З Росією в черепі

Звісно, приклад, який я наведу, дрімучий і для Європи був би диким. Там з великими людьми ніхто не церемониться. У французькому фільмі «Anton Tchékhov 1890» голий письменник ганяє за коханкою, у фільмі про Пабло Неруду показано, як він ховається від хунти в компанії проституток.

В Росії не так. Там пильно стежать за скрєпами. Зокрема, скандал з «Матильдою» свідчить про те, як громадськість може впливати на той чи інший фільм.

У фільмі розповідається про любовний роман танцівниці петербурзького театру Матильди Кшесінської з царевичем Ніколаєм. Як там було насправді і скільки часу тривав цей зв'язок, невідомо. Тому творці фільму мали вільну руку.

Але тут виникла проблема. Раз, що танцівниця була полькою, а друге, що царевич згодом став царем-великомучеником і святим. Чи могла пройти повз таке блюзнірство наша Поклонская? Найбільше її обурило, що у фільмі Нікалай Втарой і по шлюбі продовжив цюпцятися з танцівницею.

А хіба святий на таке здатен? Святі, як відомо, розмножуються поцілунками.

Ще фільму ніхто не бачив, а Поклонская уже била в дзвони. Чуйні вушка московських попиків відразу вловили свіжу можливість відзначитися у боротьбі за родіну і царя-батюшку. Попи почали закликати до заборони демонстрації фільму. Врешті втрутилася прокуратура, але не знайшла доказів порушення закону.

Тоді до справи взялися радикали і пригрозили підпалами кінотеатрів. І навіть подекуди траплялися інциденти. Захисники скрєпів свого добилися: окремі великі мережі кінотеатрів відмовилися від прокату фільму, хоч влада й пробувала укоськати пристрасті.

Врешті-решт наприкінці жовтня прем'єра відбулася, а кінотеатри, які раніше відмовлялися від прокату, зважилися фільм показати. Народ повалив настільки масово, що сумніву не було – скандал забезпечив «Матильді» безпрограшну рекламу.

Галас затихнув, бо всі переконалися, що у доволі простацькому й нудному фільмі нема нічого обурливого. Протести зробили свою справу – фільм дещо підчистили, бо роман з танцівницею закінчується перед самим шлюбом і коронацією, хоча ці дві події не відбувалися водночас. Цар Нікалай вийшов у фільмі чистим і непорочним, як Афродіта з піни. Жодної підозри, що він міг зраджувати дружині.

Так це виглядає в Росії. А як у нас?

У нас те, що обурює кожного свідомого українця, вигулькує на кожному кроці. Мало того, що більшість дитячих брендів російські: Растішка, Карапуз, Малиш, Антошка, Малютка, Агуша, Тьома, Дракоша, то ще й мультфільми русифікують. А будь-які протести – волання у пустелі.

Раніше я вже писав про мультфільм «Мавка. Лісова пісня» і про те, як русифіковані творці мультфільму чомусь вирішили, що мавка – це «славянская прінцеса».

Та ось державне фінансування отримав новий шедевр тієї ж студії: «Викрадена принцеса. Руслан і Людмила». Два роки тому мультфільм називався «Руслан і Людмила» і був презентований як екранізація твору Пушкіна, а на сайті анімаційної студії красувалася афіша в російському стилі. Тоді у Держкіно вирішили, що нема сенсу в екранізації російської класики, не раз уже екранізованої в Росії. Проект пролетів. Але хитрі й підприємливі виробники не розгубилися і вигадали нову версію мультфільму. Тепер афіша уже замаскована і нічим не нагадує першоджерела.

Але шило з мішка все одно стирчить. У представленому уривку з нового мультфільму перед комісією звучить голос з-за кадру: «зі свого терема правив князь Володимир... суровий (?) чолов’яга...».

І далі з'ясовується, що Людмила, яку також любовно називають Мілою, — донька князя Володимира. Постає питання: чому ж вона тоді принцеса? Чому не князівна?

Вікіпедія подає таку інформацію: «Викрадена принцеса: Руслан і Людмила» — український 3D-анімаційний фільм-фентезі режисера Олега Маламужа, за мотивами казки російського поета Олександра Пушкіна «Руслан і Людмила».

Фільм розповідає про мандрівного артиста Руслана, який рятує викрадену злим чарівником Чорномором княжну Людмилу».

Це дивна ідея – екранізувати Пушкіна у той час, як не екранізованими залишається безліч класичних українських казок.

Але це ще не все – попереду нас чекає новий шедевр Зеленського – Держкіно дасть 17,6 млн грн на фільм Зеленського «Він і Вона».

Усі ці хитрі способи знімати фільми і мультфільми вашим і нашим дуже яскраво проявилися у «Сторожовій заставі». Від захопливого роману Володимира Рутківського там залишилися ріжки і ніжки. Не знаю, хто з істориків їх консультував, але зробити з половців страшних монголоїдів – це дуже сміливо. Особливо якщо згадати, що описували їх все ж таки як європеоїдних, дівчата-половчанки славилися вродою, з ними охоче одружувалися і князі, і бояри. Мабуть, політкоректні фільмарі вирішили татар не зачіпати. То могли замінити їх печенігами, а не половцями.

Фільм не має жодної прив’язки до України. Хоча це було доволі просто зробити – оздобити тризубами панцири чи щити, сучасним школярам почепити синьо-жовті стрічки на наплічники. Та що там казати: фільм і знімався російською, а лише дублювався українською. Відповідно і проскакують такі фрази, як «веди жінок та дітей до дідового підпілля», де вгадується російське «подпольє» – себто погріб, льох.

Ба більше: простолюд у фільмі вбраний на російський манір, це чистої води русскіє мужичкі, а не українці. І типова річ для російських фільмів про Русь: обов’язково оперезані голови, бороди і лапті.

Що фільм передбачливо знімався і для російського прокату, свідчить те, що в російському варіанті він геть позбавлений українських ознак: Олешко вже Альошка, Оленка – Альонка, Ілько Муромець – дядюшка Ілья, Київська Русь – Русь, село Лелече – дєрєвня Аістово. Пісня, що співалася українською, вже співається російською: «ета наша любімая пєсня».

Знову маємо примітивну орієнтацію на Росію при тому, що фільм знято цілком добротно. Росія просто сидить в головах багатьох наших кіномитців і продюсерів. Чим її вибити, як не молотом нашого гніву?