У Росії хочуть з користю для себе розіграти «каталонську карту»

Якщо у ці дні зануритися в Інтернет, то навіть не заблокованих в Україні російських ресурсів цілком вистачить, щоб зробити висновок: сила-силенна політиків, політологів і блогерів із РФ жваво коментує каталонський референдум, і при цьому майже неодмінно пов’язує його з Кримом.

Але не можна сказати, що геть усі коментатори проводять тут прямі аналогії, як це робить екс-депутат Держдуми РФ Максим Шингаркін:

«Три дні каталонського референдуму відсилають нас у 2014 рік і наочно демонструють, що сталося б у Криму у разі відсутності «ввічливих людей». Той же треш і кривавий угар, що на вулицях Барселони, тільки організовували б усе це аж ніяк не силовики, все-таки обмежені нормою закону. Бійню влаштовували б воєнізовані угруповання з найманців із Хрещатика, які творили б суд над «невірними» на свій розсуд. Відчуй ці молодчики свою владу і безкарність, картина в Севастополі чи Сімферополі мало б відрізнялася від одеської, багаторазово перевершуючи її за масштабом карального свавілля. Таким чином, стверджується право націй і народів на самовизначення, єдине для всіх, і з цим світовій спільноті доведеться миритися – як щодо волелюбних каталонців, так і по відношенню до кримчан, які домоглися возз’єднання зі своєю великою Батьківщиною».

Що ж, випадок, як то кажуть, клінічний, але такого «соціального божевілля» в російських мас-медіа й соціальних мережах немало. Тих, хто висловлює таку ж чи схожу на таку точку ультрарадикальну зору, анітрохи не цікавить принципова несхожість двох цих подій, бо ж каталонці – це нація зі своєю тривалою історією, традиціями, мовою, а кримчани у своїй більшості – переселенці та нащадки переселенців із інших регіонів Совєтського Союзу, до яких за останні роки долучилися переселенці з РФ. З іншого боку, якщо і варто з чимось порівнювати референдум під контролем «ввічливих зелених чоловічків», то з плебісцитом 10 квітня 1938 року, коли після окупації нацистами Австрії 99% її жителів, включно з місцевими євреями, хорватами, словенцями, чехами, словаками й ромами (загалом до 15% населення), дружно проголосували за «возз’єднання зі своєю великою Батьківщиною»…

Але такі паралелі в Інтернеті знайти не вдалося – навіть на нечисленних ліберальних електронних ресурсах. Чи то в Росії погано знають світову історію, чи то не хочеться порівнювати власну державу з Третім Райхом – не знаю. Проте маємо і м’якіші та прихованіші форми порівняння каталонського референдуму з кримським «референдумом».

Блогер Михаїл Пожарський проголошує: «У будь-якому конфлікті сепаратистів і центрального уряду завжди потрібно бути на боці сепаратистів (за винятком тих випадків, коли сепаратисти – це якісь людожери, які не представляють інтересів населення). Одним із найважливіших механізмів тут є те, щоб населення – мало б можливість «голосувати ногами», вибираючи собі юрисдикцію за кольором і смаком. Кінцевий бажаний результат – щоб державу можна було вибирати як товар в супермаркеті (а не «де народився, там і пригодився»). Чим менше держава – тим сильніше суспільство. А відповідно сильніші й ті інститути, які виростають в ньому зсередини, а не спущені зверху дядьком чиновником. Це ще один великий плюс сепаратизму і «Європи 1000 прапорів».

Красиво сказано! Виходячи з цього (не будемо брати до уваги невеликі держави Африки чи Океанії) Андорра, Сан-Марино, Монако та Ліхтенштейн мають стати взірцями у перебудови Євросоюзу. Отож чудові часи настануть для брюссельської бюрократії, яка з об’єктивних причин зросте у десятки разів, а швидкість ухвалення рішень нею у стільки ж разів зменшиться! Втім, проблема не в анекдотичності такого погляду, а в тому, що він з наче ліберальних позицій апріорі морально легітимізує дії Кремля та Луб’янки за три останні десятиліття (а почалося це ще за перебудови) зі створення надійних анклавів на території ненадійних (у московському розумінні) союзних республік.

Не все «центру» тоді вдалося (провалилися спроби «відкусити» по шматку у Литви, Латвії, Естонії й України), проте й успіхів було чимало. Серед них – і «республіка Крим», яка навесні 2014-го «добровільно» ввійшла до складу РФ, і проголошені тоді ж «ЛНР» з «ДНР». Звісно, Пожарський може заперечити, що не їх він мав на увазі, проте ідея, щоб населення мало можливість вибирати юрисдикцію, щоб державність перетворилася на «товар у супермаркеті» (зауважмо, що йдеться не про міграцію, а про «виїзд за кордон» разом із територією проживання!), в підсумку легітимізує анексіоністську політику Кремля (хоча би тому, що в процесі цілеспрямованої територіальної анігіляції держави, яка стала жертвою кремлівської політики, завжди можна знайти не «людожерів», а «корисних ідіотів», ідеалістів-москвофілів, виставивши їх на передній план).

