Поки ми любили Україну, її вже хтось відлюбив

Як автор політичної телепрограми я отримую багато листів від клінічних осіб, які пишуть про те, що винайшли національну ідею України. Зазвичай я ніяк не реагую на такі одкровення, але одного разу, маючи грайливий настрій, я відписав людині з проханням сформулювати суть його національної ідеї. Відповідь не забарилася. Вона звучала ультимативно: тільки при зустрічі. Передбачаючи всю масштабність «винаходу», я все-таки переконав «автора ідеї» бодай по телефону її обговорити. На моє здивування, таки пролунав дзвінок. Мені шифровано, пошепки, втаємничено сказали: «Треба зустрітися, бо нас прослуховують». На що я спаривував: «Прошу пана, але ж ви самі хочете, щоб якомога більше людей дізналися про національну ідею України! Хіба не так?». По той бік слухавки зависла пауза, а після неї розчароване речення: «О-о-о… Я й не думав, що ви проти України»… У цьому епізоді – вся сіль «високих ідей».

Так повелося, що Західна Україна безперервно грає роль найгуманітарнішого, найідейнішого регіону. Він настільки вжився в цю роль, що навіть петрушку на базарі люди продають зі щирою любов’ю до України. Це не сарказм і не алегорія – просто абстрактна, фантомна українська ідея присутня і в публічному, і в приватному вимірі, породжуючи цим самим непомірну кількість симуляцій та театральщини.

Політичні галичани свято переконані, що їхня місія в цій країні – підтримувати вогонь української ідеї та не дати йому затухнути. Звідси – улюблене заняття в роздмухування. Щоправда, летять чомусь не іскри, а клуби їдкого диму. Найбільш ідейні люди – це найбільш нетерпимі і найбільш тоталітарні. Вони вважають, що за ідею треба померти. Не їм, звісно ж, а тим, хто кому ця ідея до одного місця. Нав’язування української ідеї – це найдієвіший спосіб убити її.

У цій справі західняки направду неперевершені. Бо, перебуваючи 50 років під гнітом радянського «мусиш», галичани вже в синьо-жовтих декораціях почали сповідувати те саме «мусиш» — тільки цього разу до своїх «зведених братів зі Сходу». Ти мусиш любити Україну, мусиш бути патріотом, мусиш щебетати українською, мусиш героїзувати Бандеру, мусиш співати колядки і водити великодні гаївки. Кожне велике і дрібне «мусиш» убиває цв’ях навіть у ті теми, де громадяни все-таки дещо й мусять. У цьому вчувається недоречна зверхність. Підозрюю, багатьом галичанам дуже млосно стає від свого протиставлення «безідейному, куфайковому совку» по той бік Дніпра.

Частково галичани праві. Бо східні регіони, масово представлені у владі та олігархаті, не спродукували жодної загальнонаціональної ідеї – крім як дорватися до бюджету. Нічого гуманітарного, нічого зі сфери етики та людинознавства. У цьому сенсі «донецькі» як клас – не продуктивні в галузі творення ціностей. Все, що вони можуть пропагувати, — так це споживацьке, тимчасове ставлення до країни. Ідейний, побожний галичанин назвав би це служінням мамоні. Назвав би – і пішов продавати домашні яйці по 2,50 за штуку.

Трагічність української долі полягає в неминучій розтяжці між двома екстремумами. З боку Заходу – показове ідейне горіння з невмінням реалізувати його ні на національному, ні локальному рівні. З боку Сходу – повна ідейна фрустрація з умінням заражати нею всю країну. Єдине, що об’єднує Схід і Захід, — це шкідливість один для одного. І протипоказання ставати генеральною силою в країні. Як казав один мій друг-політолог, за часи незалежності українці стали професіоналами в розрізнянні сортів лайна. Порожня ідея чи тупа нажива? – ось драматична формула українського вибору.

Серед галицьких лібералів є скрушний жарт: мовляв, поки ми любили Україну, «донецькі» приватизовували всю соцвласність. Парадоксально усе помінялося: галичани люблять Україну, яка їх тотально не влаштовує і навіть дратує, а «донецькі» люблять Україну із вдячністю за життя в шоколаді. Міру отакого українського нещастя хай кожен визначає на власний розсуд.

Джерело: The Kiev Times