Автор роману «Червоний» Андрій Кокотюха:
З головного героя я хотів зробити
українського Рембо
«Писати роман на тему УПА дуже небезпечно в Україні»
Останні події в Україні, а саме Революція гідності, окупація Криму і війна на Донбасі значно підняли рівень патріотизму українців. Наші співгромадяни почали більше цікавитися історією. Великі наклади таких творів, як «Чорний ворон» Василя Шкляра, «Століття Якова» Володимира Лиса, «Танго смерті» Юрія Винничука засвідчили значний попит на історичні белетристику. Деякі з книжок перетворилися на фільми. Пощастило, зокрема, роману «Червоний» Андрія Кокотюхи, який екранізував режисер Заза Буадзе.
У фільмі, який буквально щойно вийшов на широкі екрани, розповідається про бійців українського повстанського руху, які опинилися у радянському таборі, але не занепали духом, продовжили боротьбу з тоталітарним режимом навіть в ув’язненні. За перший тиждень прокату стрічка зібрала близько 1,5 мільйона гривень. Враховуючи бюджет, 20 млн гривень, фахівці відзначають непоганий старт картини. Проте є і критики, які закидають авторам пафосність, спрощенство, мовляв, героїв поділено на позитивних і негативних; неточність у поданні історичних фактів, а також штучність персонажів.
Письменник Кокотюха згадує, як творців фільму розкритикували на самому початку роботи, 10 березня 2016 року, коли продюсери виклали в Інтернет фото майбутніх героїв стрічки. «Вони були - хто у ватнику, хто в шинелі, хто ще в чомусь. Це були не повстанці в бандерівській формі, а якийсь набрід. Мені почали писати в чаті (у соцмережах. – «Главком») закиди на те, що ми робимо, це ж фільм про бандерівців! Подивіться, казали, як вдягнені люди, чому ви не взяли ніяких консультантів? Але всі, хто писав не зрозуміли, що це концтабір, а повстанці там не можуть ходити у військовій формі», - розповідає Кокотюха. За словами письменника, критикують і його роман, і фільм часто ті, хто сам би хотів долучитися до створення фільму.
В інтерв’ю «Главкому» Андрій Кокотюха розповів, чому головний герой фільму Червоний здебільшого мовчить, якими історичними фактами можна знехтувати заради успішності роману й кінокартини, про допомогу в зйомках від Юрія Луценка і про те, чому кон'юнктура стосовно творів на патріотичну тематику не така вже й погана річ.
У фільмі «Червоний» головний герой постає людиною без вад. Раніше від українців лунали звинувачення у штучності на адресу героїв російських фільмів, та й вашу книгу достатньо критикували за невідповідність історичним фактам. Чи не боїтеся, що нині таку критику адресуватимуть вашому кінотвору?
Почнімо з того, що насправді мало критики було (на книгу). Я хотів би, щоб її було більше. Якщо критикують, це означає, що ставляться небайдуже. Якщо не звертають уваги – це всіх нормальних людей дратує більше. Мене найбільше бісять згадки про невідповідність історичним фактам. Пишучи «Червоного», як і всі 14 моїх історичних романів, я консультувався у фахові істориків. «Червоного», зокрема, вичитували професор, декан історичного факультету (університету імені Т.Шевченка. - «Главком») Іван Патриляк, редактор «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані, а також нинішній директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Якщо виникають запитання щодо невідповідності подій у романі історичним фактам, то це означає, що вони стосуються й компетентності відомих істориків. Усі закиди до історичної частини свідчать про те, що, українці дуже мало знають свою історію і не хочуть у ній розбиратися. Вони черпають відомості з Інтернету. До того ж, чи не кожен українець вважає, що знає історію краще за фахівців.
