Біженці, переселенці та ті, хто лишився. Як всім порозумітися

Оскільки живу в Німеччині, то багато спілкуюся з українцями, вимушеними переселянцями. І бачу це непорозуміння між тими, хто поїхав, і тими, хто лишився. Перше, що хочу сказати: таке непорозуміння – абсолютно нормальна реакція. Люди по обидві сторони у незвичих для них ситуаціях та почуттях.

Друге, про що хочу нагадати, – це те, що при будь-яких умовах життя кожна людина проживає персональну і колективну історію.

Персональна – це той набір умов, можливостей та причин, з яких складається нинішня ситуація конкретної людини. Колективна – ця історія народу, його спільна мета та відповідальність.

Зараз у кожного українця, в будь-якій точці на планеті, одна-єдина об'єднуюча мета: перемога України. І водночас одна-єдина відповідальність: збереження та відновлення культурного і ментального коду.

Але паралельно з цим у кожного українця також є своя персональна історія. Свої персональні причини та рішення (які при цьому, в ідеалі, не мають перешкоджати колективній історії).

Ті, хто поїхав (назавжди чи тимчасово), та ті, хто лишився (ніколи не виїжджав чи вже повернувся) – мають наразі абсолютно різні побутові задачі та психологічні почуття в рамках своїх персональних історій. При цьому, нагадую і акцентую: колективна історія в них спільна. Але оце непорозуміння стається саме на рівні персональних історій.

Саме тому не можна порівнювати почуття одних і інших. Не можна порівнювати їх психологічні стани. Не можна, щоб одні давали поради іншим. На рівні персональних історій.

Ми маємо примусити себе не відволікатися на особисті причини та дії з іншої групи і акцентувати тільки на колективній (спільній) історії. Аби зберегти себе.

Аби швидше дійти до спільної мети, пам'ятаючи про спільну відповідальність.