Кінець епохи монобільшості. Верховна Рада повертає собі суб’єктність
Українська політика входить у фазу, яку ще кілька місяців тому важко було уявити. Верховна Рада, що впродовж більшої частини повномасштабної війни залишалася інструментом швидкого ухвалення рішень, поступово повертає собі політичну суб’єктність. Відбувається системна трансформація балансу влади. Сигналів цього процесу за останні тижні накопичилося достатньо.
Кінець «одобрямсу»
Головна зміна – зникнення автоматизму у голосуваннях. Якщо у 2022–2023 роках парламент працював у режимі мобілізаційної дисципліни, то зараз цей режим більше не діє. Депутати відкрито демонструють: «наказів» недостатньо. Шантаж уряду в стилі «якщо ви не будете голосувати – ми програємо війну» більше не діє.
10 березня депутати демонстративно провалили всі урядові законопроєкти. Показовим стало голосування за «закон про податок на OLX»: депутати дали лише 168 голосів «за», з них «Слуга народу» – тільки 126.
Невдоволення депутатів пояснити легко: «Кабмін постійно нас на щось підписує, а нам потім вигрібати», – так формулює свої претензії в неформальній розмові один з парламентарів, якого цитує «Главком». Дійсно, відповідальність за непопулярні закони нести не уряду Юлії Свириденко, яка досі сприймається багатьма українцями як тимчасова «технічна» фігура, а депутатам, за якими стоять виборці.
Ситуація почала виправлятися минулого тижня. Рада повернулася до класичної політики домовленостей. Але з принциповою різницею: цього разу депутати торгуються не за ситуативні поступки, а за зміну правил гри.
У приватних розмовах вони формулюють це прямо: підтримка Банкової можлива лише за умови переформатування уряду і відновлення реального парламентаризму. Інакше – блокування або затягування рішень.
Парламент як центр сили та його нові гравці
Паралельно у парламенті відбувається тестування реальної спроможності нових лідерів. У цій новій конфігурації ключовим ресурсом стають не формальні посади, а здатність збирати голоси. Саме це визначає реальний вплив.
Публічно досі заведено дивитися на Давида Арахамію як на головного координатора більшості. І формально це правильно: він контролює фракцію і веде кулуарні переговори. Але всередині парламенту дедалі частіше говорять про іншу реальність.
Йдеться про поступове формування альтернативного центру впливу.
Голова податкового комітету Данило Гетманцев – фігура, яка протягом довгого часу залишалася у тіні, останніми місяцями різко підвищив свою публічну і політичну активність. Його заяви почали регулярно з’являтися у медіа, і, що важливіше, їх почали сприймати як сигнал.
24 березня коли засідання Верховної Ради скасувалося через брак законопроєктів для розгляду, Данило Гетманцев мовчав. 26 березня він заявив, що країна на порозі фінансової катастрофи. І це справедливо: без грошей від МВФ, що прив’язані до прийняття законопроєктів у парламенті, Україна не зможе розраховувати і на $90 млрд від ЄС, отримання яких і без того опинилося під загрозою. Грошей вистачить лише до червня – стверджує Bloomberg. Не дивно, що меседж Гетманцева облетів українські медіа та соцмережі. Але його реальна аудиторія перебувала у Верховній Раді.
Одночасно з цим посилом виникла хвиля уваги до персони нардепа в контексті нового опитування Socis, згідно з яким потенційна політична сила Данила Гетманцева обійшла у рейтингу «Слугу народу».
Одразу після цього голоси в Раді почали знаходитись. Вже наприкінці тижня почались конструктивні розмови про розбиття податкового законопроєкту на компоненти – про продовження дії військового збору, про оподаткування цифрових платформ, оподаткування міжнародних посилок. Питання стосовно ПДФО та ФОПів стали окремими пунктами розмови. Крига скресла.
Це закономірно. За словами співрозмовників у Раді, Гетманцев веде системну роботу зі створення власної мережі лояльних депутатів. І йдеться зовсім не про ситуативні коаліції під голосування за окремі законопроєкти, а про довгострокову конструкцію з претензією на «золоту акцію» у парламенті. Фактично формується окремий «центр збору голосів» – із власною дисципліною, логікою і політичним горизонтом.