Щодо закидів у штучності «плоскості персонажів», то, будь ласка, забудьмо про те, що існують російська література і російський кінематограф. Тому що він вторинний, я на нього не орієнтуюся. З 1987-го року я веду облік всього того, що я прочитав і подивився. Здебільшого я читаю західну літературу, переглядаю переважно європейське й американське кіно. Згадаймо Джеймса Бонда, який протистоїть абсолютному злу, як правило, «Спектру», радянській терористичній організації, пов’язаній із КДБ тощо. Формат пригодницької літератури, формат бойовика, той жанр, у якому я працюю, передбачає поділ героїв на хороших і поганих, а також - чорно-біле, до певної міри, уявлення про світ. Ті, хто закидає героям пригодницьких романів брак рефлексій, наприклад, або філософських студій, до яких вони вдаються, не звикли до існування такої літератури саме в Україні. Хіба герої Клінта Іствуда думають, який вибір їм зробити? Скажімо, Брудний Гаррі з серії детективів, де він протистоїть різним маніякам та серійним убивцям. Герої Іствуда - на боці добра, маніяки - на боці зла, тобто маємо «чорно-біле» кіно. Є також персонажі, про яких пише Девід Морел, найвідоміший з них - Джон Рембо…
Багато хто називає фільм кон’юнктурним. Згодні?
Коли після шаленого успіху роману Василя Шкляра «Чорний ворон» видавці почали вимагати аналогічної літератури на історичну тематику і таку саму вимогу поставили переді мною, я опинився на хисткому містку. Писати героїко-пригодницький роман на тему українського повстанського руху дуже небезпечно - тому, що саме звернення до цієї теми в художній літературі буде сприйнято як кон’юнктура. Воно і зараз розцінено як кон’юнктура, я це бачу за реакцією на фільм «Червоний».
Багато хто каже, що цей фільм – пропаганда, називаає стрічку кон’юнктурною. Виходить так, що ти або відмовляєшся від теми, бо твір тут же назвуть кон’юнктурним, і викреслюєш для себе цілий пласт української історії з безліччю сюжетів, або – ризикуєш, але шукаєш відповідний формат. Такий формат - щоб книга не виглядала пафосно.
Про роман «Червоний», як і про фільм, можна говорити все що завгодно, але навіть критики цих двох творів погоджуються, що книга і фільм – без пафосу. У романі сам Червоний виникає лише на сотій сторінці, а на двохсотій з’являється у таборі.
У фільмі Червоний, хоч і головний герой, але реплік має небагато. Він мовчазний. Чому?
Я застосував такий літературний прийом, який допоміг мені уникнути пафосу. Підказав мені його нині покійний грузинський письменник Чабуа Аміреджибі. Культовим у Грузії романом «Дата Туташхіа». Сам герой в романі з’являється дуже мало. Про Туташхіа розповідають люди, які так чи інакше з ним зустрічалися на своєму шляху і це вплинуло на їхнє життя. Тобто міняються всі навколо, окрім самого головного героя…
Навіть вороги України у фільмі, здається, захоплюються Червоним, ні про яку ненависть навіть не йдеться. Чи не здається вам, що існування ідеального героя, хоч би й у кіно, не зовсім відповідає реальним подіям, на яких ґрунтується картина?
Від самого початку сценарій було написано за всіма трьома частинами роману. Було дуже багато сцен, коли Червоний в бараку згадує про те, як він потрапив до табору, як воював, як потрапив у пастку і, зрештою, причину того, що він мовчить.
То чому змінили сценарій?
З багатьох причин, в тому числі з виробничих. Нічого не пропало, ще буде пріквел. Але зараз говоритимемо не про те, що буде, а про те, що є. Було кілька варіантів стосунків Червоного з ворогами. В романі Гуров розповідає про Червоного, вони живуть в одному бараку, комунікують. Продюсери, коли прочитали перший варіант сценарію, сказали, що він про те, як Червоний вербує Гурова, як перетягує його з радянської України на бік України української. От тут би більше було схоже на якусь пропаганду (якби залишили перший варіант сценарію. - «Главком»). У цьому разі довелося би вдаватися до пафосних діалогів. Але ж Червоний не той персонаж, якому є діло до якогось Гурова. Насправді Червоний – людина самодостатня. Гуров йому не так і потрібен, щоби шукати з ним якогось контакту в таборі. Він, як і його побратими, тримається окремо.
