Кіно і росіяни: чи буде щасливий кінець в історії зі студією імені Довженка?

Кіностудії імені Довженка не щастить давно. Біля десяти років тому на території колишнього заводу «Фотон», між парком імені Пушкіна та кіностудією (власне, впритул до неї) почалося будівництво житлового комплексу «Crystal park». Проти цього будівництва намагалася бунтувати громадськість, але результат був нульовий – ЖК благополучно звели, зачепивши територію парку.

Ще раніше розгорався скандал довкола винищення дерев у знаменитому студійному саду. Йшлося про те, що тодішній директор кіностудії Віктор Приходько зумисне вирубав частину саду, та ще й ліквідував бібліотеку. Так, принаймні, стверджували у 2005-му режисер Михайло Іллєнко та голова парламентського комітету з питань духовності Лесь Танюк. До них обох Приходько навіть позивався, вимагаючи спростування недостовірної інформації. Втім, знищеним деревам це вже не допомогло.

Ближче до нашого часу – в червні 2017-го – на кіностудії сталася пожежа: горіли 60 квадратних метрів, де нібито скупчилося сміття та побутові відходи. Дивно, що займання мало місце о четвертій ранку – причини інциденту так ніхто й не з’ясував, а оскільки постраждалих, на щастя, не було, про цей випадок забули досить швидко. Наступного разу студія спливла в новинах вже у серпні, коли «Дзеркало тижня» опублікувало перелік об’єктів, які планують приватизувати до 2020 року. В цьому списку було кілька кіностудій (зокрема й імені Довженка) та кілька цирків (в тому числі й київський, що має статус національного).

Нарешті, остання згадка про кіностудію – це її ж волання про допомогу. Іншими словами – історія про спробу передачі частини земельної ділянки кіностудії компанії «Трансбуд», заснованій російською «Роснефтью». Деталі цього випадку відомі, гадаю, всім – як і те, що депутати Київміськради спочатку відмовилися підтримати відчуження землі, але потім переголосували це питання, аби догодити «Трансбуду». Відтак постає питання: які шанси в кіностудії вціліти на даному етапі? Як на мене – нульові.

По-перше, як вже довели журналісти-розслідувачі, ниточки від людини, яка викупила активи «Роснефти» в Україні (мова про Нісана Моісеєва), тягнуться до Віктора Медведчука, що само по собі звучить як вирок. Нещодавній гість Давосу Юрій Косюк, який виступав дуетом з невісткою Петра Порошенка, також має в своїй обоймі високоповажного покровителя, що дозволило йому без жодних докорів сумління втулити свій неозорий маєток прямо на території Феофанії – парку загальнодержавного значення.

Те саме буде й з кіностудією імені Довженка – врятувати її від нищення могло б лише втручання на найвищому рівні, але хто б його забезпечив? Президент? Глава уряду? Столичний мер? Втручання подібного роду можливо за умови, що на кону – «шкурні» інтереси високопоставлених чиновників. Саме тому, наприклад, будівництво метро на Виноградар (та й самого масиву разом з гігантським ТРЦ) йде ударними темпами – тут, подейкують, має місце зацікавлення Кличка та персон, близьких до Порошенка. Кіностудія ж подібним похвалитися не може, а, отже, приречена вмирати.

І хай віце-прем’єр Розенко десятки разів повторює, що кіностудію берегтимуть, а її славу – плекатимуть, йому все одно гостро бракуватиме переконливості. А пасаж про те, що на відміну від «попередніх влад» ми «підемо іншим шляхом і будемо працювати над відродженням кіностудії» взагалі викликає гостре роздратування. Адже паралелі з «попередниками» давно вийшли з моди. Тим паче на тлі того, що й «наступники» виявилися не кращими.

Ба навіть гіршими. Бо коли мер Києва Віталій Кличко говорить про те, що «кіностудія є цілісним майновим комплексом, який перебуває у віданні Міністерства культури, і ні про яке відчуження частини його землі чи майна не може йтися – Київрада такого рішення не ухвалить» , він відверто бреше. Київрада вже все ухвалила, і кому про це знати, як не йому? Наступна ж фраза Кличка – «питання комерційних відносин кіностудії з приватними структурами про права оренди має вирішуватися в юридичній площині» фактично сигналізує про намір влади умити руки. Розбирайтеся, мовляв, самі.

Але особисто мене в цій історії з кіностудією найбільше лякає її включення в «кандидати» на приватизацію. З приватизацією в державі загалом справи кепські. З року в рік в держбюджеті України кочує примарна надія на доходи від продажу державних об’єктів (і ці неіснуючі доходи закладаються в прибуткову частину кошторису), але надія ця – як і раніше – далека від втілення в життя. Саме тому держава була й лишається найбільшим та найменш ефективним власником в Україні.

У держвласності перебувають понад 3500 підприємств, з яких 1700 не працюють взагалі, а з 1800 працюючих близько 80% є збитковими. За результатами 2017 року сумарні збитки держпідприємств склали 82 млрд грн. При цьому, як твердять у Мінекономрозвитку, загальна вартість активів державних підприємств України становить 1,7 трлн грн, а це, як ми розуміємо, сума чимала. Однак подібні підрахунки – окрема тема для розмови, бо в контексті кіностудії імені Довженка актуальним є лише те, що її неодмінно продадуть за першої ж нагоди.

Звісно, кіностудія – не Одеський припортовий завод, за неї покупець багато не дасть. Але для зацікавлених осіб навіть «мало» краще, ніж нічого. Можливо, землю кіностудії захоче викупити той таки «Трансбуд», а, можливо, знайдеться інший інвестор. Це, вже, власне, деталі. Але в тому, що студії до її 90-річчя приготують «сюрприз», я майже не сумніваюся.

Колись режисер Роман Балаян казав про те, що у кіностудії імені Довженка були шанси стати українським Голлівудом. Навіть якщо це було перебільшення, шансів все одно шкода. Чого б вони не торкалися – хоч кіностудії, від якої послідовно відкраюють шматки, хоч держави як такої, що ніяк не може розвинутися у щось путнє. Втім, можливо, ховати ювілярку ще зарано? Подальший розвиток подій покаже, який хепіенд чекає (або ні) на це «кіно».

Читайте також: Десять соток для друга Медведчука. Подробиці скандалу на кіностудії Довженка