Страшно без траншу: що буде з Україною без вливань МВФ?

Особисто для мене найбільш яскравою ознакою відірваності нашого уряду від реалій стали навіть не цинічні слова заступника Супрун Лінчевського про онкохворих. Зрештою, Лінчевський пояснив, що в його висловлюванні містився гіркий сарказм, тож усе сказане слід сприймати з точністю до навпаки. Припустимо, що саме так і було – зрештою, мова зараз не про МОЗ. Ще «соковитіше» прозвучав прем’єр Гройсман, котрий заанонсував з наступного року нові виплати породіллям – 1500 гривень «на няню».

Промовчу про те, що жодної няні за подібну винагороду батькам не знайти. Гройсман може називати ці гроші хоч «компенсацією», хоч подарунком від святого Миколая – суті це не змінює. Вочевидь, матір, яка сидить вдома з немовлям, буде рада й такій допомозі, проте це не простимулює її до виходу на роботу: все одно дитину залишити буде ні на кого. Як колись «Юліна тисяча» не відновила справедливість зі згорілими банківськими вкладами, так і Володіні півтори «штуки» не розв’яжуть проблему народжуваності  та зайнятості матерів – якщо Гройсман мав на увазі саме це. Якщо ж йому йшлося про власний піар, то це геть інша справа, обговорювати яку немає сенсу.

Проте до чого тут МВФ, винесений в заголовок? Власне, до того, що Міжнародний валютний фонд є для українського керівництва такою самою нянею, котру намагаються купити задешево. Уряд багато що пообіцяв кредиторам, але тримати обіцянок не збирається. А заокеанська «няня» мусить, вочевидь, пожаліти baby й обслужити його майже задарма. Дитятко на ймення «Україна» таке миле й симпатичне, ну а що не створило Антикорупційний суд, не дало собі раду з тарифами чи земельною реформою – тож нумо пробачимо йому це за красиві оченята.

Але в цивілізованому світі так справи не робляться.

Перелік вимог, звернених до України й необхідних для отримання чергового траншу МВФ, є широко відомим. Верховна Рада має ухвалити закон про Антикорупційний суд, а уряд – розібратися із тарифами для населення. Ані першого, ані другого вулицям Банковій та Грушевського робити страх як не хочеться. Особливо не хочеться зачіпати перед виборами ціну на газ, яку МВФ вимагає підняти до паритетної. Тому рішення щодо тарифів відтерміноване ще на два місяці. Зауважу, що також є незакриті пункти, які торкаються земельної реформи і продажу лісу-кругляку, але їх можна вважати другорядними. Бо головне, як вже не раз говорилося, – суд + тарифи.

Тільки відзвітувавши щодо цих завдань, Україна може розраховувати на $1,9 млрд від МВФ. Ці гроші нам конче потрібні. Так, вони йдуть на обслуговування зовнішнього боргу й не можуть бути витрачені не за призначенням, але без них не вдасться зберегти неторканими золотовалютні резерви, адже борги все ж треба погашати. Якщо ж запустити лапу у резерви, гривню жодним чином не вдасться втримати на плаву. Але й це ще півбіди.

Річ у тім, що поточна програма співпраці з МВФ добігає кінця навесні 2019 року. І якщо Україна проігнорує виконання взятих нею зобов’язань, транші «обнуляться», і доведеться чекати наступних домовленостей. Але нової програми не буде принаймні до 2020 року – поки в Україні не пройдуть президентські та парламентські вибори, роз’яснив голова НБУ Яків Смолій. Говорячи про ймовірні перемовини на цю тему, Смолій сказав: «Я думаю, що це може бути 2020 рік, якщо буде така потреба». А потреба неодмінно буде, от тільки до України вже не буде довіри. А це значно утруднить отримання кредитів.

Проте як ми житимемо без траншу у $1,9 млрд та без наступних «вливань»? Житимемо, скажімо так, тяжко. Протягом поточного року Київ має виплатити $2 млрд боргів, а на рахунках уряду –  лише $1,4 млрд. Загалом же за найближчі два роки Київ повинен розрахувати на $10 млрд. Якщо на погашення боргу підуть золотовалютні резерви, це означатиме зростання попиту та валюту й «просідання» гривні.

Адже валюту уряду треба буде десь «дістати». Тобто купити на гривні, яких також не багато, бо такої статті видатків як «латання дір внаслідок недолугої співпраці з МВФ» в бюджет-2018 не закладено. Отже, що нам світить в короткостроковій перспективі? Або скорочення видатків на раніше затверджені програми, або збільшення податків, або запуск друкарського станка, тобто емісія національної валюти. Та якому б варіанту не віддали перевагу, ситуація неминуче призведе до зростання інфляції.

Щоправда, згадуваний вище Смолій обіцяє «посилювати монетарні інструменти для стримування інфляції» та «вводити певні обмеження для запобігання можливого виведення капіталу». Іншими словами, знову розігруватимуть карту 2014-2015 років, а відтак можна очікувати обмеження на купівлю валюти або пряму заборону на виведення капіталу. А якщо через подібні моменти проявиться тенденція до відтоку депозитів, регулятор може накласти обмеження на їхнє зняття.

Одним словом, буде весело. Особливо якщо врахувати панічні прогнози про «долар по 40». А найцікавіше те, що навіть якщо «долару по 40» не буде, ринок може відреагувати підвищенням цін через лише довколофінансові плітки та чутки. Адже постачальники товарів орієнтуються не стільки на поточний курс, скільки на те, чи є ризики, що він похитнеться. Тобто кожна (навіть гіпотетична) нестабільність курсу валют змушує виробників закладати ціну на продукти «із запасом».

Такою є розплата за невміння чи небажання господарювати всередині країни та будувати взаємовідносини з іноземними партнерами.

На завершення скажу таке. Трапилося мені нещодавно на очі дослідження професора Берклі Карло Чіполла, присвячене людській тупості. Так от, тупу людину Чіполла визначає як «особу, яка спричиняє втрати для інших осіб або груп осіб, у той же час не здобуваючи собі зиску та навіть, можливо, зазнаючи втрат». Будь-яка подібність персон, описаних Чіполлою, до шановних членів українського уряду, є звісно ж, випадковою. Це просто так – ремарка на берегах тексту, аби завершити репліку про те, як можна завести ситуацію в глухий кут без користі для себе та зі шкодою для оточуючих.

Що ж до висновків, то вони, сподіваюсь, будуть зроблені під час наступних виборів.