Незалежність чи територіальна цілісність?

Цього разу його аргументи, висловлені у статті «Києву варто зректися Донбасу» (Foreign Policy, 2. 02.2017), пов’язані головним чином із вступом на посаду нового президента Сполучених Штатів і вибудувані невідпорно логічно.

На початку статті професор Мотиль відзначає істотні успіхи України за останній час, в тому числі й те, що «її збройні сили успішно перетворилися з шеститисячного боєздатного війська, наявного в середині 2014 року, на потужну, загартовану в боях армію, якій вдалося змусити Росію та її маріонеток припинити бойові дії на Сході». Проте геополітична ситуація для України нині істотно погіршилася. «Трампова опозиція ЄУ та НАТО, схвалення ним «Брекзиту», демонізація ним Німеччини і підтримка правих популістів загрожують підточити Європу та її інституції, розірвати трансатлантичні зв’язки і зруйнувати ідею когерентного Заходу. Такі кроки заохотять Путіна перехопити ініціативу і шукати нове рішення для існуючої донбаської дилеми, - пише Мотиль. – Путін може використати окупований Донбас, аби добитися поступок щодо інших питань: чи то зняття економічних санкцій, чи то співпраці в питанні збереження режиму Башара-аль-Асада в Сирії. Тоді б Путін відвів свої війська з України, припинив надавати допомогу сепаратистам і повідомив Київ, що той може отримати свою територію назад. Таким кроком Путін виграв би бали в Сполучених Штатів і Європи, дозволивши йому створити образ Росії як миролюбної і великодушної країни, яка прагне стабільності і миру із Заходом». Потужний пропагандистський апарат Кремля міг би подати населенню Росії цей крок як велику перемогу чинного режиму.

Що мав би робити за цих обставин Київ? Прийняти путінський подарунок? Олександр Мотиль вважає: «Цей подарунок мав би кепські наслідки. Київ скоріш за все зіштовхнувся би з тотальною війною з кинутими сепаратистами – в якій ймовірно переміг би, але потім би зіткнувся з необхідністю велетенських капіталовкладень, щоб налагодити життя в спустошеному регіоні і спробувати завоювати серця й уми його антикиївського населення. За оцінками економіста Андерса Ослунда на те, аби відшкодувати збитки, нанесені Росією, потрібні як мінімум 20 млрд. дол.; увесь бюджет України складає приблизно 26 млрд. дол. Не менш виснажливими для України були би і політичні наслідки реінтеграції окупованого Донбасу. Кілька мільйонів антизахідних виборців, повернутих в її лоно, голосували би проти прозахідних реформ в Україні. Проросійські політичні сили, які керували і досі керують регіоном, дістали би друге життя. А олігархи і злодії, які десятиліттями так зле господарювали на Донбасі, повернулися б у владу. Тоді Донбас відігравав би таку саму ретроградну роль, яку він відігравав в українській політиці з моменту здобуття нею незалежності в 1991 році. Політична напруга зросла би, повернулася поляризація Схід-Захід, Київ став би політично та економічно неспроможним, а Путін би добився того, чого він прагнув з самого початку – цілком нестабільної України, мінус затрати на фінансування конфлікту низького рівня на економічно приреченій території».

Висновок із цього такий: «Київ абсолютно не готовий до того розвитку подій, який може зруйнувати Україну при мінімальних витратах для Путіна: коли Росія поверне Донбас. На що би Київ не надумався, українці мусять спочатку вирішити, що для них є найголовнішим: незалежність чи територіальна цілісність. Мінські угоди давали Україні можливість насолоджуватися першим і домагатися другого. Такий стан справ не міг тривати завжди, але Трамп і Путін прискорили його кінець. До Трампа українці могли уникати прийняття надто багатьох складних рішень щодо своїх стратегічних пріоритетів. З появою Трампа вже не можуть».

