Фарсові сюжети української політики

Й одразу згадалися сатиричні рядки російського поета українського походження Володимира Маяковського про адміністративний раж більшовиків, які провели «объединение Тео и Гукона» (тобто театрального й конярського департаментів). А вслід за тим згадалися й куди більш серйозні речі з досить давньої вже історії…

«Заплямована колишня влада»… «Стара система має бути зруйнована»… «Подолати корупцію та злидні народу»… «Нові обличчя»… «Радикально змінити країну»… «Встановити соціальну справедливість»… Ці й інші, схожі на них гасла – не новація політичного життя України 2019 року. Радше має йтися про своєрідне déjà vu, про застосування на основі новітніх технологій (як суто політичних, так і комунікаційних) того, що вже одного разу – понад сто років – спрацювало і зробило всевладними «нові обличчя», які клялися, що прийшли до влади на короткий термін, тимчасово, насправді ж лишилися при владі на довгі десятиліття, ставши не лише старими, а й перестарілими пиками одного з найстрахітливіших режимів ХХ століття. Втім, хіба можна обмежувати їх діяльність ХХ століттям? Хіба ж не їхні прямі нащадки наразі правлять бал у Кремлі та ведуть війну проти України?

Ідеться, як мабуть читач уже зрозумів, про російських більшовиків.

Це були справді нові обличчя в політичному житті Російської держави. Ні, вони активно займалися політикою, проводили з’їзди, випускали газети (як за межами Російської держави, так і в її межах, коли вдавалося працювати легально) тривалий час – дехто чверть століття, дехто десятиліття, але майже нікого з них широкий загал, навіть робітничий (а вони виступали від імені робітників) не знав. Знаковий приклад: коли в 1917 році скинули царя і коли створювався Петроградський Совєт, туди запропонували обрати кількох більшовиків; робітники незадоволено загули: «Хто такі? Ми їх не знаємо!» І тоді один із засновників загальноросійської соціал-демократії Чхеїдзе, якого ще не обрали головою Совєту, кинув у зал: «Як вам не соромно! Це наші товариші! Вони щойно вийшли з підпілля, де боролися за краще майбутнє народу!» Так представники мізерної у ті дні партії більшовиків (реально близько 4 тисяч членів) увійшли у пітерський Совєт, а вже на початку осені того ж 1917-го вони взяли цей Совєт під свій контроль. А за два місяці більшовики скинули «старі обличчя» та створили свій уряд з «нових»…

Якщо «винести за дужки» апеляцію більшовиків до армії та створення ними власних збройних формувань, то методи, за допомогою яких вони здобули – з нуля! – прихильність майже чверті населення Російської республіки і змогли створити уряд, багато в чому кореспондуються з ним, що ми наразі бачимо на власні очі. По-перше, партія Леніна зуміла акумулювати дуже великі, як на ті часи, кошти, причому з двох незалежних джерел. Це були німецький генштаб і банкіри-євреї зі США, вихідці з Росії. Зауважмо, що Німеччина та США на той момент уже перебували у стані війни між собою. Проте більшовики викрутилися: у німців вони таємно брали кошти на антивоєнну пропаганду, на навіювання ідеї негайного миру за будь-яку ціну, а у банкірів зі Штатів – на боротьбу з антисемітизмом і нищення «чорної сотні». По-друге, ці гроші були витрачені дуже розумно: по всій Російській республіці були створені більшовицькі штаби, які розгорнули активну роботу. У них здебільшого працювали випадкові люди, які зеленого поняття не мали про вчення Маркса, але точно знали, що стара система злочинна, що її треба «валити», і тоді швиденько настане щастя і прийде достаток. А грамотніших партійців ставили на мас-медіа. Ані телебачення, ані розмовного радіо тоді ще не існувало, тож більшовики використовували найефективніші в боротьбі за маси тодішні мас-медіа: безплатні газети (від центральних видань «нормального» формату до повітових чотиристорінкових малоформатних «летючок»), афіші (тоді в усіх містах і містечках було чимало тумб для розклейки афіш і, нарешті, листівки. Уявіть собі, скільки все це коштувало…

Але це все не просто роздавалося та розклеювалося – з газетами і листівками до нетямущих мас ішли агітатори. У столицях і великих містах серед них були справді неабиякі оратори-полемісти, а у провінції – хто траплявся під руку. Все крутилося навколо кількох слоганів: «негайний справедливий мир, це не наша війна», «землю – селянам, фабрики – робітникам», «справедливий поділ суспільного багатства, зниження цін і квартплати для пролетарів, конфіскація зайвини у багатих класів», «робітничий контроль на фабриках і заводах», «пряма демократія трудових класів через Совєти» тощо. Це мало грандіозний успіх, бо в Російській республіці лютувала соціально-економічна криза, а війна стала (в тому числі й завдяки більшовицькій пропаганді) вкрай непопулярною. Ну, а земельне питання завжди було актуальним.

І от прийшли «нові обличчя», які погнали геть «представників віджилої своє системи». Тільки в другому уряді Ульянова-Леніна з’явився один із тих, хто був публічним політиком ще у царській Росії – член Державної Думи, профспілковий діяч Григорій Петровський, який став наркомом внутрішніх справ. Але головне не в цьому. Дуже швидко «нові» наробили лих куди більше, ніж «старі». Проголошений ними мир обернувся багаторічною громадянською війною й агресивними вторгненнями Росії в інші держави, наче й віддана селянами земля була невдовзі забрана у них і націоналізована, а результати селянської праці конфісковані («продрозкладка»), промислове виробництво та транспорт ущент розвалені, а від голоду почали помирати не сотні й тисячі людей, як за «старого режиму», а сотні тисяч і мільйони. І так далі, і таке інше – речі загальновідомі. Як і те, що ситуацію до певної міри «нові обличчя» порятували, звернувшись з початком НЕПу до різного ґатунку кваліфікованих представників «старої системи»?

У всьому цьому контексті не дивно, що словосполучення «Депутат – слуга народу» належить зовсім не Зе-команді, а особисто І.В.Сталіну й висунуте ним у сумнозвісному 1937 році…

Що ж, не даремно говорять, що історія повторюється двічі: спершу у вигляді трагедії, вдруге у вигляді фарсу. Поки що ми спостерігаємо в Україні фарс – і не в останню чергу через те, що його творці та головні діючі особи є професійними блазнями та комедіантами, а зовсім не професійними революціонерами. Лихо в тому, що іноді політичні фарси перетворюються на трагіфарси – несподівано для їхніх учасників. Будемо сподіватися, що такий розвиток чинних політичних сюжетів нас омине…