Як Рада програла піар-складову президенту та уряду

Остання сесія Верховної Ради завершилася досить емоційно – з масовими акціями під стінами парламенту, блокуванням виходів і димом файерів. Природно, що у ЗМІ домінували так само емоційні і переважно негативні оцінки діяльності Ради. Але чи все так однозначно?

Якщо подивитися на результати законотворчого процесу зі змістовної точки зору, то не все виглядає так погано. Протягом сесії були прийняті закони, на які ЗМІ звертали значно менше уваги, чим на парламентські скандали чи конфлікти. Але ці закони стосувалися таких важливих сфер, як національна безпека й оборона, гуманітарна політика, соціальний захист громадян, у т.ч. учасників АТО та жертв політичних репресій. Парламентом було законодавчо закріплено курс України на членство у НАТО, прийнято закони про енергоринок та про стимулювання енергоефективності,  зроблені кроки до медичної та пенсійної реформ.  Зрозуміло, що окремі закони приймалися складно, і ставлення до них є неоднозначним (наприклад, як до прийнятого в останні дні сесії закону про Конституційний Суд), але в цілому понад 100 прийнятих законів можна вважати результатом.

До речі, результативна законотворча діяльність дозволила зняти з порядку денного питання про існування чи не існування в парламенті коаліції. Це питання свого часу було підставою для закликів до позачергових виборів. Коаліція виконала свою головну функцію  -- формування Кабміну та затвердження його програми. Що стосується поточних голосувань, то до коаліційних фракцій, які переважно голосували разом, приєднувалися представники інших фракцій і депутатських груп, що давало можливість сформувати більшість по тих чи інших законопроектах. Більшість часто формувалася ситуативно, але вона формувалася навколо певного ядра – коаліційних фракцій. І якраз те, що досить високий рівень підтримки був у президентських та урядових законопроектів, свідчить, що парламент навіть в такому вигляді може  виконувати свою основну функцію – законотворчу.

Однак приводів для критики Верховна Рада також давала достатньо, і не лише з приводу якості законів. Парламент не зміг запропонувати своїх кандидатів до ЦВК і сформувати новий склад Рахункової палати. Виникла проблема з обранням аудитора НАБУ. Окреме питання – низька дисципліною відвідування депутатами пленарних засідань. Тому частина засідань, саме з цих причин, проходила без необхідного результату. Картина майже порожньої сесійної зали і не лише по п’ятницях, численні «сигнальна голосування», до яких мав вдаватися спікер, не додали парламенту авторитету. Це ж стосується й результативності засідань деяких парламентських комітетів, які не могли ухвалювати рішення через відсутність кворуму. Особливо «розважали» глядачів бійки між депутатами та за їх участю.  

Що стосується критики з приводу того, що порівняно з кількістю внесених законопроектів, відсоток документів, що стали законами, значно менший, тут є своя особливість.  У нас дуже значна кількість законопроектів вносяться окремими депутатами, кожен з яких має право законодавчої ініціативи. Такі проекти практично не мають шансів на прийняття, але для депутата, особливо мажоритарника, внесені законопроекти потрібні, щоб звітувати перед виборцями. До речі, в тих країнах Європи, де депутат сам може вносити законопроекти, статистика щодо співвідношення внесених і прийнятих законів, подібна до української. Адже підтримуються, як правило, законопроекти від уряду та від фракцій.

Ще один негативний фактор роботи Ради, особливо протягом останнього періоду (червень-липень) її діяльність була переобтяжена дискусіями стосовно питань позбавлення депутатів недоторканності за поданнями Генпрокуратури. До цієї теми постійно приверталася увага ЗМІ – як самими депутатами, так і представниками силових структур, громадськими активістами. «Кампанія» з розгляду подань про зняття недоторканності суттєво зашкодила публічному іміджу Ради, оскільки увесь парламент сприймався через призму корпоративної солідарності, як «захисник» корупціонерів. Хоча при голосуванні переважна більшість подань була підтримана. Якщо до цього додати минулорічну кампанію з обговорення декларацій про доходи і майно народних депутатів, то в підсумку картина для парламенту склалася дуже несприятлива.

У підсумку, станом на червень Верховна Рада отримала найнижчий рівень довіри суспільства серед трьох вищих владних інститутів, у порівнянні з Президентом і Урядом. І не лише через об’єктивно існуючі проблеми. Парламент, передусім, програв у піар-складовій своєї діяльності.

Президент, попри критичне ставлення до нього більшості громадян, може поставити собі у заслугу за перше півріччя 2017р. і досягнення безвізового режиму (хоча значна частина роботи була зроблена парламентом і урядом), і завершення процесу ратифікації країнами ЄС Угоди про асоціацію, і налагодження контактів з новим Президентом США. Уряд також завершив півріччя на позитивному тренді, він може поставити собі у залік підвищення мінімальної заробітної плати, започаткування певних реформ (знову ж таки через парламент), утримання відносно стабільної соціально-економічної ситуації, в тому числі недопущення різких курсових коливань.

Що ж до Парламенту, то його досягнення були для громадян неочевидними, а недоліки – «кричущими». Ця не зовсім об’єктивна картина сформована внаслідок як реальних проблем діяльності Верховної Ради, так і через цілеспрямовані зусилля політичних сил (у тому числі – парламентських) і окремих депутатів, які хотіли би проведення дострокових виборів. Традиційно парламент хотіли би бачити більш «зручним» для себе і інші інститути влади. Але якщо з точки зору політичної кон’юнктури для когось дискредитація єдиного законодавчого органу можливо є вигідною, то для держави це небезпечна тенденція. Як свідчить досвід України, у найбільш кризові періоди саме парламент залишався єдиним легітимним органом, який приймав необхідні для країни рішення