Чому Крим – це «ахіллесова п’ята» Кремля?

На 23 серпня призначено установчий саміт «Кримської платформи» – дипломатичної ініціативи України з деокупації півострова. Серед дотичних завдань - протидія дезінформації, перекручуванні історії в політичних й освітніх цілях. Як протидіяти? Достовірним висвітленням збройної агресії Російської Федерації, тимчасової окупації Автономної Республіки Крим і міста Севастополь, вибираючи з дезінформаційної бібліотечки найтиповіші взірці для унаочнень.

Минулоріч у вересні появилося «Право кримчан на самовизначення» (Право крымчан на самоопределение: предпосылки и эволюция «крымской весны» / под ред. А. Власова. Москва: Аспект Пресс, 2020. 478 с.). Як зазначено у вихідних даних – наукове видання для широкого кола читачів.

Насправді – пропагандистський збірник виступів, статей, інтерв’ю, підготовлений Московським інститутом міжнародних відносин міністерства закордонних справ Росії під редакцією доктора юридичних наук, професора Анатолія Власова.

Цей редактор і співавтор збірника, власне, не міжнародник, бо спеціалізується на російській цивілістиці, а фактично – зашорений пропагандист із невибагливою лексикою. У його статті «Тернистий шлях кримського самовизначення» ключовим є релігійне обґрунтування: «Для Росії Крим є духовною батьківщиною, першопочатком російського православ’я».

Відтак він зовсім абсурдно вірить у те, що в 2014 р. «Америка хотіла під «євромайданівський» шумок заволодіти Кримом». І ритуально згадує «нацистського ката» Степана Бандеру, тавруючи всує.

Неприховано пропагандистську сутність видання, розрахованого на внутрішнє споживання і прокремлівських симпатиків за кордоном, підкреслює заголовна примітка, що його надруковано за рішенням «Робочої групи з міжнародно-правових питань при Постійному Представникові Республіки Крим при Президентові Російської Федерації». Отакі великі букви зазвичай люблять ті, що сидять на малих стільцях.

Вказану посаду, поєднану з функціями «заступника голови ради міністрів республіки Крим», обіймає Георгій Мурадов - радянський та російський дипломат, багатолітній чиновник московської мерії, кандидат історичних наук. Його дисертація 2006 р. теж по-чиновницьки скроєна – про міжнародні зв’язки Москви 1990-х – початку 2000-х.

Від 2014 р. Георгій Мурадов - у санкційному списку Європейського Союзу за підрив територіальної цілісності України. Це брежнєвського покрою орденоносець переважно маріонеткових квазідержав, створених Кремлем на тимчасово окупованих частинах Молдови (Придністров’я), Грузії (Абхазія, Південна Осетія), України (окремі райони Донецької та Луганської областей), й анексованих регіонів (Крим, Севастополь).

У збірнику «Право кримчан на самовизначення» 34 державних, громадських, освітніх і наукових діячів на чолі з президентом В. Путіним, як анотовано, мовлять про феномен «кримської весни» 2014 р., що «привів до здобуття незалежності та подальшому возз’єднанню Криму з Росією».

Наприкінці приведені начебто «унікальні документи з історії правового і політичного статусу Криму». Втім, це загальновідомі витяги від Кючук-Кайнарджійського миру 10 липня 1774 р. до юридично нікчемного «договору між Російською Федерацією і Республікою Крим» 18 березня 2014 р.

Звісно, таке «наукове видання» обсягом близько півтисячі сторінок почитають хіба що вузькі експерти-русисти. Воно симптоматичне, віддзеркалює безпорадність російської верхівки, яка вже восьмий рік не може вибратися з капкану своєї нелегітимності в Криму. Тому збірник розповсюджується в країнах Заходу, що незаконну анексію категорично не визнає.

Світова спільнота послідовно ухвалює документи щодо Росії як держави-окупанта, вимагаючи повернути вкрадене законному володільцю. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, Україна» від 16 грудня 2020 р. чітко визначає нелегітимні органи і посадових осіб півострова як «окупаційну владу Російської Федерації».

Недавно, 11 травня, Комітет міністрів Ради Європи ухвалив рішення з такою ж назвою і промовистими результатами: 41 країна – «за», по дві – «проти» (Вірменія, Росія), «утримались», «не голосували». Росія повинна: 1) відновити територіальну цілісність України в міжнародно визнаних кордонах; 2) виконати міжнародні зобов’язання держави-окупанта; 3) звільнити заручників – громадян України; 4) скасувати заборону на діяльність Меджлісу кримськотатарського народу; 5) допустити правозахисні механізми Ради Європи в Крим з урахуванням його статусу як тимчасово окупованої території України.

Отож у книжці «Право кримчан на самовизначення» суперечать реаліям засадничі твердження, що 16 березня 2014 р. в Криму відбувся референдум «в повній відповідності з демократичними процедурами і міжнародно-правовими нормами» (кремлівська промова Володимира Путіна 18 березня 2014 р.). Іронію в світі викликають і «цифри гранично переконливі» про участь у незаконному голосуванні 82% виборців, з яких «понад 96% висловились за возз’єднання з Росією».

