Додатковий збір на купівлю валюти. Чи є альтернатива?

Питання «про запровадження додаткового збору на купівлю іноземної валюти імпортерами» є важливим як для вітчизняного бізнесу, так й влади. Для бізнесу – це додаткове навантаження, для влади – можливість забезпечити наповнення державного бюджету.

Попри воєнний стан, продовження бойових дій, бізнес за минулі майже пів року багато в чому адаптуватися до нових вкрай важких реалій. Введення додаткового збору на купівлю іноземної валюти імпортерами в розмірі 10% призведе до порушення чинної крихкої рівноваги та матиме низку негативних наслідків для бізнесу у найближчій перспективі:

• збільшення собівартості вітчизняної продукції;
• зростанні споживчих цін в Україні;
• зменшення обсягів реалізації продукції;
• вивільнення «надлишкового» персоналу;
• зменшення замовлень у підрядників та субпідрядників;
• зниження глобальної конкурентоспроможності експортерів, у яких значна частка імпортної сировини у собівартості, через збільшення цієї собівартості та цін реалізації експортної продукції;
• зменшення експорту і відповідно зменшення валютного виторгу;
• зменшення обігових коштів імпортерів іноземної продукції, що призведе до зростання ризиків банкрутства цих підприємств;

Також можна прогнозувати, що позитивний ефект з позицій наповнення бюджету України буде короткостроковим. Збільшення вартості кінцевої продукції призведе згідно з законом «попиту і пропозиції» до зменшення обсягів реалізації. Це своєю чергою призведе до зменшення імпорту. Відповідно буде зменшено й обсяги закупівлі валюти, і відповідно не будуть отримані заплановані надходження до бюджету від запровадження додаткового збору на купівлю іноземної валюти імпортерами.

Цю ситуацію можна розглянути на прикладі виробництва кондитерської продукції. Так згідно з даними Асоціації «Укркондпром» «частка імпортної сировини у собівартості кондитерських виробів становить в середньому 45% (при цьому в шоколадній продукції – близько 70%). Тому лише коштом подорожчання сировини собівартість кондитерських виробів зросте в середньому на 4,5% (шоколадних на 7%)». І найголовніше «1% зростання ціни на кондитерську продукцію призводить до падіння попиту в середньому на 2% (для шоколадної продукції, яка найбільше здорожчає через додатковий збір, цей коефіцієнт еластичності попиту навіть вище, тому падіння виробництва в цій групі буде найбільшим)».

Виходячи з цих даних, можна зробити такі розрахунки. Збільшення вартості валюти на 10% призводить до збільшення вартості продукції на 5%, що своєю чергою обумовить падіння попиту на 10%. Як наслідок, пропорційно зменшиться купівля іноземної валюти. Таким чином, через один виробничий цикл, економічна корисність для наповнення державного бюджету буде дорівнювати нулю. А перелічені негативні ефекти у своїй більшості залишаться.

Враховуючи вказані вище ризики стає зрозумілим, що зазначена ініціатива є не системною, а корисність її впровадження викликає сумніви через те, що плюси навряд перекриваються мінуси.

У певному сенсі компромісним може бути варіант за яким додатковий збір на купівлю іноземної валюти стягується лише з тих компаній, які імпортують товари аналогічні тим, що виробляють вітчизняні підприємства. Прикладом такого імпорту може слугувати молочна продукція.

Але такий «локальний» захід не в змозі розв'язувати комплексні проблеми економіки України, які вже прямо відображаються на міжнародних кредитних рейтингах від S&P 500 та Fitch. Тому постає завдання пошуку альтернативних шляхів, які можна знайти через поєднання логіки ліберальної та кейнсіанської економічної політики. Лібералізм доцільно використовувати для стимулювання виробництва, а кейнсіанство для стимулювання попиту (через перерозподіл грошей від більш заможних до менш заможних верств населення). На практиці це означає рух за такими напрямами:

• максимальна дерегуляція ведення бізнесу;
• оподаткування за прогресивною шкалою доходів фізичних осіб;
• оподаткування за прогресивною шкалою спадщини;
• оподаткування за прогресивною шкалою предметів розкоші.

