Коли зачиняються двері

Сьогодні мені заборонили виконувати журналістську роботу. За багато останніх років вперше десятки журналістів залишилися без доступу до Верховної Ради. Зроблено це було руками двох молодчиків-прапорщиків з наказу людини у штатському, яка не захотіла себе називати. З силою, з нахрапом мене виставили за двері, ігноруючи будь-які мотивації і вимоги пояснень. Тим само порушуючи право на мою професію.

У комендатурі ВР списали цей інцидент на «дим у залі», потім – на «закінчення пленарного засідання ВР». Думаю, поки я пишу цю колонку, з’являться ще якісь версії. А може, і винні. Типу тих самих хлопчиків у формі…

Як парламентський оглядач я почав працювати з 1995 року. Пам’ятаю, як у 1998-му мимохідь став свідком, як з парламентської зали виносили тіло одного з народних депутатів, який помер прямо на робочому місці. Це було якраз у перерві між ранковим і вечірнім засіданням, коли коридори Ради порожніють. Тоді охорона парламенту, точно так само як сьогодні, нагло і без будь-яких пояснень, відібрала мій фотоапарат і засвітила плівку, хоча у той момент було явно не до зйомок. Тому коли говорять про питання свободи слова і доступу до інформації, я завжди згадую той прикрий інцидент.

Історія повторюється?

Сьогоднішній недопуск в стіни парламенту, з’їзди через екран телевізора, відмови давати коментарі, показувати документи – підозрюю, це ще не все, що може чекати нас, журналістів, у близькому часі.

Єдине, що мені хочеться дізнатися, так це позицію голови парламенту. Володимире Михайловичу – чий це був наказ не пускати журналістів у Раду? І чи понесе хтось відповідальність за таке рішення?

P.S. Особисто мене втішає лиш одне: те, що ця подія дивним чином збіглася у часі з проведенням у парламенті прес-конференцій Юлії Тимошенко і Віктора Ющенка. Якби я був на місці опозиції, то кращих мотивацій для критики особисто Литвина годі шукати.