Метастази Антимайдану, або Чому треба відправити Донбас на всі чотири сторони

Для нового журналу "Новое время" я написав авторську колонку на тему донбаського сепаратизму. У російському перекладі текст не дуже лягає мені на вухо, тому основні його уривки публікую в первозданному вигляді.

...Україна стала по-справді унітарною тільки тоді, коли від неї відпав Крим. Україна стане по-справді українською тільки тоді, коли від неї відпаде Донбас. Усе інше – сфера сумнівних компромісів в інтересах Антимайдану. Донбас в Україні – це вічний Антимайдан. Мільйони людей не асоціюють себе з Україною і не стали її органічною часточкою. Вони проходять свою стадію сепарації, рухаючись у напрямку непродуктивних відходів. А ми наполегливо хочемо їх підмішати до оздоровленої Майданом субстанції – мовляв, якось перемелеться. Ні, не перемелеться.

А хто сказав, що сепаратизм - це лайливе слово? Майдан – це і був сепаратизм. Ми побудували сепаратистське анти-місто в центрі центру. Зі своїм уставом, структурою, самоорганізацією і виходом із-під юрисдикції держави Золотого Батону. Те саме прагнення зараз пронизує донбаських сепаратистів. Як цікаво: ми могли бути сепаратистами на зло януковичу – а от вони не можуть бути сепаратистами на зло Майдану. Так нечесно.

Україна до 2014 року існувала мирно тільки тому, що Галичина погоджувалася терпіти донбаську потолоч взамін за факт існування України. Дві України співмешкали тільки тому, що одна з них (Західна) не прагнула більшого. Такою була глобальна всеукраїнська домовленість: Галичина постачає безкоштовний патріотизм, любов до України і вірність традиціям, а Донбас – владу. Зміна ролей у цій домовленості прирівнюється до фашизму. Галичина збунтувала не проти Януковича – а проти несправедливої домовленості. Майдан – це прорив Галичини на чужу територію. Западенський світогляд упритул підійшов до донецьких териконів. Були напівдемони з далекого потойбіччя, а тепер – реальність, хунта, армія, бандерлоги.

Доки Галичина претендуватиме на всеукраїнські ролі – доти житиме донбаський сепаратизм. Мирного співмешкання двох Україн уже не буде. Бо Галичині набридло любити Україну в той час, як Донбас її оприходує. Ключове питання: чи погодиться Донбас жити в Україні без своєї влади?

А хто сказав, що Донбас узагалі на щось здатен? Чекаю не дочекаюсь, коли ж у повній мірі проявить себе Донецька Народна Республіка. Для мене це як антропологічна розвідка на тему: чи здатен раб на самовиживання в умовах вакханальної свободи. Донбас – це бенефіс бездіяльного патерналізму, мовчазної покорі бандитизмові, засліпленого моління на Батю чи Ріната. І ось – воля-матушка. Стріляй у кого хочеш, грабуй магазини які бачиш, кради водку, яку любиш, забирай машини, які поруч, обкладай матом кого завгодно – це ж воля, братан! По тому, як розгнуздано поводить себе донбаський бидлосовок – я починаю розуміти, що, можливо, і справді тримати його в руках міг лише бандит і кримінальник. Утім, ДНР може зіграти дуже корисну педагогічну роль – показати всю неміч суспільства, позбавленого державотворчої енергії. Кінцева станція ДНР – перетворитися в гетто вимираючого совка, сконцентрованого на компактній території. Це навіть було б добре – мати музей просто неба, аби весь світ міг оглянути останні екземпляри загубленого народонасєлєнія.

Донбас – банкрут економічний, ретроград ідеологічний. У нього безперервно треба дотувати не лише мільярди, але й не нерви, час, терпіння, чекання. Це найбільш хворий регіон країни, з яким іще треба няньчитись не одне десятиліття. Він нічого не може дати ні країні, ні собі самому – крім істеричного лементу «не трогайте нас». Не будеш чіпати – не буде смердіти. На Майдані неабияк популярним був плакат «Если любишь – отпусти». Тепер цей меседж треба послати Україні. Якщо любиш – відпусти на всі чотири сторони і на всі три букви.

Ми були сепаратистами відносно України Януковича, а вони є сепаратистами відносно України як такої. Свого часу Галичина двічі проголошувала непідпорядкування Києву: 2004-го та 2014-го. І двічі формально перемагала. Звісно, на Донбасі немає стількох театрів, фестивалів, кав’ярень і туристів – але чому б і їм не спробувати щастя в Україні їхнього нещастя?

Сепаратистами є не вони. Сепаратистом є ціла європоорієнтована Україна, яка хоче відділитися від Донбасу. Не він від нас – а ми від нього. Китайською стіною. Колючим дротом. Блок-постами з самообороною. Візами. Чим завгодно – лиш би на територію відвойованої України не проникали метастази Антимайдану, які стахановськими темпами виростять нам нового януковича.

Сепаратист живе в кожному з тих, хто хоче рухатися вперед, а не стояти на донбаському стоп-крані. Як тут не станеш сепаратистом?