Тоді почали думати, а раптом Гурову цікавий Червоний? Ми переписали сценарій під те, що Гуров увесь час ходить за Червоним, намагається ввійти з ним у контакт. І на якомусь етапі виникло запитання: а нафіга Гуров бігає за Червоним, якщо він також живе сам по собі? Краще б йому тихо досидіти свій строк, бо триматися біля Червоного для нього небезпечно.
У результаті вийшов третій варіант, у якому кожен з них живе своїм життям і Гуров лише придивляється до того, що робить Червоний. Сам персонаж Гурова, якого зіграв Олег Шульга, трансформується у фільмі найбільше.
У вас була мета зробити з Червоного українського Рембо?
Очевидно, що так. А ще краще - казкового персонажа, бо це міфологія, яка формується масовою культурою. Згадаймо Олексу Довбуша. Хто він був насправді. Говорячи мовою 90-х років – рекетиром. Уже потім він перетворився в народній уяві на борця за українську незалежність… Уся жанрова, пригодницька література виходить із казок, а народні казки я особисто дуже люблю. У тому, щоби робити з Червоного казкового героя, такого собі Котигорошка, або Кирила Кожум’яку, я не бачу нічого поганого. Більше того, це цілком відповідає духу нашого часу, коли ми вводимо в історію героя, власне, героїчного.
Абсолютно безглузда справа - говорити, що буде далі, але в «Червоному без лінії фронту», який буде пріквелом до першого фільму, герой і розмовлятиме, і діятиме більше. Понад те, ми розповімо, чому він увесь нинішній фільм мовчить, яких помилок припустився, на які компроміси пішов, до яких трагедій ці компроміси призвели. Чекати цього фільму доведеться не більш як півтора року. Прогнозую, що казатимуть (критики - «Главком»), що у новому фільмі забагато пафосу, українці говорять надто правильною українською мовою.
У «Червоному» вороги говорять російською, патріоти – українською. Чи не здається вам цей штамп занадто заїждженим, адже як ті події, так і сучасні реалії, наприклад Революція гідності чи війна на Донбасі, свідчать про те, що не все так однозначно, що серед патріотів України також багато російськомовних?
Оригінальний сценарій фільму «Червоний» був повністю написаний українською. Його було схвалено. Російська мова «вертухаїв» і криміналітету не заважає нікому, особливо голові Держкіно Пилипові Іллєнку, який, як відомо, є членом «Свободи». Дуже багато націоналістичних активістів, переглядаючи цей фільм, не звертали уваги на мову, вони дивилися кіно. Із самого початку в ко-продукції мала бути Литва, на зйомки запросили кількох литовських акторів на головні ролі. Оскільки вони не володіють українською, володіють російською, тому спеціально для кількох із них було прийнято рішення переписати кілька ролей російською. Однак потім звернули увагу, що не може начальник табору говорити російською, а його підлеглий капітан - українською. Тоді, звичайно, русифікували тоді всіх «вертухаїв». Далі русифікували весь криміналітет. Потім Литва відпала. І що далі - знову все міняти, усе переписувати, морочити голову?
На Уралі в таборах, справді, не чулося ні від кого української мови, окрім як від українців. Зверну увагу, що в фільмі немає розподілу за мовним принципом «свій-чужий» тому, що Гуров у фільмі переходить то на українську, то на російську. І мова є фактором самоідентифікації персонажа. Якби цього не було, то спочатку російськомовний українець Гуров не перейшов би в фіналі фільму на українську. Все працювало на трансформацію цього персонажа. Ті звинувачення, на які я зараз відповідаю, – це реакція меншості, причому дуже й дуже маргінальної меншості. Бо та більшість, яка захоплено сприймає як фільм, так і книгу, не звертає на це уваги і правильно робить.
У фільмі українці скупчені в одному таборі. Але хіба така дурна була радянська влада, щоби всіх українців об’єднати в одному таборі на 25 років?