Чи є життя після «Слуги народу»
Ключовий фактор, який рухає цей процес, – страх і прагматизм самих депутатів. Через понад шість років після тріумфу «Слуги народу», політсили президента України Володимира Зеленського, оптика монобільшості змінилася повністю. Більшість депутатів більше не пов’язують своє політичне майбутнє з цією силою. Тепер вони шукають новий стабільніший політичний майданчик.
Відповідно перед депутатами постає головне питання: хто зможе дати їм політичне майбутнє? Хто стане для одних гарантією політичного виживання, а для інших – провідником до влади в новій каденції Верховної Ради?
«Тихою революцією» стало соціологічне опитування, яке активно обговорювалася минулого тижня у медіа – про можливий політичний проєкт за участі Віталія Кіма, Ігоря Терехова, Данила Гетманцева та Олександра Вілкула.
За даними дослідження Socis, цей умовний проєкт продемонстрував рейтинг, суттєво вищий за показники «Слуги народу». Соцопитування показало здатність Данила Гетманцева знаходити сильних союзників серед регіональної еліти, і в тому числі – вертикалі президента, в яку входить Віталій Кім. Високий результат проєкту став своєрідним сигналом такої спроможності.
Сигналом не для виборців, а для самих депутатів. У парламенті це прочитали однозначно: новий центр тяжіння формується. І він уже має електоральну перспективу.
«Господарники» повертаються
Українське суспільство увійшло у фазу виснаження від війни. Йдеться не про спад підтримки оборони, а про жорсткішу вимогу до держави виконувати базові функції. Після складної зими різко зріс попит на стабільність (забезпечення базових потреб – тепло, вода, світло) і своєчасні соціальні виплати.
У цьому контексті фігури, які асоціюються з практичними результатами, отримують додаткову вагу.
В соцопитування включили чотирьох персон, які асоціюється з новим проєктом:
- Данило Гетманцев – політик, що асоціюється з наповненням бюджету;
- Віталій Кім – регіональний лідер, що забезпечив водопостачання Миколаєва після руйнування інфраструктури;
- Ігор Терехов – міський голова, який провів Харків через опалювальний сезон під обстрілами;
- Олександр Вілкул – керівник оборони Кривого Рогу.
Це не ідеологічний проєкт. Це проєкт «керованості» і виживання. Саме це робить його електорально конкурентним. І нехай персоналії ще можуть змінитись (наприклад, Ігор Терехов вже заявив, що не буде брати участі цьому проєкті), сам підхід залишиться на столі – він затребуваний.
Уряд слабкості проти парламенту сили
На цьому тлі особливо контрастно виглядає ситуація в Кабінеті міністрів.
Уряд Юлії Свириденко опинився у позиції, коли він не здатен ані забезпечити реалізацію власних рішень, ані переконати парламент їх підтримати. Це подвійна вразливість – управлінська і політична.
Фактично уряд втрачає функцію посередника між Банковою і парламентом. А разом із цим – і частину легітимності в очах депутатів. Для парламентарів це сигнал: виконавча влада більше не виглядає центром сили, під який треба дисципліновано шикуватися. Те, що зовні виглядає як парламентська криза, насправді є випробовуванням нової моделі влади. Це тест одразу за кількома параметрами:
- хто реально контролює голоси;
- наскільки далеко можна зайти у тиску на депутатів;
- де проходить межа між дисципліною і примусом.
Результати цього тесту вже частково очевидні. Вертикаль влади більше не є монолітною. Парламент повертається як окремий центр сили. А політики, які здатні забезпечити депутатам політичне майбутнє, отримують суттєвий вплив.
Нова конфігурація
Нова політична реальність означає, що рішення ухвалюватимуться все важче. Законопроєкти проходитимуть повільніше, кулуарних торгів побільшає, а публічні конфлікти стануть гострішими.
Але у стратегічному вимірі ми бачимо інше: Україна повертається до більш класичної парламентської політики навіть в умовах війни.
Тепер президенту та його Офісу доведеться рахуватися з новим політичним угрупуванням. І вже зовсім не з позиції сили, а в партнерському діалозі. Принаймні, це ілюструють соціологічні опитування.
Минулого тижня під куполом Верховної Ради зафіксована де-факто революція. Баланс влади змінився. Тепер постає питання: хто встигне першим адаптуватися до цієї нової реальності.
Інна Михайлівська, для «Главкома»
Коментарі — 0