Чи можна повертати дітей на очне навчання

Вчора, коли стало відомо, що російські ракети вбили людей у Вінниці, одна людина в моїй френдстрічці вмить написала: «І що, ви досі за очне навчання?» Це не поодинока позиція – якщо зазирнути у батьківські групи та коментарі під публікаціями на тему початку навчального року в школах, ви побачите сотні висловлювань у дусі «яке навчання, ви шо, ракети літають!!! Ви не батьки, якщо відпустите своїх дітей…!!!»

Відповідаю: так, я за очне навчання – і проти емоційних маніпуляцій, які загрожують позбавити і без того постраждалих від війни дітей можливості адекватно розвиватися і жити. І вирости гідними громадянами європейської країни.

«В країні війна!!!» – так, саме так. І війна ця триватиме, на жаль, ще досить довго. Через дистанційне «навчання» (пишу в лапках, бо цей вимушений сурогат шкільної освіти не можна вважати повноцінною альтернативою) наші діти вже багато втратили. Головне, що дає школа – соціалізація, опанування навичок навчання та взаємодії з іншими людьми в соціумі. Це те, чого дистанційне «навчання» дітям ніколи не дасть. Особливо трагічною є ситуація з першачками, які не матимуть шансів адаптуватись до навчання в колективі, а натомість адаптуються до неефективних балачок у смартфоні.

Перебування дітей у школі та дитсадку – це також можливість для батьків працювати. «В країні війна!!!» – і тому людям, які мають роботу, потрібно працювати, щоб платити податки, підтримувати армію і економіку, щоб їсти і годувати своїх дітей. Доглядова праця (а перебування з дитиною вдома є саме працею для дорослих, а не дозвіллям) не оплачується і в більшості випадків важко суміщається навіть із дистанційною роботою. А більшість людей в Україні все ж не належать до креативного класу і працюють не дистанційно. Чесно – не знаю і не уявляю, чим займаються і як заробляють ті тисячі людей, які в фейсбук-групах пишуть «ніколи не відпущу свою дитину до школи». Можливо, вони перекладають доглядову працю на дідусів і бабусь. І, до речі, за умови дистанційного «навчання» доглядова праця доповнюється необхідністю бути дитині за вчителя, адже далеко не всі діти спроможні організувати і примусити себе до виконання завдань самотужки.

Отже, дистанційне «навчання» означає, що хтось залишається вдома. «Хтось» – це найчастіше жінки, будьмо щирі. Жінки в середньому заробляють менше за чоловіків, у патріархальній частині нашого суспільства досі панує уявлення, що «доглядати дітей — жіноча справа». Отже дистанційне «навчання» дітей – хрест на кар’єрі та самореалізації ще більшої кількості жінок. Поки Україна бореться за право бути Європою, її громадянок повертають у рамки «діти-кухня-церква».

Оскільки чимало сімей насправді не мають змоги не працювати, діти середнього і старшого шкільного віку залишаються «навчатись» і байдикувати вдома, поки батьки на роботі. Іноді з бабусями-дідусями, частіше – самі. Й тут у мене велике питання до тих, хто протиставляє «безпечне» перебування дітей удома та «загрозу» перебування у школі. Чи є дитина в більшій безпеці «в калідорі», ніж у бомбосховищі під школою? Чи всі батьки, які волають зараз про ракетну небезпеку для шкіл, виходять із дітьми хоча б «у калідор» під час тривог? Не кажу вже про бомбосховище, замість якого в багатьох житлових будинках є захаращений підвал. То де безпечніше?

На жаль, якщо ракета вдарить поруч із чиїмось будинком (або в будинок), наслідки будуть такі самі, як якщо ракета вдарить поруч із школою (або у школу). Ті, хто будуть в укритті, мають шанс залишитися цілими. Ті, хто будуть «у калідорі» – менше шансів. І так далі.

Аргументація «вам що, робота важливіша за безпеку дитини», яку часто доводиться бачити в таких дискусіях, просто свинська. Важливе все – і наша фізична безпека, і наша економічна безпека, і наше психічне здоров’я, і перспективи наших дітей.

Про психологічний стан батьків, вимушених цілодобово доглядати, розважати, дисциплінувати, та ще й (замість учителів) навчати дітей, ніхто не дбає й не говорить. «Не треба було дітей заводити, раз вам так важко».

Людям, які мають змогу, бажання й наполягають на тому, аби їхні діти навчались дистанційно, варто забезпечити таку можливість – можна навіть без прив’язки до конкретних шкіл, адже насправді нема великої різниці, в який зум дитині включатись і яку вчительку слухати, якщо в неї все одно не буде особистого контакту з педагогами і однокласниками. Школи, які не мають бомбосховищ ні в себе, ні по сусідству, можна, принаймні, спробувати тимчасово перемістити або об’єднати-укрупнити. Звісно, є багато проблем, і буде ще більше. Треба шукати способів їх розв’язати. Петиція «Про цілковиту заборону очного навчання» точно не є таким способом.

Не потрібно позбавляти дітей, які мають шанс на нормальний розвиток і освіту, такої можливості. Так, їхні батьки усвідомлюють ризики і зважують їх. Ні, ніхто не має права вивищуватись над цими людьми, розповідаючи, що вони ставлять щось вище за безпеку їхніх дітей. Бо майбутнє наших дітей залежатиме у тому числі від того, наскільки повноцінним буде їхнє життя в ці місяці (або – на жаль – можливо, й роки).