Саме на такі речі я і в романі пішов свідомо. Я, як автор, і ми, як знімальна група, не створюємо документальне кіно. Якщо ти пишеш художній твір, то все працює на його логіку. Почнімо з того, що в романі Червоний і Ворон як були спочатку в лісі разом, разом їх і спіймали, потім, разом, відправили в табір. Цього, дійсно, бути не могло і це, дійсно, відхід від історичної правди. Але уявіть собі читача, який у першій частині роману бачить поруч із Червоним одного побратима, в середині - другого, у третій частині - третього і не встигає звикнути ні до кого з них. Це розсіює увагу читача, йому не зручно, він перестає любити твір. Тому логіка художнього твору і драматургії допускає такий прийом (як відхід від історичних фактів. - «Главком»). Тим більше, що і з логікою історичною це не так вже й конфліктує. Від самого початку, коли у 1945-му році українських повстанців почали етапувати в табори, повстанців могло бути в одному етапі чимало. На початках їх не мали змоги по одному кидати до різних таборів. Навіть у романі Володимира Висоцького «Чорна свічка», з якого я в тому числі черпав натхнення й інформацію, коли писав «Червоного», є епізод у табірній лазні, коли там гуртом стоять бандерівці. Наших у таборах налічувалося стільки, що неможливо було зробити так, щоби на етапі їх не було кількадесят.
Наскільки дороге задоволення сьогодні зняти українське кіно на основі українського роману?
Українське кіно взагалі дороге задоволення. От наприклад, Валентин Васянович, стрічку якого «Рівень чорного» висунуто від України на «Оскар», зняв її за $10 тис. Підіть у село Київської області і скажіть, що фільм зняли за $10 тис., то сільські бабці скажуть, що це дуже дорого. «Дорого» в Україні – дуже відносне поняття. Вся державна підтримка кіновиробництва становить безпрецедентно велику суму – 500 млн гривень. Але це третина, якщо не менше, бюджету картини на кшталт «Аватара». Тобто нам ще рости, рости і рости потрібно. Справа тут не в бюджетах, а в тому, щоби кіно знімалося регулярно, його знімалося багато, щоби були екрани, більше, ніж 400, фільми ставили в розклад у зручний час тощо.
Бюджет фільму «Червоний» становить 20 млн гривень. З них 10 млн надали Держкіно («Державне агентство України з питань кіно». – «Главком»), інші 10 млн – це як меценатські кошти, так гроші за послуги. Наприклад, якщо хтось дає костюми, бензин тощо, це «розвантажує» бюджет.
Бензин надала мережа WOG, яка фігурує у титрах до фільму?
Я не вповноважений говорити про те, яку участь брала компанія WOG. Тільки скажу, що підтримка компанії WOG була - як поява Брюса Вілліса у найбільш критичний момент, коли хтось приходить і всіх рятує. Коли фільм зависнув на етапі постпродакшн, а це був 2016-й рік, дивом вдалося вийти на компанію WOG і вони допомогли.
До речі, скільки перерахував на зйомки Юрій Луценко?
А він нічого не перераховував. Він так само - підтримав… Він взяв участь у тому, щоби цей фільм відбувся. А чи перерахував… це некоректне запитання. Юрій Віталійович як прихильник нашого проекту пообіцяв допомогти ще на початковому етапі (зйомок. - «Главком»), і він своєї обіцянки дотримав.
У чому полягала ця допомога?
Це була просто допомога, вчасна і доречна.
Окрім «Червоного», нещодавно у форматі міні-серіалу відбулася екранізація роману Володимира Лиса за вашим сценарієм «Століття Якова». Багато фахівців кіно кажуть про те, що, якщо повнометражні фільми в Україні уже з’являються пристойної якості, то от серіали поки заслабкі. Погоджуєтеся?
