Майдан демаркації. Донбас заганяє Україну в тупик

Приречена ніколи не мати свою владу, Галичина забавляє себе сумнозвісною п’ємонтальною місією – жертвувати собою заради спільного (а не свого) блага. Несподівано виявилося, що галицькі студенти теж спадково інфіковані цим міфом. Будучи справжніми патріотами, вони щиро повірили, що їхня мрія про європейську Україну є загальноукраїнською мрією. І що їхня чистота проб’є зашкорублість Сходу. Ні фіґа не пробило. Вся країна тішилася студентським поривом – крім Східної. Проєвропейський рух молоді не став масовим у Донбасі – в реґіоні, чий обранець і був основним євроінтеґратором. Янукович сказав «нам треба в Європу» – весь Донбас мовчки кивнув. Коли ж було сказано «нам уже не треба в Європу» – весь Донбас кивнув зі ще більшим задоволенням. Це і є різниця між Галичиною – й тим регіоном, який так і залишився чорною дірою.

Галичина в Україні може успішно функціонувати саме в такому вигляді, як функціонує Майдан посеред Києва – оточений барикадами, з чудесами внутрішньої самоорганізації, позбавлений будь-якого диктату влади, з бурхливою творчістю креативного класу, з неприязню до самопризначених лідерів. А ще – з наївним бажанням брататися зі смурними антимайданщиками з Маріїнського парку. Невже хтось справді думає, що привезений, наче худоба, луганский парень полюбить бандерівців тільки тому, що ті філантропійно нагодують його, чмиря замерзлого, гарячою зупкою, вибачте, супчиком? Чи, можна подумати, ті дівчатка, які люб’язно носили каву беркутівцям, потім уникнули їхнього чобота?

Уся ця віра галицьких мітингарів у свою очевидну кращість – вражає й обеззброює. Майдан є одою радості за себе – кращих, патріотичніших, світліших за НИХ. Майдан своєю найвищою нотою позитиву зайвий раз принизив тих, хто дозволяє до себе ставитися, як до бидла. Антимайдан (родом зі Сходу) зненавидів Майдан (родом із Заходу) за те, що той був показово правильним. Вони нам це не пробачать, бо цією правильністю ми їх принижуємо, в глибині душі вони усвідомлюють, яким виявилися суспільним сміттям. Тому далекоглядні євромайданівці повинні передислокувати барикади десь-так на кордон Тернопільської та Хмельницької областей. Але вони вже мусять бути не триметровими, а утричі вищими. Бо до нас почнуть масово стукати хто б ви подумали – неофіти з України. Такі собі новонавернені українці, яким сподобалося сьорбати гаряче галицьке диво. Вони будуть мило усміхатися й родичатися. І тиснути на патріотичний мозоль – мовляв, у нас одна Україна, ми теж проти банди, але ж ви самі розумієте…

Основний ворог Галичини – це дурний п’ємонт у голові. Габсбурзькі штрудлі не пасують до радянської сєльодки, Святий Миколай не є родичем Дєда Мороза, а православниє Московського патріархату навіть у раю не сядуть на одному гектарі з уніатами. На жаль, Євромайдан дав галичанам блискітку оманливої надії, що наші поривання когось-там ладні запалити. Це міраж – оптичний обман, підсилений станом загостреної свідомості. За нами ніхто ніколи не піде. Нас потребують максимум як громадських тренерів на одноразовому майстер-класі. Всі навперебій захопливо хвалять галичан за дивовижну здатність самоорганізації, за сміливість, за стійкість, за патріотизм. А я назвав би це простіше – показовий виступ. Це коли добряче потріпане сварками подружжя йде в гості і там демонструє найвищі стандарти подружньої злагоди – аж самим приємно за себе (аж до млості). Майданний градус галицької правильності – це відчайдушне, наївне намагання сподобатися решті країні. Знаючи наперед, що нас менше, ми намагаємся малювати себе в якомога привабливіших барвах. Але – Схід краще розуміє мову і поведінку тітушок. На жаль чи на щастя, Галичина ніколи не зможе дати в рило східнякам. А ті – можуть, причому залюбки.

