Україна, церква і світ після правди

Іде, тому що бачить у Росії відображення своїх власних гріхів, яких хоче позбутися, — несправедливості, самодурства, раболіпства, брехні, сп'яніння сильного, безсилля слабкого. Росія зліпила з цих гріхів новий іконостас і молиться на нього. Це її право і її вибір. Імперії завжди мають можливість зазирнути в безодню й сказати: це не безодня, це просто особливий шлях. Україна ж не імперія, для неї путінська Росія, з її брехнею, війною, лицемірством, — це безодня. І вона від цієї безодні йде. 

Вербна неділя

Не Україна відкололася від Росії, а Росія відкололася від правди. Відкололася багатократно й незворотньо. Найбільш пам'ятно — коли несамовито, зі сльозами щастя святкувала кримський тріумф над беззахисною Україною. І коли радісно повірила останкінським брехунам та кремлівському батькові брехні. І коли у Вербну неділю 2014 р. православний росіянин Ігор Гіркін, за його власними словами, «покрошил» православного українця Геннадія Біліченка, проливши тим самим першу кров на Донбасі, а майбутній «прем'єр-міністр «ДНР», православний росіянин Олександр Бородай, привітав його в перехопленій СБУ й почутій усією Україною розмові: молодець, мовляв, добре відзначив світле свято. Якщо хтось шукатиме поворотний пункт у відносинах українців та росіян, нехай шукає в тій Вербній неділі, з якої почалася війна.

Ні, ця стаття не про них, а про нас. З виходом з-під московського омофору (а він згодом тільки наростатиме) епоха прив'язки до московського морального компаса скінчилася. Відтепер гріхи України — це гріхи України. Не Росії й не ще когось, — вони цілком і повністю наші. Нарікати більше ні на кого, втім, як і сподіватися, що хтось виконає за нас нашу роботу над помилками, допоможе покаятися, очиститися, стати кращими.

Гіпертипова Україна

У знаменитого історика Тімоті Снайдера є теорія т.зв. гіпертиповості України. Полягає вона в тому, що в Україні ХХ століття, як у дзеркалі, відображені основні тенденції й ознаки тієї епохи: від краху молодих національних держав перед імперіями — до глибоко людожерської суті цих самих імперій. У своїй останній монографії «Шлях до несвободи» Снайдер, серед іншого, аналізує такий глобальний феномен як post-truth world — «світ після правди». І показує, що цей феномен прийшов на пострадянський простір раніше, ніж про нього стали говорити в інших частинах світу. Одне слово, Україна і в ХХI столітті залишається «гіпертиповою».

Нагадаю, «світ після правди» — це модна концепція, що описує стан ілюзії, буцім-то правди насправді немає, а є лише точки зору, інтерпретація, яка в кожного своя. Для мас-медіа це означає відмову від пошуку істини та зосередження на відображенні різних, здебільшого діаметральних точок зору. Для споживача інформації це означає максимально комфортний стан: він сам, врешті-решт, вирішує, що приймати за правду, а що ні, — і вибирає найкомфортнішу версію реальності. Тобто ту, в якій особисто він має хороший вигляд і особливо напружуватися не повинен. Політикові це відкриває максимум можливостей для гри на людських слабкостях, страхах та гріхах. 

Світ після правди комфортний і приємний у всіх сенсах. І лише придивившись уважніше, розумієш: світ після правди — це світ без правди. За великим рахунком, це світ комфортної брехні a la Carte. Для віруючої людини — це взагалі світ без Бога. 

На жаль, світове «суспільство споживання» якось легко й бездумно сповзло в цю нову реальність. Росії в ній затишно. Вона в ній не тільки житель, а й акціонер-співзасновник. Заходу, за великим рахунком, теж затишно: замість того, щоб думати про загиблих в Україні, Сирії, Грузії (хто його знає, хто там насправді правий?), можна закликати до миру в усьому світі й раз на місяць перераховувати п'ять доларів на харчування дітей Африки. І все-таки давайте без самообману: першими затишок «світу після правди» відкрили для себе ми, українці.

