Біженці чи втікачі з Донбасу?

Давайте подумаємо разом, хто вони: біженці – чи звичайнісінькі втікачі?

Одна справа – коли зі Східної України на Західну приїжджають жінки з дітьми. А інша справа – коли "біженцями" є здорові двометрові бугаї, яким би лише футбол із пивом подивитись. І виникає запитання: з якої радості наші хлопці повинні їхати за тисячу кілометрів боронити Донбас від ворога і помирати там – тоді як їхні мужики долають ті самі тисячу кілометрів у зворотньому напрямку? Тому на запитання, сформульоване в першому реченні цього тексту, я відповідаю прямо: це – втікачі.

Почнімо з того, що Женевська Конвенція про статус біженців (1951 р.) чітко говорить, що біженцем є той, хто змушений залишити межі своєї КРАЇНИ (!) через обгрунтовані побоювання за своє життя та безпеку. Біженці з анексованого Криму – це справді біженці, оскільки вони формально полишили іншу країну (Росію). А от біженці усередині унітарної країни – це щось нове.

Тому я відмовляюся називати біженцями моїх співвітчизників із Донбасу. Вони в кращому випадку – переселенці, які вимушено міняють регіон проживання на кращий та комфортніший для себе. В гіршому випадку вони – втікачі. Різниця між переселенцями та втікачами очевидна. Переселенці змінюють місце проживання в намірах знайти кращу долю. А втікачі знімають із себе відповідальність і претендують на статус жертви.

Я вважаю донбасців утікачами. З багатьма із них я спілкувався особисто і можу заявити, що в їх особі Галичина дає прихисток вірним виборцям Партії регіонів (за поодинокими винятками). До нас утікають ті, хто останні 10 років тотально підтримували Януковича та його партію. Навіть на останніх виборах теперішні втікачі у своїй переважній більшості голосували за Тігіпка, а деяка частина – за Добкіна. Не пройшло й місяця, як ці люди вважають себе біженцями. А я запитую: від кого біжите? Від своєї відповідальності за діяння своєї Партії регіонів? Від тих, кого ви своїм стадним голосуванням утримували біля корита? І чи є гарантії, що поки донбаські жінки й діти обживаються на Галичині – їхні чоловіки не стріляють в українських хлопців?

Звісно, я щиро співчуваю кожному, хто змушений полишити свою рідну домівку. Безумовно, це трагедія, і не кожному дано зрозуміти всю її глибину. Однак у цьому й полягає проблема з донбаськими утікачами. Вони залишають ворогові свою домівку і втікають – замість того, аби захищати її з усіх сил. Це – ганебно! Ворог прийшов до твоєї оселі, а ти замість того, аби з ним боротися, втікаєш стрімголов – і ще при цьому вимагаєш, аби твої сусіди за тисячу кілометрів мчали на допомогу і замість тебе ризикували життям, виганяючи твого кривдника. Ну ви мене вибачте…

І тому я рішуче підтримую рішення мерії галицького міста Дрогобич, яка відмовилася приймати здорових чоловіків із Донбасу. Наполягаю на тому, аби всі міста Західної України прийняли аналогічне рішення. Жінок і дітей – без сумніву, приймаємо і забезпечуємо всім необхідним. А от донбаські мужики нехай записуються у Нацгвардію чи зголошуються добровольцями – і в зону АТО. Хай виганяють зі своєї землі усіляку нечисть, аби повернути своїх дружин та діточок додому, на очищену територію.

Настав час чітко сказати всім мужчинам Донбасу: це несправедливо, коли чоловіки з усієї країни воюють за Донбас ЗАМІСТЬ вас, а не РАЗОМ із вами.