Чого найбільше боїться Росія

Удари Росії по українській енергетиці мають одну дуже конкретну мету: примусити Україну до негайних «переговорів», під прикриттям яких росіяни зможуть міцно закріпитися на нині окупованих ними територіях. Адже найбільше Росія боїться – і небезпідставно! – нових успіхів українського наступу.

При цьому в російських ударах є чітка (хоч і неочевидна нефахівцям) логіка (я на цю тему поспілкувався з людиною, яка в темі). Вони постійно, крок за кроком, «підвищують ставки». Спершу били по обладнанню, яке найпростіше й найдешевше замінити. Потім стали бити по трансформаторах, які замінити чи відремонтувати набагато складніше й дорожче. Очікуваний наступний крок – прямі удари по генеруючих потужностях (ТЕЦ, ГЕС, дай Боже щоб не АЕС).

Чому не одразу найвища ставка? Тому що Росія, не облишивши мету перемогти Україну, все ж таки по можливості хоче зробити це, не втративши обличчя перед рештою світу. Тому на явні військові злочини Росія йде або локально й на територіях, які (помилково) вважає «завойованими назавжди» (катівні), або якщо не має іншого виходу. Звідси й ця тактика «підвищення ставок»: такого удару вам мало, щоби ви погодилися на переговори? ну що ж, ви змусили нас вдарити сильніше. Ще й досі мало?! наступного разу вдаримо ще сильніше.

Звідси два практичних висновки для кожного з нас.

Перше. Росіяни поки що б'ють на вибір, дуже точно, і влучають саме туди, куди хочуть влучити. На це точності їхніх крилатих ракет (скільки їх там залишилося) цілком вистачає. Тому удари по енергетиці триватимуть й кожний наступний потенційно матиме тяжчі наслідки, ніж попередній. (Новим чинником тут можуть стати лише щойно передані Україні західні засоби ППО, але ними всю Україну не закриєш, до того ж нам дуже бракує західних літаків з їхнім арсеналом озброєння, у т.ч. технічно несумісного з модернізованими на Заході радянськими літаками).

Друге. З іншого боку, ймовірність влучання цими російськими ракетами в цивільні будинки мінімальна: на це РФ свої дорогоцінні (в буквальному сенсі) ракети витрачати не буде. (Інша річ – зона до 100 км. від лінії фронту, куди добивають російська реактивна артилерія та перероблені в клас «поверхня-поверхня» ракети С-300). Тому за межами 100-кілометрової зони будемо масово сидіти без світла, можливо також тепла і води, але живі. Оце від всіх «тиловиків» наразі й потрібно: вижити, по можливості зберігаючи нормальний спосіб життя. Це й є наш мінімальний обов'язок перед тими, хто воює.

А хто хоче і може зробити більше за мінімум, той завжди знайде, кому ще допомогти словом і ділом.