Чорна кішка у світлій кімнаті

Де вона в нашому житті, ця сама правда? Її місце вже давно на кухні, в курилці або у Фейсбуку. Там, де вона без наслідків. Ми апріорі виходимо з того, що «людям вірити не можна», що «закон як дишло», що «вони всі злодії» і що «нічого хорошого в цій країні не буде». Такий настрій у суспільстві. Для брехні й злодійства така атмосфера — як теплий пахучий гній для дощового хробака. Для кремлівського батька брехні — це взагалі мрія, надія, що Україна ще може посипатися. 

Ми живемо у світі, де викриття минаються без наслідків, де політик профінансований — це політик непотопаючий, де успіх апріорі інтерпретується як плід зла. Американець побачить на вулиці дорогу машину і скаже дитині: вчись добре, і в тебе така сама буде. А українець скаже: ну ось, ще один злодій поїхав. І хай дитина сама робить для себе висновки.

Ми так звикли жити в мороці невір'я та недовіри, що навіть коли хороше відбувається поруч, ми переконуємо себе й всіх навколо себе, що це не з нами. Ми однаково затято шукаємо чорних кішок і у світлих, і в темних кімнатах. Ми натягуємо на себе морок, як дитина натягує на голову ковдру. Так спокійніше. Так не пошиєшся в дурні. Ми не чекаємо добра за межами свого найвужчого кола. А де добра не чекають — там його й немає. 

Про віру і невір'я

Довіра — це цемент, який скріплює суспільство. Погано в нас поки що з цим. На Заході авторитетний журналіст скаже «мої джерела стверджують...», — і йому повірять на слово, що ці джерела справді є, і що вони стверджують саме те, про що повідомляє журналіст. Слова достатньо для політичних висновків, покаяння й очищення. В Україні ж слово втратило (або майже втратило) силу. Воно мало що означає. Політика можуть упіймати на злочині, — а з нього все як з гуся вода. Він і далі «ходить на ефіри», він і далі політик. Чому? Та тому, що ми ж і так знали, що «вони всі злодії».

Світла людина й пастир Борис Гудзяк запитав українську діаспору в Парижі: кому з ближніх ви вірите, а кому — ні. Виявилося, що найменше українці вірять іншим українцям. Задумайтеся над цим.

Гріх України — це гріх невір'я. У тому числі й невір'я в себе, у свою країну, у своїх ближніх. Певна річ, зрозуміло, звідки цей гріх береться, принаймні частково. З історії. Зі столітнього небуття. Зі зрад політиків — від помісних князьків до Яреми Вишневецького, від Василя Кочубея до політиків новітньої епохи. З Голодомору. З розграбування країни в останні десятиліття. З відсутності моральних авторитетів та орієнтирів.

Однак насамперед він береться з індивідуальних щоденних рішень кожного з нас. З мовчання, заздрості, егоїзму, жадібності. Пам'ятаймо про це, відкриваючи нову сторінку української історії. Відштовхуючись від зла зовнішнього, російського, — відштовхуймося й від зла внутрішнього, українського — рідного, теплого й пахучого.

Герой нашого часу

У своєму похмурому есе «Після Європи» один із яскравих політичних мислителів сучасності Іван Крастєв так описує новий тип європейського громадянина, який може призвести до краху ЄС: «Він прагне до змін, але відкидає будь-яку форму політичного представництва. Він хотів би бути частиною політичної спільноти, але відмовляється йти за іншими. Він готовий ризикувати і битися з поліцією, але не ризикне повірити політикові чи політичній партії». Нікого не нагадує?

Не дивно: «світ після правди» й не міг породити нікого іншого, крім інфантильної, вічно ниючої, недовірливої, але водночас задоволеної собою людини. Знайомий типаж. Герой нашого часу. Оскільки ж у нас в Україні, в нас самих він матеріалізувався раніше, ніж у світі довкола, то й з наслідками ми маємо справу довше, ніж інші. За ідеєю, і протиотрута мала б прийти через нас. Частково вона й прийшла, коли серед розпачу та цинізму, зради й віроломства у 2014 р. українці, ці природжені скептики, ці хоми невірячі, пішли захищати свою країну. 

