Про наслідки «онлайн-причастя»

Логіка прихильників «онлайн-причастя», коли священик «з одного боку екрану» служить службу, а потім «освячує дари» для парафіян, які перебувають «з іншого боку екрану», бо ж «Дух дихає де хоче» - насправді має наслідком просте продовження.

А саме - за цією логікою і Літургія, і священик стають такими самими «зайвими елементами», як і храм, як спільний євхаристійний простір, як єдиний Хліб і єдина Чаша.

Бо тоді «необхідними елементами конструкції» залишаються Бог і сама людина. «Я прошу Бога благословити оці хліб і вино, і потім їх споживаю як причастя». Бо ж «Дух дихає де хоче». Навіщо «ускладнювати» трансляцією, літургійними молитвами та всім іншим?

Та й ці «елементи» чи будуть такими вже необхідними тоді? Хіба насправді чи не «бог в душі»?

Тобто в розвитку ідей «онлайн-причастя» стають логічно не потрібними ані реальний Бог, ані Його Церква, ані Євхаристія.

Достатньо буде лише провести медитацію.