ЗСУ: є запитання до влади

Те, що українському війську, його потребам і його стану приділяється замало уваги і «верхами», і мас-медіа, і, на жаль, суспільством – речі абеткові для них, хто відстежує ситуацію час від часу, а постійно, ще з початку 1990-х. Ні, гучних декларацій з боку влади вистачає, як і нагороджень військовиків (на жаль, надто багатьох – посмертно); вистачає й ритуальних репортажів про міжнародні навчання та випробовування нової зброї. Проте лише поодинокі медіа «копають» углиб, дошукуючись коріння чинних проблем – і ставлять незручні запитання і тим, хто відповідає за військо, і всьому суспільству.

Тим більше, що спалах широкомасштабних бойових дій між Азербайджаном і Вірменією у поєднанні з украй кволою реакцією на це з боку провідних держав світу та міжнародних організацій вкотре актуалізує максиму: якщо не допомагатимеш собі сам, тобі ніхто не допоможе. Принаймні, зараз, коли від злагодженого ще два десятиліття тому «оркестру» демократичних держав залишилися лише спогади, коли набирають силу автократичні вожді чи не у всіх ключових регіонах світу, коли право сили все більше підмінює собою силу права про мовчазному потуранні цьому з боку надто багатьох заможних і колись вільнолюбних держав. Отож запитання, які все одно слід було ставити чинній в Україні владі, об’єктивно набувають усе більшої ваги.

Перша група цих запитань пов’язана з бюджетним процесом, який зараз у розпалі. Очільник президентського офісу Андрій Єрмак оптимістично відзначив у Facebook: «Урядовці запланували зростання видатків на сектор оборони та безпеки. Плюс майже 21 мільярд гривень. Всього передбачено 267 мільярдів, це найбільше за роки незалежності... Додається у наступному році Службі зовнішньої розвідки, Головному управлінню розвідки Міністерства оборони, Службі безпеки. Плюс 10,8% буде у наших прикордонників». А разом із тим він відзначив «незначне порівняно із загальною сумою у 117 мільярдів гривень, але етично сумнівне скорочення видатків на Міністерство оборони на 0,11%, або на 127 мільйонів гривень». Справді, сумнівне. Тим більше, що інфляція та девальвація роблять його ще більшим. Виникає запитання: невже й справді чисельно ЗСУ наступного року будуть помітно скорочені (бо ж обіцяні премії тим, хто на фронті, заберуть чимало коштів)? Чи, може, годуватимуть військовиків скромніше? Чи буде й надалі скорочуватися призов, причому істотно? А як же із добре навченими кадрами для потужних резервних сил ЗСУ та територіальної самооборони?

Утім, «бюджетні» питання цим не обмежуються. Чи правдиві твердження деяких блогерів і політиків, наче виробництво ракетних комплексів «Нептун» і «Вільха» вже понад рік, попри гучні декларації, не фінансується і що на наступний рік узагалі не передбачені кошти на виробництво твердого палива для них? І чи правда, що випуск БТР-4 гальмується (і гальмуватиметься) через критичну нестачу коштів? І чи дійсно через скорочення коштів батареї важкої артилерії, які наводять страх на російських окупантів і їхніх посіпак, будуть «оптимізуватися», тобто скорочуються? Я б міг додати ще кілька запитань такого ґатунку, але, мабуть, достатньо і цього...

Але до бюджетування все не зводиться. Захищають країну не гроші і не танки самі по собі, а люди. Від багатьох ветеранів-фронтовиків і волонтерів тим часом надходять повідомлення про падіння морального духу війська. З Банкової постійно лунають тріумфальні рапорти про «тишу», «перемир’я», «відсутність утрат» – а повної тиші немає і не було, натомість людські втрати є, і їх не так мало. Скажімо, пролітають безпілотники з «тієї сторони» – що само по собі вже є грубим порушенням перемир’я – і невдовзі авто з українськими військовиками в тому районі підривається на «невідомому вибуховому пристрої», який невідь-звідки взявся. І те, що військовиків, скажімо, лише ранить, ще нічого не означає – у госпіталях, бува, помирають і через місяць від отриманих ран, і через три... Ну, як ситуація, коли не можна дати відповідь окупантам, коли гинуть і тимчасово виходять з ладу твої бойові товариші, зрозуміло як впливає на моральний дух.

І тут виникає ще одне запитання: деякі офіцери з передової стверджують: їх нині змушують перебудовувати їхні батальйони та бригади не «на війну», а «на мир». Що це означає? Який мир, коли немала частина української території окупована? Та й узагалі – армія навіть мирного часу має бути націлена на негайні ефективні бойові дії, на відсіч ворогу, чи не так? І чи треба пояснювати, які моральні наслідки серед офіцерського складу матимуть намагання змусити робити те, що не передбачене ані статутами, ані здоровим глуздом? Хтось може сказати – це все вигадка, фейк, але чи будуть поширювати такий фейк реальні люди, фронтовики та волонтери? І взагалі – чом би «згори» не розвіяти сумніви? Але не словом (слів, і занадто гучних, ми всі чули багато), а ділом.

Утім, слова теж мають свою вагу. Коли тил «верхи» й олігархічні мас-медіа постійно «накачують» запевненнями, що коли не завтра, то післязавтра встановиться мир, то як мають почуватися солдати й офіцери, від яких цей прийдешній мир наче й не залежатиме, все зробить кілька політиків? А разом із тим хіба державні чинники щось роблять, щоб зменшити пацифістські та взагалі антиармійські настрої в суспільстві? Схоже, не тільки «верхи», а й більшість «пересічних» українців сьогодні не розуміє (не може, не хоче чи перестала розуміти), що від існування сильної, боєздатної, численної армії залежить не тільки існування Української держави, а і їхнє життя. Так, саме життя як людських істот, незалежно від політичних уподобань. Тому що у разі «миру», який у разі деморалізації позбавленої ресурсів і мотивації армії неодмінно набуде форму фактичної капітуляції, нас чекатимуть наслідки, які сьогодні важко уявити, проте неодмінно трагічні та криваві...

Висновок простий: Україні потрібне добре оснащене й умотивоване військо, яке і є реальною гарантією миру. І влада має відповісти суспільству на запитання, яким чином вона його утримуватиме, озброюватиме, розвиватиме та морально підноситиме; адже на армії в умовах війни не заощаджують, а новітні антиармійські парадигми і настанови – це національне самогубство.