Сміємося з росіян, але самі ще не позбулися «савєтщіни»

Можете кидати в мене капцями і банановими шкуринками, але я таки подивився останній «Галубой аганьок». Правда, вже першого січня в записі і прокручуючи. Переді мною парувала тарілка з флячками (про що буде мова далі) і фляшка хрінівки. Ці два атрибути додавали мені духу, аби витримати цей крінж.

Пісні там звучали старі, совєтські, а виконували їх переважно старі співаки, майже всі в перуках – правда, в дуеті з молодими. Хлопи були з юними тьолками, а мадам Доліна – з пупсиком.

Раніше на тих огоньках було багато гумористів. Цього разу гумор представляв лише один Петросян. Рівень цього гумору був неймовірно низький. Спочатку він похохмив про замерзаючу Європу, потім зблиснув таким віршиком:

               Еслі ти паєл, памился,

               Дома у тебя тепло,

               Значіт русскім ти раділся,

               Са страною павєзло.

Або: «Прі власті кандітєра жить било нє сладко, а прі власті коміка нє смєшно».

Публіка постановочно регоче.

Далі він зацитував Кутузова, який нібито сказав, що «русскоє воінство нєпобєдімоє в боях і нєпадражаєма в вєлікадушиі і дабрадєтєлі к мірнаму насєлєнію побєждьонних».

Нагадувати усі ті поразки, яких зазнавала армія московитів за всю свою історію і від турків, і від козаків, і від поляків, і від французів та австрійців – це довго і нудно. А от щодо вєлікадушия, то ми вже бачили як воно проявлялося на окупованих теренах.

Не обійшлося за столами і без Салавйова та Скабєєвої з її чіканутою зачіскою.

Повалій в примітивному шиньйоні заспівала «Червону руту» на фоні пацанів, які намагалися стрибати гопак. До чого тут гопак?

Не посоромився виступити і колишній львів'янин Башмєт.

Басков співав вбраний, наче «царєвіч» з малюнків Білібіна, йому підспівували дами в довгих чудних сарафанах і його улюблені мальчики.

За столами вигулькували військові «просто з фронту», і всі вони піднімали тости за «мір» і «пабєду». Це дивно. Бо якщо хтось в Рашці виходив з плакатом «за мір», його арештовували.

Додивитися до кінця цю злиденність мені таки не вистачило терпцю, і я ліг спати. А що перед тим читав про вітрини довоєнного Львова, то наснилася мені вітрина крамниці з вудженим м'ясивом пана Ундерки на нижньому Личакові, яка представляла засніжений сільський краєвид, витворений з сувоїв смальцю, що скидалися на снігові замети, а посередині – хатка з вуджених ковбас, до якої квапилася фігурка святого Миколая з кошиком парівок (сосисок) на плечах.

Вітрини цукерень мінялися доволі часто, мовби змагаючись між собою, чия фантазія переможе, про що з замилуванням згадував Станіслав Лем.

Наступного дня я поїхав до міста і прогулявся святковим містом, спеціально роздивляючись вітрини. Деякі були оздоблені, але креативність була така ж убога, як і «празнічний аганьок». Таких вітрин, про які згадували старі львів'яни, уже нема. Мало того – зникають з вітрин і вивісок питомі галицькі назви. Та що галицькі – українські теж зникають. І я зі смутком спостерігаю, як у Львові вигулькують якісь «пончики» замість пампухів, свинячі «рульки» замість гомілок, «мармеладові» забігайлівки замість мармулядових, «випічки» замість печива, «пряники» замість пірників або медівників...

Бо є певні люди, які не люблять діалектів. Вони так і заявляють, що не люблять діалектів. Але в цілому світі їх люблять, видають книжки й журнали на діалектах, знімають фільми й серіали. І усі перекладачі «Танґа смерті» використовували якийсь свій діалект, коли тлумачили галицизми чи львівський балак. Наприклад, для американського видання на допомогу покликали студента з Ямайки.

І лише в одній країні нема діалектів. В Ізраїлі. Як мені пояснили, вони там змушені були перекладати мій роман літературною мовою. Іврит – порівняно молода мова і не встигла ще розвинути свої говірки.

Завітавши напередодні Нового року до «Галицької свіжини», був ошелешений. Я побачив там «зельц» замість нашого звичного сальцесону і «рубець». Я навіть засумнівався, куди зайшов. Чи це справді «Галицька свіжина»? Може, то таки «Совєтська свіжина»?

Але ні, це була вона. Гм... Ну, тоді треба за звісною схемою: альбо хрестик, альбо майтки.

А ще там я побачив ковбасу «Царську». Чому «Царська»? Хіба у нас із царями є якісь сентиментальні спогади? Чому не цісарська або королівська?

Та цього ще замало, бо там були також сосиски «Капітошка» і «Бутуз»!

Вимовити це непристойне слово «рубець» я не наважився. Тому попросив зважити мені шлунок. Нє, не мій, а телячий. Взяв і сальцесон, продавчиня зрозуміла з першого слова.

Був випадок, коли до крамниці у Винниках зайшли переселенці і попросили «зельц», то їх дівчата кілька разів перепитували. Коли ж ті показали пальцями, дівчата здивовано відповіли: «Та це ж сальцесон!»

Обидва слова походять від одного німецького, але все ж традиції його вживання в Україні різні. Зельц з'явився лише за совєтів. Зрештою, як і рубці. Продавали їх на Дорошенка, на Городоцькій, в «Домовій кухні» навпроти «Жоржа» і ще в кількох місцях. А до флячків дуже добре йшла чарка горілки, тому там завше було людно. І товклися там завше самі діловиті чоловіки.

Правда, є такі парафіяни, що не лише флячків не гелемзають, а й кишку (кров'янку) і навіть драглі. Мені їх дуже шкода, бо все це знамениті смаколики. Надто, що флячки – улюблена страва не лише в Галичині, а й у Польщі та в Італії, бо є фляки по-п'ємонтськи, по-сардинськи, а я готую по-замарстинівськи.

І якщо хтось думає, що то галицькі витребеньки називати телячий шлунок не рубцем, а флячками, то нехай зазирне у словник Грінченка і переконається, що рубець – це частина шлунку, але не страва, а стравою є саме флячки.