Через те згадана «робоча група з міжнародно-правових питань» (7 осіб, у т. ч. цитований Власов) мусіла в червні 2017 р. рекламувати в Москві «Аналітичну доповідь «Про легітимність загальнокримського референдуму»». Вихідне положення його «обґрунтованості та законності» полягає в тому, що 23 лютого 2014 р. в Києві «здійснений антиконституційний державний переворот за підтримки зарубіжних держав».

Нібито сама Вікторія Нуланд, тоді помічник, а нині заступник державного секретаря США, «підтвердила факт довготривалого фінансування підготовки і проведення акцій, спрямованих на підрив державного ладу України», тобто проросійського президента-втікача Віктора Януковича.

Окупацію та анексію Криму ця «робоча група» називає сецесією – «добровільним виходом із складу некерованої законною владою держави». І наполягає, що «легітимний референдум» 16 березня 2014 р. «повинен бути визнаним таким зарубіжними державами».

Видимість науковості збірникові надали взаємно суперечливими статтями, в яких дотримані принаймні формальні вимоги до наукових публікацій.

Відсутність експертних заключень авторитетних конституціалістів затушували міркуваннями Володимира Томсінова, завідувача кафедрою історії держави і права Московського університету ім. М. Ломоносова, що ситуативно викрутився в цікавий спосіб: «Потрібно визнати, що референдум про сецесію є неконституційним за своєю юридичною природою. Він не порушує конституцію, оскільки його неконституційність є властивістю, завжди йому притаманною».

І далі просто феєричне: «При всіх своїх правових недоліках він [«кримський референдум»] забезпечив мирне розв’язання конфлікту, який не міг бути вирішений на основі конституційного права України і міжнародного права».

Ще раніше російські вчені-юристи, зокрема відома фахівчиня з конституційного права, професорка Олена Лукьянова, проаналізувавши проблему верховенства права у контексті зовнішньої політики Росії, вказали на нікчемність приєднання Криму й Севастополя внаслідок чисельних порушень відповідної процедури.

Загалом у «Праві кримчан на самовизначення» домінують бравадні зізнання в скоєних злочинах колишніх громадян України Сергія Аксьонова, Володимира Костянтинова, Сергія Цекова та ін. Вони звітують про підривні операції від 1991 р. під прикриттям таких організацій, як «Русская община Крима» чи «Русское единство», що проводили й антинатівські молодіжні табори.

Шкода, що не деталізовані джерела їхнього фінансування. Як і щодо набору й утримання «10 тисяч добровольців народного ополчення», котрі блокували українські військові частини в березні 2014 р.

Зате ці мемуаристи не приховують, що всі російські установи, подібно до відкритого в Севастополі 1999 р. філіалу Московського державного університету ім. М. Ломоносова, слугували опорами «м’якого впливу» на місто і регіон.

Головне ж питання повисло дамокловим мечем. За зізнанням Г. Мурадова, невиконаним залишається «спонукання спочатку наших найближчих союзників, а потім і противників, до визнання російського статусу Криму».

Тим часом півострів на словах прагнуть перетворити в казковий «еталонний суб’єкт Росії», втішаючись від геополітичної ролі Севастополя як «південного вікна», а Криму загалом як «непотоплюваного авіаносця» Росії для тотального контролю Чорного і Середземного морів. І звеселяють себе «кримським мостом», перелицьовуючи вислів про американську мрію на кримський аналог.

Переконуючи найперше самих себе, що окупація та анексія Криму і Севастополя – «закономірний процес повернення на історичну батьківщину», співавтори збірника не приховують, що йдеться про завчасу спланований акт підриву Української держави, розпад якої, на їхнє сподівання, ще не завершений. При цьому, як не парадоксально, вони самі визнають, що енергетичний запал «кримської весни» вичерпано: «чим більша була надія, тим сильніше в підсумку стало розчарування».

Адже через корупцію та непрофесіоналізм місцевої влади «жителі регіону поки що не відчувають себе повноцінними росіянами» – доводять доктор політичних наук Генадій Нуришев і кандидат політичних наук Віктор Когут із Санкт-Петербурга. Це улюблений прийом Кремля списувати свої провали на «місцеві перегини».

Примітно, що серед авторського колективу «Права кримчан на самовизначення» нема жодного представника кримських татар. І не дивно. Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова 18 травня, у День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, повідомила про політичні переслідування Росією 93 кримських татар: 78 відбувають незаконне покарання, 15 – під адміністративним наглядом.

Віроломно відкинувши міжнародне право понад сім років тому, Росія досі безуспішно намагається за його ж нормами прописати «російський статус Криму». Це клінічний діагноз менталітету паралельної реальності.

Тому перед «Кримською платформою» завдання вкрай непрості, проте назрілі та здійсненні.