П'ять правил, як витримати стрес під час війни

Я доволі емоційна та схильна до рефлексії людина, тому потребую постійного введення самоправил, аби не впасти на власне дно. За останні сто днів отримала величезну купу життєвих уроків (як загальних, так і особистих). І ось декілька з тих, які наразі дуже допомагають мені рухатися далі, моїх особистих нових самоправил:

Перше. Людина відчуває себе більш внутрішньо спокійною не там, де безпечно або красиво-шикарно, а там, де вона відчуває себе на своєму місці. Там, де вона прямо зараз точно знає, що має робити і заради чого. Там, де вона має бути саме зараз, навіть, можливо, попри всіляку логіку чи філософію.

Друге. У період повної невпевненності та розгубленності, потрібно робити не хоч щось, а щось, у чому ти впевнений. Тобто те, що ти точно вмієш. Те, що в тебе точно виходить. Навіть якщо це побутове куховарство, спілкування з самотніми пенсіонерами або безкінечні сторіз у соцмережі. Навіть якщо це наразі не приносить доходу і на перший погляд видається неефективним та непотрібним у цей період. Але навіть година щодня, присвячена по можливості таким діям, – це величезний ресурс, який допомагає витримати жахливі новини, важкі умови життя та неможливість планувати.

Третє. У період повної невпевненості та розгубленості – до інших людей будь людяним, а до себе – раціональним. Це не означає, що не потрібно посміхатися (коли є можливість і привід) чи маєш тільки муштрувати себе. Це означає, що потрібно відкинути емоційність та сантименти і дивитися в очі своїй власній реальності.

Четверте. Не намагайся пояснити себе тим людям, які а) не мають подібного досвіду б) не є тобі близькими, а отже й не намагаються зрозуміти. Це слушна порада і в цілком мирному житті, але коли справа йде про війну – то й годі казати. Я начебто супер емпатійна людина і до того начебто критично-мисляча («начебто» тут ключові слова), без цих рис я би не була письменницею, але ж: ще задовго до повномасштабної мої грузинські родичі потерпали від військових трагедій, а потім я близько спілкувалася з тими, хто на власному досвіді пройшов через жахіття на Сході (не тільки України, а ще в Афганістані, Сірії тощо) або чиє дитинство та підлітковий час прийшлися на Ескобара в Колумбії. Чи я розуміла тоді їх всіх по-справжньому? Ні! Я лише думала, що я розумію. Тож не варто наразі витрачати на це свій і так дуже маленькій ресурс. Розповідати правду та відповідати, коли питають, – так, потрібно. Але саме намагатися пояснити свої внутрішні почуття та драми – ні.

П'яте. Ні з ким себе не порівнювати. Взагалі ні з ким! Ми опинилися в тій ситуації, коли навіть малесенька особиста розбіжність в умовах\можливостях тощо – відіграє колосальну роль, а, отже, і рішення, як діяти, будуть різними. У кожної людини – свій фронт. Так, можливо, хтось зараз збирає мільйони на потреби тих, хто постраждав від війни, а ви – ні. Проте, можливо, ви наразі виховуєте ту людину, якій 5 рочків, але через двадцять п’ять – вона вилікує тисячі людей, зупинить пожежу або дипломатично не допустить нової війни.

А ще, знаєте…

Нещодавно листувалася з подругою, що вже давно у Штатах, та написалося ось таке: «Мені здається, що ми нині проживаємо окрім зовнішнього, той особистий внутрішній бій, котрий як витримаємо, то нас вже ніщо не зламає».

Не знаю, як воно буде.

Але маємо триматися.

Маємо витримати, аби в майбутньому нас вже ніколи ніщо так просто не могло зламати.