Ще одна цікава позиція, оприлюднена цими днями у мас-медіа й соціальних мережах РФ, зводиться до того, що Каталонія – це добре, проте, співчуваючи каталонцям, не слід забувати про Крим, у якому частина досі промосковської публіки розчарувалася у житті під трикольоровими прапорами й прагне назад в Україну, навіть якщо й голосувала свого часу на «референдумі» за «возз’єднання зі своєю великою Батьківщиною».

На сполох б’є, скажімо, відомий кримський блогер Олександр Горний, водночас закликаючи Україну назавжди змиритися з утратою Криму та налаштувавши відповідним чином проукраїнські сили: «Озвучений владою Каталонії відсоток тих, хто підтримав курс на незалежність, у 90% близький до кримської цифри. Багато хто мені заперечить, що це абсолютно дві різні історії, включаючи механізми референдуму, але загальне у них одне – карта Європи, світу буде змінюватися, хочемо ми цього чи ні. Бажання країн зафіксувати свої кордони логічне, але нереальне, й історія останнього століття тому підтвердження. Повернення Криму нехай і непростим шляхом Додому, це історія, болюча для України, але це факт і з ним треба змиритися, його не повернути, а створювати тут точку напруженості нерозумно і просто небезпечно для самого нашого сусіда, відгукнеться і голосно. Карта світу змінюється і до цього треба бути готовим».

А водночас, виявляється, від таких процесів не застрахована й РФ, де центр узяв на себе чи не всі владні функції, нехтуючи правами суб’єктів федерації. Горний закликає повернути права регіонам, бо інакше «рвоне», і продовжує: «На жаль, і в Криму, який повернувся, може рвонути… Дуже сильно зростають проукраїнські ностальгічні настрої, і це вже очевидний факт, особливо в останній рік». Неймовірно! Крим «повернувся Додому» (саме так, з великої літери), а разом із тим «удома» чогось «дуже сильно зростають проукраїнські ностальгічні настрої».

Як це сумістити? Втім, Горний суміщає: в усьому винна центральна влада, яка, виявляється, ледь не танцює навприсядки перед кримськими татарами, заграючи з ними, а «найнещасніша людина в Криму, це російська людина». То виходить, що саме серед росіян Криму найбільше зросли проукраїнські настрої (бо ж кримські татари у своїй масі завжди були такими). А як же з «поверненням»?

Що ж, із логікою у тих, хто «б’є на сполох», складно. Та головне в їхніх коментарях – що Україна має змиритися з утратою Криму, бо такий, мовляв, загальноцивілізаційний процес переділу кордонів розгортається нині…

Утім, в РФ чути і тверезі голоси. Професор Георгій Кунадзе констатує: «У зв’язку з проведенням референдумів в Каталонії і в іракському Курдистані уряд Росії напевно відчуває змішані емоції. З одного боку, ці референдуми будуть із натхненням сприйняті в деяких російських республіках, які можуть спробувати використовувати їх як прецедент, що категорично заборонено російськими законами і додасть чимало головного болю Москві. З іншого боку, в уряду Росії ймовірно є наївне бажання як-небудь помалу-малу провести аналогію між цими референдумами і горезвісним «референдумом» у Криму. Що цілковито марно, бо референдуми в Каталонії і Курдистані були нелегітимними, але справжніми, тоді як «референдум» у Криму був нелегітимним й абсолютно фальшивим у всьому».

Що ж, із цим можна погодитися, проте слід не забувати: сто років тому держави Антанти, яка перемогла у Першій світовій війні, задекларували право курдів мати незалежну державу, але потім спершу істотно урізали її територію, взявши під свою «опіку» багаті на нафту райони, після чого взагалі «забули», що самі ж зафіксували в мирних угодах факт існування такої держави, як Курдистан. Та це окрема історія.

Повертаючись же до сюжетної лінії «Крим-Каталонія», зазначу: такі тверезі коментарії, як у професора Кунадзе, – велика рідкість у російських мас-медіа та соціальних мережах. Абсолютна більшість коментаторів намагається знайти аналогії між подіями у цих регіонах Європи – і прагне обґрунтувати те, що кримчани, мовляв, вільно виявили на «референдумі» свої бажання, тож Україна в своїх же інтересах мусить забути про Крим.