Перехід на прогресивну шкалу оподаткування, в умовах домінування протягом багатьох років плоскої шкали оподаткування – непроста задача. Розмір максимальних значень може бути досить високий. Так Том Пікетті у своєму дослідженні «Капітал у XXI столітті» вказує, що «Сполучені штати стали першою країною, яка ввела ставки понад 70% як для доходів (у 1919-1922 роках), а так й для спадщин (у 1937-1939 роках)».

Ці заходи забезпечать не лише наповнення бюджету, а також поглиблення соціальної справедливості (за умовами прогресивної шкали оподаткування «виписувати» собі премії у сотні мільйонів гривень, як це робили топменеджери НАК «Нафтогаз України», буде недоцільно).

Але наскільки ці податки здатні покрити наявний багатомільярдний дефіцит бюджету, це велике питання. Бо, важко не погодитися з тим самим Пікетті: «Коли частка доходів чи спадків оподатковується за ставкою 70–80%, очевидно, що головна мета полягає не у збільшенні податкових надходжень (ця частина ніколи не приноситиме великих коштів). Зрештою, йдеться про те, щоб покінчити з доходами та статками, які законодавці вважають надмірними з соціальної точки зору та марними з погляду економічного, або щонайменше зробити надзвичайно дорогим їхню підтримку на такому рівні та відбити бажання їх увічнювати.

Водночас не йдеться про повну заборону або про експропріацію. Прогресивний податок завжди є відносно ліберальним способом зниження нерівності в тому сенсі, що цей захід поважає принципи вільної конкуренції та частої власності, при цьому змінюючи стимули для приватних осіб – у радикальному, але передбачуваному та логічному ключі, дотримуючись заздалегідь встановлених та демократично обговорених правил у рамках правової держави. Прогресивний податок у певному відношенні є ідеальним компромісом між соціальною справедливістю та індивідуальною свободою. Тому не випадково, що англосаксонські країни, які певною мірою були найбільше віддані індивідуальним свободам протягом своєї історії, також зайшли далі за всіх у галузі прогресивного оподаткування протягом XX століття».

Таким чином, можна стверджувати, що прогресивна ставка оподаткування доходів – це суспільно правильний крок в умовах воєнного стану та економічної кризи, але його не варто розглядати як економічну панацею. Для комплексного розв'язання наявних проблем треба на них подивитися з висоти економічної думки. Як писав відомий американський економіст Пол Самуельсон «будь-яке суспільство має тим чи іншим шляхом вирішити три докорінні взаємопов’язані економи проблеми»:

1. «Що і в якому обсязі має вироблятися?»
2. «Як (за якою технологією) має вироблятися?»
3. «Як має розподілятися?».

У питанні запровадження додаткового збору на купівлю іноземної валюти імпортерами представники влади акцентують на тому, як розподілити наявні блага у бік бюджету, бізнес – як зберегти обсяги виробництва. Водночас як питання технології (організації) виробництва залишається поза увагою. Зараз ми бачимо як великі підприємства фізично зникають (наприклад, ПрАТ «ММК ім. Ілліча», ПрАТ «Металургійний комбінат «Азовсталь») і розв'язання цих проблем через зміну системи оподаткування не можливо. Тому необхідною є модернізація самої економічної моделі України.

Україні зараз потрібен не тільки План повоєнного відновлення та різноманітні податкові ініціативи, а також План трансформації економіки України від чинної моделі, базисом якої є великі маломобільні підприємства, до максимально мобільної, модульної економіки, яка здатна швидко адаптуватися не лише до вимог ринку, а також воєнно-політичних реалій та викликів. І це має бути у фокусі уваги та влади, і бізнес-спільноти, і спільноти експертів-економістів.