Інформаційна війна. Як ми атакуємо Росію

Останнім часом широкі народні маси вивчили абревіатуру ІПСО – інформаційно-психологічні операції – і почали її застосовувати. Зазвичай не дуже правильно, обзиваючи цим словом усе, що їм в Інтернеті не сподобалося чи викликало якусь підозру.

Втім, інформаційно-психологічні операції існують насправді – і ми багато знаємо про ті, що провадить проти нас Росія. А от відповідь України відома значно менше. Це гарні новини, бо так насправді й має бути: хороша інформаційна робота завжди непублічна. Як в тому армійському анекдоті:

– Рядовий, щось не бачив вас на заняттях з маскування! – Дякую, пане сержант!

Як наслідок, українська структура ІПСО хай і потужна, але майже невідома вдома. Зате добре відома за кордоном. За західним про неї говорять з повагою, на сході демонізують та згадують у власній пропаганді мало не щоразу, коли в Росії щось йде не так. 72-й центр ІПСО став в Росії майже мемом – їм лякають дітей, про нього розповідають як серйозні аналітики, так і міські навіжені. Разом з тим автор цих рядків знає добре освічених українців, які так начиталися російських вкидів, що зробили висновок, що такого центру взагалі не існує, і це вигадка.

Це не так. Центр існує, про що знає навіть Вікіпедія. Як і ще низка центрів, які ефективно працюють. Просто це та сама робота, якою ніколи не вийде похвалитися. І це – несправедливість, трішечки виправити яку покликаний цей текст.

Інформаційно-психологічні операції в Збройних силах України – сфера відповідальності Сил спеціальних операцій. Це означає, що їхня робота, як і особовий склад, є предметом державної таємниці. Але ніхто не заважає нам розповісти, чим мають займатися відповідні підрозділи згідно керівних документів, і в чому взагалі можуть полягати їхні задачі.

Почнему з найменшого. Навіть на тактичному рівні українські війська часто мають вводити супротивника в оману. Наприклад, змусити його вважати, що ротація йде не там, де йде насправді. Що українські позиції не там, де вони вважають. Це рятує життя людей, від цього залежить успіх цілих операцій – але для того, щоб нажухати російську розвідку, потрібні навчені спеціалісти, що не бояться ризикувати. Такі є.

Буття в Україні немилостиве до російського військового. Його тут все хоче вбити. Але штатні замполіти та психологи намагаються втримати його в строю. Завдання українських спеціалістів – як мінімум, переконати його, що краще дезертирувати, але вижити. Як максимум – переконати, що справжнім ворогом є командир. Благо, це не важко – часто достатньо лишень «підсвітити» йому деякі подробиці планування операцій чи моменти біографії командира. Були випадки, коли російські офіцери аж до полковників ставали жертвами зривів власних солдатів.

Україна там, де є її символи. Коли український прапор раптово починає майоріти над будівлею в глибині окупованих територій – це трішки послаблює морально-психологічний стан окупантів, та, навпаки, гріє душу українців. Особливо якщо поряд з ним окупантам залишено записочку, в якій пояснено, що з ними невдовзі станеться.

Війна – шлях обману. В своєму нападі на Україну росіяни дуже активно використовують пропаганду, фейки, наклепи. Українцям зазвичай не треба вдаватися до цього – щоб боротися із Росією, достатньо просто підсвічувати її діяльність. Немає сенсу вигадувати розіп‘ятих хлопчиків, коли є реальна Буча. Але щоб про злочини росіян дізнався світ – потрібна складна та скоординована робота як цивільних, так і військових. Подібні стратегічні комунікації – також складова роботи спеціалістів ЗСУ.

Так само потрібні спеціалісти і в боротьбі із фейками росіян, і в кібервійні, і в забезпеченні ефективної роботи журналістів, і в нетворкінгу – зведенню потрібних людей із потрібними людьми – і в поширенні правди про те, що відбувається на фронті. Навіть культурна війна, від інтернет-мемів до музичних клипів та анекдотів, є такою самою складовою сучасної гібридної війни, як і кібернетична боротьба чи агентурна діяльність. Це величезний фронт робіт, від успіху на якому залежить, як багато іноземці знають про нашу країну, і наскільки готові їй допомагати. Програємо тут – враження про українців зформує чергова Russia Today.

І цей фронт потребує дуже специфічних навичок. Потрібно знати англійську, російську, інколи голандську, езопову мову та арго донецьких країв, і бажано – в межах однією людини, чи хоча б групи з трьох-п‘яти осіб. Потрібно не боятися влізти в БТР та їздити під обстрілами, співаючи «я тучка-тучка-тучка» та симулюючи масове переміщення цілого батальйону, чи провести журналіста до потрібної точки, переступаючи через міни та тіла ворогів. Потрібно вміти знімати кліпи та вести телеграм-канали, вміти зайти за свого будь-коли та будь-де, написати будь-який текст та помітити роботу супротивника, хай як він її не приховує. Потрібно максимально залучати цивільних спеціалістів, налагоджуючи співпрацю між ними та військовими там, де військовим не вистачає профільних навичок. Потрібно допомагати цивільному населенню не тільки гуманітарною допомогою та захистом, а й своєчасним інформуванням, рятувати не тільки тіла, а й голови.

Як завжди буває в ЗСУ, як потрібно – то буде зроблено.

Зараз українські сили ІПСО виконують завдання, які викликають заздрощі навіть в їхніх американських колег. Бо в США праця підрозділів PsyOps частіше зводиться до підтримки роботи інших родів військ у ворожому середовищі. Так само досвід наших військ активно вивчають в інших країнах – він є безпрецедентним. В Україні самі виклики, що стоять перед нашою країною, саме активне використання РФ інформаційної складової гібридної війни, сама відносна потужність противника змусили виокремити ІПСО як окрему структуру в ССО з дуже широким списком завдань, і в першу чергу – самостійних. Це вимога нашої війни. І, як це часто бувало і з іншими видами військ, Україна відповіла на цей виклик створенням власної структури, якою можна було б пишатися, якби для знання про її успіхи не потрібний би був доступ до державної таємниці.

Втім, про деякі успіхи можна здогадатися і так. Російська пропагандистська машина різко забуксувала, а інформаційний вплив РФ в цивілізованому світі різко знизився. Звісно, в цьому є багато заслуг самих росіян. Але, як це часто буває на війні, деякі помилки їм допомогли зробити. Так само, як допомоли правді дістатися закордонної аудиторії. Роботу українських спеціалістов дуже високо оцінює і ворог. Це видно по чисельним, хоча й малоуспішним, спробам дистанційних ударів по інфраструктурі саме цього виду військ.

Бо на силу знайдеться сила, а на хитрість – хитрість. І якщо спершу росіяни вважали, що в інформаційну війну вміють грати лише вони, то дуже швидко переконалися, що це гра для двох та більше сторін.