Є така думка. Але це щось на кшталт «боксер кращий за шахіста». Маємо різні індустрії, вони по-іншому знімаються, навіть різними камерами. Не бачать різниці між кіно і серіалами тільки ті, хто ніколи не був на жодному зі знімальних майданчиків. Утім, я на знімальних майданчиках уже 19 років, тому цю різницю розумію. Нині значно змінилося ставлення до серіалів. На Заході найкращі кіноактори ідуть зніматися у серіали, вважаючи це за честь. Режисери й продюсери переорієнтовуються на телевізійне кіно. Крім того, не будемо порівнювати бюджети «Гри престолів» і «Століття Якова». Та публіка, яка критикує «Століття Якова», переглядає «Гру престолів» безкоштовно. Однак цей та інші західні серіали, які є зразком якості, ідуть на платних каналах. Якби в Україні глядач серіалів був готовий інвестувати гроші в платне кабельне телебачення і сам замовляти серіали, то претензій було б менше. Критики «Століття Якова» закликають знімати таке саме кіно, як «кацапське», тільки щоби воно було нашим. Але коли було знято «Століття Якова», як телевізійне кіно, то почали кричати: чим же воно від російського відрізняється, таке саме погане. Завищені очікування не тільки від Майдану в суспільстві є. Завищені очікування - щодо всього, що у нас відбувається. І рейтинги «Століття Якова», і те, що цей фільм вже по третьому колу крутять по ТБ, означають, що цей серіал відбувся, так само, як і решта серіалів за моїми сценаріями.
В Україні нині популярна тема УПА. Книги відповідної тематики розкуповують, кінофільми мають велику популярністю. Ви підтримуєте героїзацію Бандери?
Розмови про героїзацію, чи дегероїзацію перебувають у контексті російської радянської пропаганди, в якій ми існували зовсім недавно. Хто був в радянській і є у нинішній російській пропаганді Бандера? «Прислужником фашистів», хоча у поляків він «терорист». Спроба заперечити ту всю пропаганду, яка була до цього, і викликає твердження про надмірну героїзацію. Відмова від російського контексту в усьому вже провокує розмови про пропаганду і надмірну героїзацію (тепер уже українську. - «Главком»). А потрібно лише знати контекст, обставини, у яких людина жила і діяла, і робити на це поправку.
Що спонукало вас свого часу ви написати книгу «Юрій Луценко. Польовий командир»? Це була «кон’юнктура», як з книгою «Червоний»?
Давайте також згадаємо книгу про Юлію Тимошенко (книга «Юля. Друге дихання» 2009 року, співавтором якої був Андрій Кокотюха. - «Главком»). На відміну від Юрія Луценка, я з нею не знайомий. Ти напишеш детектив, і за один рік книга розійдеться накладом 1 тис. примірників, або ти напишеш біографію з відкритих джерел, відомої політичної особи, і цю книгу добровільно куплять 12 тисяч українців. Твори і про Тимошенко, і про Луценко – це звичайна біографічна література. Багато про кого пишуть біографії, багато хто пише автобіографії. Інша річ, що я не винен, що 10 років тому українці готові були заплатити гроші за телефонну книгу (книга невеличкого розміру. - «Главком»), якщо на обкладинці портрет Юлії Тимошенко. Біографія Юрія Луценко – це трохи інша ситуація. Я з ним познайомився, у нас було живе спілкування. Цю книгу, нагадаю вам, було відзначено дипломом журналу «Корреспондент» як найкращу документальну книгу року. А на той час «Корр.» був прогресивним журналом. Він не побачив у цьому кон’юнктури, підійшов до свого рейтингу з чисто читацьких міркувань.
«Кон’юнктура», насправді, це ринкове слово. Якщо ринок вимагав такої кон’юнктури, і видавець з цим до мене звернувся, чому б і ні? Я професіонал, я працюю для ринку. Книга один сезон продавалася. Це була нормальна журналістська робота. Видавництво запропонувало - я зробив. Якби запропонувало написати про Януковича, чи про якого-небудь Ющенка, я б відмовився. От і все.
Ви зараз політично консультуєте Луценка?
Я його ніколи не консультував. Я навіть не друг сім’ї. Ми просто добрі знайомі, познайомилися під час написання книги. Юрій Віталійович найменше потребує якихось консультацій. Слава Богу, до мене він по консультації не звертається, слава Богу, у нього є своя голова на плечах.
Михайло Глуховський, «Главком»
Коментарі — 0