У Донецьку є концтабір і туди можна потрапити, якщо візьмеш «ДНР» у лапки

У Донецьку є концентраційний табір.

У цей табір можна потрапити за лапки. Наприклад, якщо ти береш у них абревіатуру «ДНР». «Заперечення державного суверенітету» ‒ до п'яти років позбавлення волі. Втім, якщо у вас знайдуть лапки, то потім, швидше за все, виявлять і шпигунство. А це вже 15 років.

Ми знаємо про цей концтабір завдяки тим, хто звідти вирвався. Наприклад, завдяки Станіславу Асєєву. Він провів у полоні у бойовиків 28 місяців. Якби не обмін ‒ цих місяців могло б бути 360.

Хтось скаже, що журналістика на окупованій території приречена на ризик. Але потрапити в полон до бойовиків може хто завгодно. Не існує моделі поведінки, яка захищає тебе від чужого божевілля. Комусь може здатися дивною твоя засмага. Комусь ‒ акцент. Хтось вирішить, що ти фотографуєш вулицю не просто так. Окуповані території ‒ російська рулетка у всіх сенсах цього слова. Якщо тобі не пощастило ‒ готуйся до «Ізоляції».

Вулиця Світлого Шляху, будинок номер три. Колись тут був завод ізоляційних матеріалів. Потім ‒ артпростір.

Тепер там головний концтабір окупованого Донецька.

Кабінети стали тюремними камерами. Підвали ‒ катівнями. Межа мрій ‒ переведення до звичайної в'язниці. Тому що там є хоч якісь правила.

В «Ізоляції» їх немає. Як немає і самої «Ізоляції» ‒ за документами. Бойовики заперечують її існування. Але це не скасовує її існування для тих десятків людей, яким випало там опинитися.

Через декілька годин ти підпишеш будь-яке зізнання. Персональна стійкість не має значення. Якщо вирішиш пручатися ‒ на сусідньому столі катуватимуть твою дружину.

Про це місце Стас Асєєв написав свою книгу. Книгу без прикметників. У них просто немає потреби ‒ простого опису реальності більш ніж достатньо.

Коли читаєш мемуари в'язнів Другої світової ‒ тебе підтримує думка про те, що вони перемогли. Що війна була виграна, а концтабори зруйновані. Але «Ізоляція» продовжує існувати. У цей самий момент.

За сім років війни ми навчилися витісняти її з власної свідомості. Вона травматична ‒ а тому далеко. Десь на периферії новинних стрічок і нашої уваги. Дитячий метод ‒ сховатися від реальності в долоньки. Але тільки це нічого не змінює.

Війна поруч. Зі столиці можна дістатися до неї за шість годин потягом. Тонка червона лінія ‒ те, що розділяє Україну на територію порядку і територію божевілля. За лінією КПВВ починається заповідник. Російське поле експериментів.

Автомат як соціальний ліфт. Право на насильство ‒ як вершина персональної кар'єри. Тут ніхто не грає надовго ‒ тому що нікому не гарантоване довголіття. До половини в'язнів «Ізоляції» ‒ це самі бойовики. Від «рядових» до «генералів». Єдина їх відмінність від «політичних» ‒ їх немає у списках на обмін.

Сім років тому Москва перетворила Донбас на полігон. І тепер там беззмінний тридцять сьомий. З тортурами та самообмовами. «Шпигунами» та розстрілами. Рідні не знатимуть про твою долю, а Червоний Хрест не пустять на територію заводу. Тебе просто в якийсь момент зупинять на вулиці. Якщо в імперії є зворотна сторона, то пахне вона нафтою та кров'ю.

Окупований Донбас: другий акт кримської п'єси. Відмичка для українського суверенітету. Простір безглуздого та безжального.

Якби їм вдалося ‒ зміст книги міг би стати нашою повсюдною новою нормою. Їм не вдалося ‒ і цей заповідник обмежений окремими районами Донецької та Луганської області.

Ми знаємо про нього завдяки Стасу Асєєву. Його книга ‒ це документ. Обвинувальний акт і монолог. Розмова з самим собою про межі норми та божевілля. Чесний опис ціни поразки.

Якщо ви живете в Києві ‒ вас відділяє від концтабору одинадцять годин їзди машиною.

І нескінченна прірва цивілізації. Тієї самої, яку ми часом забуваємо цінувати.