У прагненні надихнути інших, Галичина видихлася. Нам (поки що) немає що робити в Україні, де немає нам рівних. У цих словах немає ані крихти зверхності. Просто всі ці кволі Євромайдани по той бік Дніпра є блідою пародією на той велетенський надрив, що панував у Львові і струменів звідси на всю країну. Неспростовним є й той факт, що автором антимайдану є ніхто інший, як Східна Україна. На наш Майдан у різних пропорціях їздили всі реґіони. На антимайдан – фактично Східна й Південна. Те саме - з «Беркутом». Які пики ми там бачили – не треба й нагадувати. Позбавлені духовного та інтелектуального просвітлення обличчя антимайданів – це і є домінуючий образ єдиної й соборної України, змагатися за яку за інерцією заповзялися галичани.

Категорично не сприймаю пояснень, що зігнані нібито лише з бомжів і алкашів антимайдани узагалі не можна брати до уваги. Це самообман, бо на антимайданах були й наші співвітчизники, які щиро за Януковича. І цей колективний – синьо-жовтий! – антимайдан гарантовано обере наступного президента. Довибори у 5-ти округах це унаочнено довели. Лише романтики переконують самих себе, що Східна Україна прокатає Януковича. Яка необачна, короткозора дурня! Після того, як російськими грішми Янукович почне роздавати соціальні пакети (в значенні кульочки), його відсоток буде ще більшим, ніж є. Євромайдан програв Східну Україну. Не Східній Україні – а Східну Україну.

Звісно, треба доземно вклонитися тим тисячам східняків (а спеціально тому єдиному луганчанину), які насмілилися вийти на відкритий протест проти режиму. Але, даруйте, злочином буде заради цих кількох тисяч сміливців губити кілька мільйонів галичан, яким фатально не пощастило з країною проживання. Ми не зобов’язані хворіти усіма недугами разом зі Сходом – просто за компанію. Життя одне й занадто коротке, аби дивитися на ті страшні картинки, як вони похнюплено ходять на свої мітинги, виправдовують дії спецназу і по-блатному називають свого обранця «батей».

Євромайдан – це величезний стрибок Галичини вперед. Ми залишили далеко позаду всю пост-радянську Україну. Ми вирвалися з сіреньких українських рамок. Нам уже буде нестерпно тісно в країні Януковича, Донбасу та іншого совка. Галичина переросла Україну. Після Євромайдану Україна стала для нас не метою, а компромісом. Вона вмить змаліла, здрібніла – і тепер Україна вже не споконвічна мрія, а об’єкт потужного невдоволення та дискомфорту. Це те найпрекрасніше, що могло статися. І найприкріше.

Євромайдан провів грубезну демаркаційну лінію розколу. Ніколи не розумів перестрашених патріотів, лице яких безпорадно видовжувалося при слові «розкол». Красиве, гарне слово. Розколюють шкарлупу, щоб дістатися до зерна. Розколюють сухі поліна на шашлики. Розколюють льодяні брили, які лише зовні здаються велетенськими. Розколюють стан ворога, аби його перемогти. Розкол – це позитивна дія з усування складної перешкоди. Цілком продуктивне, творче слово.

Євромайдан – це розкол країни за принципом гештальту (матриці поведінки й мислення). Умовно – на будучність і ретроградність. Так сталося, що і в цьому розколі все співпало: Східна Україна в домінуючій більшості в чергове повела себе як закінчений ретроград. Не буду повторювати весь масив актуалізованого шумовиння антибандерівських стереотипів. Важливо інше: Східна Україна ще довго не буде готова творити нову дійсність. Вона здатна лише консервувати так звану «стабільність», задовольнятися сміховинним «пакращенням» і гнать прочь усяких «цветных майданутых революционеров». Це не в силі змінити навіть побиті беркутівцями діти. Це фініш, панове. Східна Україна не хоче брати участі в державотворенні. Це їхнє право і наш тупик.