Воронка ХХ століття

Проблема України також у тому, що в зовнішньому світі їй ні на кого спертися. Той-таки Крастєв вважає, що, втративши три об'єднавчі ідеї (страх війни, ідеалізм революції 1968-го та дух єдності Сходу й Заходу, що визрів у 1990-х), ЄС втратив вірність ідеалам, став заручником проблеми неконтрольованої міграції, перероджується на щось приземлене й дрібне. Фігурально кажучи, прапор свободи скручують у джгут і зав'язують на дверній ручці, щоб не зайшли мігранти. Крастєв бачить у майбутній Європі лише бліду подобу тієї європейської ідеї, яка зробила ЄС світовим взірцем достатку й демократії. Він не вірить у живучість цієї ідеї й на пальцях, у властивій йому блискучій публіцистичній манері, пояснює, чому.

Ну що ж, найнеприємніший діагноз часто найправильніший. Але прогноз усе-таки, дуже хочеться сподіватися, помилковий. Принаймні таку надію дають нам європейські вибори 2017-го і 2018-го рр., на яких прибічники Єдиної Європи далеко не так «сипалися» перед європейським націоналізмом (а водночас і перед його кремлівським гуру), як припускали песимісти. Скрутити в ганчірку прапор свободи виявилося не так уже просто.

Прийдешні наступного року вибори до Європейського парламенту дадуть багато голосів антиєвропейським, пропутінським, націоналістичним силам, — але зі штанців деструктивних опозиційних злостивців вони на європейському рівні, швидше за все, не вистрибнуть. Це поки що їхня стеля. Головна небезпека — не так прихід до влади антиєвропейських сил, як переродження проєвропейських. Імунітет Заходу перед брехнею і цинізмом, загримованими під «прагматизм», на очах слабшає. Захід, що слабшає, буде тлом світової політики не рік і не два.

Не треба обманюватися, пояснюючи цю обставину тільки впливом російської пропаганди. Москва лише заповнює моральні й ідеологічні порожнини в західних спільнотах, що утворилися зі згасанням єврооптимізму та ослабленням трансатлантичного партнерства. Спочатку Україна, а потім і Захід занурилися в кризу довіри (знову ця українська «гіпертиповість»!). Немає більше віри в себе. Немає більше впевненості в партнері. І це не Москва так розпорядилася. Це значно глибше.

Ідеологічний вакуум, який виник на Заході, активно накачується всякою всячиною: конспірологічними теоріями, націоналістичними забобонами, анархістськими «жовтими жилетами» та ісламським фундаменталізмом... Європа, як бачимо, теж натягує на себе морок. ХХ століття ніяк не хоче закінчитися. Воно, наче воронка, тягне Європу назад, у війну — як мінімум, у холодну, а можливо, і в гарячу.

Останні опитування свідчать: більшість британців, німців і французів вважають, що континент стоїть на межі великої війни. І так: чим тривожніше це передчуття, тим краще для Путіна. Страх і слабкість — його природний елемент для колишнього вербувальника КДБ. Чому він не вміє давати раду — це сміливості й силі. Тут максимум, на що вистачає його фантазії, — посадити під замок, сховати за полярне коло.

Почути одне одного

Олег Сенцов нагадав нам слова булгаковського Пілата: «Боягузтво — найстрашніший людський порок». Немає іншого рецепта проти світу брехні, ніж сміливість. Єдина Європа мусить зробити важливий крок — узяти на себе частину відповідальності за виникнення моральної й політичної кризи. Усвідомити, що велика європейська порожнина виникла з політичної пихи та душевної ліні, з відсутності повноцінного діалогу з тими, хто почувався останніми десятиліттями розчавленим, забутим, у програші.

Єдиній Європі ще належить знайти до нього, до цього «протестного електорату», правильні підходи. Перестати відмахуватися від тих, чиї запитання тобі не подобаються. Україні, очевидно, необхідно те ж саме, але в незрівнянно більшому масштабі, — зважаючи на те, як багато їх у нас — розчавлених, забутих, у програші.