Справді: готовність США до знаття санкцій із Росії в обмін на її активну роль у боротьбі проти ісламістів на Близькому Сході та на зменшення обсягу дій проти України засвідчують чимало чинників, у тому числі інтерв’ю віце-президента Майка Пенса телекомпанії АВС 5 лютого. Хоча говорити про якийсь певний сценарій розвитку подій сьогодні зарано (Олександр Мотиль, слід сказати, теж стоїть на такій позиції, не виключаючи повномасштабної війни Росії проти України, хоча це вкрай невигідно для самої Росії, виходячи зі стратегічних міркувань; «мало хто з раціонально мислячих лідерів міг би обрати такий самогубний курс – хіба лиш тут замішані ідеологічні чи особисті амбіції»). Проте імовірнішим справді є «подарунок від Кремля» у вигляді «ЛДНР» з новими «лідерами» та сформованими – на ґрунті Мінських угод! – власними владними структурами, судами, прокуратурою і «народною міліцією» плюс щонайменше сотнями тисяч тих «мирних терористів», хто навесні 2014-го волав: «Путін, прийди!» - та захоплював владні установи і блокував українські військові частини…

Але хто сказав, що Україна має толерувати російських маріонеток і їхній «соціальний гумус» («ватників»), дозволяти фактичну легалізацію «ЛДНР» шляхом «виборів» на нині окупованих територіях, надавати терористам представництво у Верховній Раді і кидати всі ресурси на відбудову Донбасу? Мінські домовленості належать до іншого історичного часу, коли терористи ще не вбили тисячі й тисячі людей і не запустили незворотні соціально-політичні процеси на кшталт тих, які запустили свого часу нацисти. Бо ж якби Німеччина припинила війну і вивела війська з окупованих територій у 1939-40 роках, ситуація була би принципово інша, ніж до Бабиного Яру та тотальної «зачистки» окупованих країн від «неповноцінних елементів»… Межа у нинішній «гібридній війні» перейдена, і єдиним прийнятним для України варіантом може бути капітуляція «ЛДНР» (з одночасною амністією тих, хто особисто не був задіяний у злочинах), із запровадженням на цій території надзвичайного стану (невже ж Франції у боротьбі з ісламістами можна, а нам – ні?), із скасуванням на період дії цього стану будь-яких виборів і передачею влади військово-цивільним адміністраціям. І, звичайно, фільтраційні табори для тих, хто повертається з Росії та для «ватних» активістів, позбавлення колабораціоністів виборчих прав на тривалий термін, закон про «заборони на професії» (передусім учителів, працівників ЗМІ та держслужбовців) для певних категорій населення, позбавлення українського громадянства у необхідних випадках тощо.

Усе це цілком нормальні заходи, що мають на меті очищення окупованих територій і запобігання тероризму у всіх його формах; вони випробувані демократичними (підкреслюю це, саме демократичними) державами як у повоєнній Європі, так і пізніше (практика «заборони на професії» - у ФРН у 1950-70-х, позбавлення громадянства – в сьогоднішньому Ізраїлі). Ну, а для відновлення інфраструктури окупованих територій не обійтись без залучення до громадянських робіт самих жителів цих територій. Знов-таки, це практика повоєнної Європи. Тієї, «справжньої», про яку вели мову на зустрічі в редакції «Дня» Оксана Пахльовська та Галина Аккерман, а не тієї, яка допустила справжнє полювання на футболіста Романа Зозулю, який грає в Іспанії, за те, нібито герб України на його футболці є… нацистським символом. Що стосується найпалкіших апологетів «русского мира», то слід допомогти їм обрати варіант «чемодан-вокзал-Росія». Жорстко? Так. Недемократично? Ні. Бо демократія тільки тоді чогось варта, коли вміє захищатися. Так, як Британія у часи Другої світової чи Ізраїль упродовж усієї своєї новітньої історії.

У разі ж, якщо політика України щодо «ЛДНР» базуватиметься за закликах «давайте жити дружно», окреслена професором Мотилем трагічна дилема – «незалежність чи територіальна цілісність» - постане на повний зріст…