Що не так із законом про посилення кримінальної відповідальності солдат ЗСУ

А давайте-но, любі друзі, я вам розповім, чому я проти оцього закону про посилення відповідальності військових. Для цього, любі мої, ви маєте нарешті дізнатися подробиці того, за що я отримав нещодавно орден «За мужність».

Отож, одного прекрасного вечора мене з моїм взводом в темпі рок-н-ролу підняли по тривозі і відправили на підсилення в одне село, за яке йшли активні бої. Заїхали ми зовсім потемки, майже опівночі, і нас, звісно, накрили артою прямо на в'їзді. На опорнику однієї славної бригади, яку ми і мали підсилити, з'ясувалося кілька диких, але таких властивих цій війні обставин.

Молодий замкомбата швидко повідомив нас, що задачі змінилися, що замість оборони/зачистки нас чекає нічний рейд і засада, потім відкрив карту і показав пальчиком точку, де я мав спиняти танкову колону.

«Там хоч розвідка була?», – спитав я. «Звісно!», – бадьоро відповів замкомбата і негайно випхав нас в глупу ніч, де єдиним джерелом світла були спалахи вибухів.

І ми пішли. Майже точно опівночі. З однією рацією на 35 людей і одним теплаком. Без карти чи планшету з «кропивою» – їх взагалі нам не дали – покладаючись виключно на мою здатність запам'ятати карту місцевості після трьох хвилин розглядання її на планшеті замкомбата.

Як виявилося в подальшому, жодна розвідка, звісно, в ту сраку не ходила, бо це було на півтора-два кілометри за лінію фронту. Але я досі не впевнений, чи знав взагалі про цей прикрий факт той, прости господи, камандір. Далі все пішло врознос. Засідка не відбулася, бо танкову колону розп#здячили на підходах. Але нам наказали закріпитися на тій позиції.

Правда, у нас не було саперських лопаток, тому нам наказали! відправити на опорник двох бійців за лопатками.

Вже на цій упоротій команді з точки зору здорового глузду слід було поставити під сумнів адекватність командира «цієї операції «очко», як вона назавжди залишиться в наших серцях. Але ми це зробили. Хоч і не підозрювали, що це лише початок.

Далі ми отримали наказ просунутися в східному напрямку (нагадаю – на незнайомій території, в темряві і без карти), знайти там закинуту будівлю і зачистити її. Ми відправили розвідку, яка знайшла розтяжки, але не ту нещасну будівлю. Пізніше з'ясувалося, що молодий і героїчний замкомбата тупо не здатен її самотужки знайти на карті. І тому будівлю, до якої нам, на його думку, слід було ще трохи лізти вглиб ворожих мінних полів, ми проминули ще на початку нашого маршруту, бо вона стоїть прямо на краю села, яке обороняв батальйон героїчного замкомбата. І ми її вже, звісно, зачистили без додаткових команд ще хто зна коли, а що про це йому доповідали – то людина просто не звернула увагу чи там забула.

Цей бл***кий цирк тривав до ранку, коли нас мали поміняти або вивести, як обіцяв нам цей камандір. Звісно ж, нічого подібного не сталося навіть приблизно. Тому увесь наступний день ми провели в засідці, без їжі і води, які нам обіцяв відправити, але так і не відправив цей замкомбата. За цей час ми взяли в полон двох ворогів, потім пожмурили їхню розвідку, яка тупо була впевнена, що в такому глибокому тилу укропів бути не може, а тому вийшла на нас в повен зріст. А ще у нашого кулеметника стався епілептичний напад від зневоднення і виснаження організму.

Родзинкою на торті стало оточення, в яке ми потрапили під вечір. Цілий день ми попереджали того замкомбата, що після контакту слід змінити позицію або привести підсилення, бо нас пасуть. Це було очевидно з того, що нас багато годин підряд обстрілювали ворожі міномети – пристрілювалися, і наші – відстрілювалися.

На щастя, я самовільно і всупереч наказу переніс нашу позицію на 50 м убік по зеленці. Це нас і врятувало. Рівно о 17.30 нам в зеленку упали кілька мін, слідом за ними прилетіло два постріли з рпг, а далі нас з кількох сторін обстріляли з автоматів та кулемету. На щастя, ми не розгубилися, дали відповідь, однак в певний момент я був певен, що у мене щонайменше двоє 200 і один 300. Однак, на щастя, про 200 була помилка.

Але тут виявилося, що наш замкомбата тупо не розуміє, як розташовані сторони світу. Навіть з картою і компасом в руках. Так само він не розуміє традиційний військовий код орієнтирування на «3-6-9-12».

«Відходьте до підбитої бехи», – волав він, плутаючи напрямок, хоч я і доповідав, що саме звідти нас валять. Зрештою, не дочекавшись броні, яка мала забрати пораненого, я віддав наказ відходити. На жаль, так і не зміг пояснити замкомбата, як ми йдемо.

«Йду зеленкою на північ, на 6», – горлав я. «Там нєт зєльонкі на північ, там на юг зєльонка!», – відповідало воно. Тому я плюнув і повів групу по пам'яті, бачивши, нагадаю, карту місцевості лише пару хвилин. Як виявилося, я був абсолютно правий, однак оскільки замкомбата не розумів де ми і камо грядеши, він, звісно, не передав суміжникам інформації про наш рух. Тому нас дивом дивним ледь не зажмурив наш же танчик, а в фіналі ми ще потрапили під авіаудар.

Не знаю як, але це факт: зеленка вся розлетілася повністю, але ми усі лишилися без жодних подряпин.

«Ето наш самольот. Ухаді оттуда, он січас на второй круг пойдьот!», – почув я по рації. «Так куди відходити?», – спитав я у всесвіту. «Нє знаю, по мєсту рєшай», – відповів всесвіт.

Останні два кілометри нашого рейду можна було знімати для голівудських бойовиків: ми бігли через зоране поле, як лосі через кукурудзу, а навколо рвалися міни. Коли ми приперлися на опорник, у мене було багато слів для нашого, прости господи, камандіра.

Але він мене звалив з ніг заявою: «Маладци, атдихайтє 15 мінут, счяс назад пайдьотє». Просто тому, що підрозділ його бату, який мав нас підсилити або змінити, забився в опорник і навідріз відмовився кудись іти. Ось така весела і пізнавальна історія, любі мої малята.

З одного боку, якби не цей дов***б – нам би не довелося здійснювати подвиги і я б не отримав орден, а з іншого – давайте говорити щиро про те, що така маячня на війні у нас регулярна, і я можу розповісти про ще кілька «операцій «очко», де все закінчилося не настільки безхмарно. І, звісно, при розборі наслідків цих операцій жодна тварина не постраждала.

Тому коли «зелені» пхнуть ідею посилення відповідальності військових – для мене як для замкомроти це дуже зручний варіант, однак я наполягаю, що починати реформи слід з самісінької голови, лише в кінцевій перспективі вийшовши на рівень відповідальності рядових.