І Єдиній Європі, і Україні потрібно одне й те саме — чесний внутрішній діалог. ЄС із його чинними інститутами та міцними традиціями рухається в цьому напрямі. Інша річ — Україна, де інститути слабкі, а традиції повноцінного шанобливого діалогу немає. 

Церква може стати в наших умовах тим інститутом, який допоможе Україні в пошуку вирішення екзистенційних проблем. Зрештою, де, як не в церкві, шукати внутрішній мир, мудрість, моральне оздоровлення суспільства? 

Храм Хоми невірячого

Останні 27 років Україна регулярно перебувала в пошуку нового початку, чистого аркуша. Шанси приходили й зникали, але рішучого прориву не було. Поява повноцінної Помісної церкви на чолі з 39-річним сучасним лідером, із заступництвом матері-церкви в Константинополі — це ще одні двері, які відчиняє перед нами історія. Воцерковлена людина скаже: ще одне благословення Боже.

Згідно зі статистикою, українське суспільство нікому не довіряє так, як церкві. Традиція сильних релігійних лідерів — від митрополита Андрея Шептицького до кардинала Любомира Гузара й до патріарха Філарета, який виявив себе справжнім державником на останньому Соборі, — є в Україні давно. У найближчі місяці й навіть роки все, що буде сказане митрополитом Єпіфанієм, буде почуте. Головне, щоб він не мовчав. Головне, щоб він знайшов правильні слова для нашого багатократно обманутого суспільства. Ну й, звісно, можна вже зараз уявити, яких зусиль докладе Москва, щоб максимально швидко та ефективно дискредитувати і його, і свіжостворену церкву. Ще легше уявити, який у Москви простір для дій, зважаючи на готовність багатьох українців вірити кому завгодно і в що завгодно, тільки не у свою країну. 

Нашій церкві своє робити. Повернути силу слову. Повернути (хоча б трохи) віру в ближнього. Нагадувати можновладцям, що вони в цьому світі не назавжди, і що в труні кишень немає. Молитися за тих, хто воює за Україну. Закликати милість до падших. Шукати мир серед смути. Загоювати рани. Нагадувати, що добро має сенс, а також що перемога чи поразка — це рішення, яке і людина, і нація приймають самостійно.

Перед українськими пастирями (духовними й політичними) — море опущених рук і розгублених очей у пошуку душевного миру та відповідей на важкі запитання. Моральні й політичні. У тому числі: як бути з сусідом, котрий під час анексії Криму та тієї страшної Вербної неділі 
2014 р. вирішив стати ворогом? Як сусідити з ворогом, але все ж на якомусь етапі перестати з ним воювати?

Політика зазвичай не дає відповідей на ці запитання. Вона живе електоральними циклами: прожили — ось і гаразд, обралися — ось і чудово. Але хтось же має почати говорити з Україною не з висоти електоральних циклів, а з висоти історії. 

Зводити храм нової церкви для нації скептиків і песимістів, та ще у стані війни, — невдячна праця. Але водночас — той-таки «Хома невірячий» теж був апостолом. Був момент, коли в нього опустилися руки: його брати побачили воскреслого Христа, а він — ні. І тоді воскреслий Христос явився ще раз і дав Хомі побачити свої рани. Бог і скептиків любить. Недарма прохання «поможи моєму невір'ю» фігурує у молитвах. 

Можна скільки завгодно повторювати, що «в цій країні нічого хорошого не буде», але віруючі знають і розуміють: те, що неможливо людині, можливо Богу. Невіруючі ж просто знають: із якихось причин Україна пройшла через століття історичної коми, через страшне ХХ століття, і не зникла, не стала історичним пшиком. Щось таке особливе є в цій нації, з якої колись розпочалася історія християнства в цій частині світу, яку так часто оголошували почилою в бозі чи взагалі неіснуючою, і яка 15 грудня 2018 р., всупереч усьому, знову підняла хрест над Володимирською гіркою.

Фото: Василь Артюшенко, DT.UA