринає на горизонті осінь, а звідти вже до перших снігів та Різдва рукою подати. Всі згадують, чому втекли, чому повернулись чи чому залишились, аби невдовзі забути й мучити себе спогадами про літо. Історіями про любов. А поки не настане той період – можна жити.