Нобелівська премія для України. Чому навколо неї стільки скандалів

Дорогі українці, побійтесь Бога, та що ж вам все недогода! Вперше за 127 років «Нобель» нарешті обізвавсь українським голосом – і прекрасно ж обізвавсь, якого милого кістки в молоці шукати: все, що треба, сказала Олександра Матвійчук, спасибі їй, – і дипломатично, й безкомпромісно водночас, здавалось би – аплодуймо стоячи, разом із цілим залом, тішмося, пишаймося, – що, так багато у нас хорошого в цьому році було на подивитись?..

Аж ніт – за минулу добу Нобелівська промова Матвійчук не набрала на ютюбі навіть 80 тис. переглядів (а мала б – більше од матчу Марокко й Португалії!), і вже почалось бурчання в жанрі «а чого вона не відмовилась...» – ну курча ж, ну доки ж це триватиме, пора ж уже вичунювати од цих колоніальних комплексів!

Ні, я, звісно, розумію, що «норвезький Нобель» (миру) – це не зовсім те, що «шведський», і Ґорбачов його мав, і ще купа сумнівних постатей, а за останні два роки настирливе вручення його представникам країни, яка веде війну, здається вже всім думаючим людям планети дещо, гм, заанґажованим, ба більше – я навіть знаю, чиї волохаті лапи там умочені: Норвегія – країна маленька, де «всі всіх знають», а я місяць тому там непогано погастролювала з «Найдовшою подорожжю», розжившись, м.ін., інсайдерською інфою, що з 5 членів Нобелівського журі принаймні один щороку їздить в Росію на засідання «Валдайського клубу» (sic!), і цим (плюс загальним північноєвропейським невіглаством щодо Східної Європи), либонь, і пояснюється цьогорічне присудження премії «трьом братнім народам», попри те, що два з них воюють проти третього, – наївно було б думати, що Росія не має своїх «кротів» у таких авторитетних інституціях, як Нобелівські комітети, але тим гучніших оплесків вартує пані Олександра, яка блискуче вив'язалась із цієї пастки і розставила всі акценти так, що замилуєшся, – ну так милуйтесь: вивчайте, аналізуйте, розбирайте зі студентами/школярами, це ж справді видатна подія, перемоги – вони не тільки там, де ллється кров, здобуваються, скільки ж нам свій «собор на крові» (с), і на самій лиш крові, будувати?!..

Одне слово – шануймося. І не забуваймо хвалити своїх за все, що вони роблять добре.

Переможемо!