Павло Жариков: історія прикордонника, який із вівчаркою боронив Щастя
країна героїв
Павло Жариков зустрів повномасштабне вторгнення у місті Щастя на Луганщині. Загарбники вдерлися туди ще до 24 лютого
Для прикордонника Павла Жарикова повномасштабна війна почалася раніше за 24 лютого. Ворог не лише прийшов на його землю, але й розлучив з найкращим другом та змусив довго лікуватися. Але він вірить, що Україна переможе, адже для цього у наших захисників є усе необхідне.
Павло Жариков – прикордонник та кінолог. З 2018 року разом зі своєю службовою собакою німецькою вівчаркою на прізвисько Делі служив у Маріуполі, а з 2020 року працював у Луганському прикордонному загоні в місті Щастя.
Отримав бойове поранення та зараз проходить реабілітацію.
Як усе починалося
Широкомасштабний наступ рашистів Павло зустрів на КПВВ у Щасті, що на Луганщині, 17 лютого. Там був пропуск гуманітарної допомоги. Місто розташоване всього за 15 кілометрів від окупованого Луганська. Воїни, які там перебували, розуміли, що йдеться не просто про чергові обстріли: вони усвідомлювали загрозу та можливі швидкі темпи просування росіян.
Павло разом із побратимами першими стали до оборони міста. 20 лютого Щастя почали масово обстрілювати з реактивних систем залпового вогню та кулеметів «Утьос». А через три дні доєдналася артилерія, зокрема, росіяни почали використовувати «Гради».
«Уже з 20 лютого в місті невеликі групи військовослужбовців здійснювали охорону. Таким чином виявляли ворожі ДРГ. 24-го ввечері почався дуже великий обстріл. О пів на п'яту ранку масовано обстріляли місто. А о пів на восьму зайшла російська техніка та військовослужбовці. Почалися вуличні бої. На той момент Щастя обороняли прикордонники, батальйон «Айдар» і бригади Збройних сил України. Зайшло дуже багато важкої техніки ворога: броньовані машини піхоти, танки. Вони заходили з декількох боків і мали перевагу. На допомогу нам вчасно підійшла 79-та бригада з важкою технікою. Вони дали дуже гарну відповідь. З першого разу росіянам не вдалося взяти місто. Вони з втратами відступили», – пригадує Павло у коментарі «Еспресо».
Через чотири години росіяни знову подалися у бій, але зі ще більшими силами. Вони застосували все озброєння, яке мали, щоб захопити невеличке місто. Важка військова техніка ворога була за 100 м від захисників. Та сили були нерівними, тож нашим воїнам дали команду відступити на другий рубіж.
«Будемо дивитися правді в очі, ми не були готові до такого повномасштабного наступу. Розумієте, прикордонники – охоронці державного кордону. У нас завдання трохи інші, ніж у Збройних сил. Так, були навчання, підготовка, але не настільки масштабна. Військові ЗСУ на той момент дійшли до такої планки, що в них усе було відточено до найменших дрібниць. Але наступ був дуже потужний, тому ми й не змогли втримати ворогів. Були такі частини ділянок, де російська техніка просто пройшла», – каже Павло Жариков.
25 лютого нашим захисникам довелося відступити до Старобільська на Луганщині. Там тривали пекельні бої.
«Хто як виходив: лісами, на машинах, пішки. Було місце для збору, ми передислокувалися і вирушили колоною на Старобільськ для охорони міста. 25-го вранці почалися авіаційні удари, працювала важка артилерія. Ми почали відступати з однієї лінії оборони на іншу. Була лише одна дорога для відходу. Росіяни могли взяти нас у кільце. Вже з 27 лютого наші позиції були від Лисичанська і закінчуючи Кремінною і Лиманом. Це був наш рубіж», – пригадує він.
Здійсненна мрія та розлучення з другом
Мрією Павла було охороняти державні кордони. Йому вдалося її втілити у січні 2017 року. Тоді, після роботи рятувальником, випала нагода підписати контракт у прикордонних військах. Разом з улюбленою справою отримав і нове захоплення – тренування собак. Зізнається, що кінологом став випадково.
«Були вільні посади, подумав: а чому б і ні? Зацікавила ця професія. Тому купив цуценя і в пів року ми почали разом навчатися. Вона була найменша на курсі. Але почала швидко навчатися, реагувала на наркотичні речовини… Ми поїхали на кордон», – пригадує він.
Та вже у Щасті ворог розлучив Павла і вівчарку Делі. Все сталося тоді, коли Жариков з побратимами виходили із пекельних позицій. Чоловік не зміг забрати тварину з собою. Делі залишилась на іншому кінці міста, куди вже зайшли окупанти.
«Наші всі вольєри були на відділі прикордонної служби Щастя. Я фізично туди вже не міг дістатись, щоб забрати свою собаку, тому попросив хлопців, щоб хоча б випустили її, бо забрати таку велику собаку було неможливо», – ділиться чоловік й зазначає: навіть людей не було можливості там забрати, кожен вибирався, як міг.
Наступного дня після відступу Павлові вдалось додзвонитись до сусідки, яка залишилася в Щасті. Чоловік попросив її знайти його Делю.
«Свідки, які там залишились, розказали, що туди, звідки я виходив, прийшов мій собака і там добу прочекав мене під хвірткою. Потім я попросив цивільних розшукати й забрати його до себе», – зазначив він.
Місцеві йому повідомили, що Делю забрали, з собакою все нормально. Однак з 28 лютого з тими людьми зв’язку з ними немає.
Павло розповідає, що Делі була з ним впродовж шести років з двомісячного віку.
«Як дитина, мабуть, так. Нікуди відлучитись без собаки було неможливо. Постійно з собою возив і брав, і їздив, і на відпочинок, і у відрядження – завжди був з собакою», – каже чоловік у коментарі «Суспільному».
Чоловік зізнається, що розлука з собакою дається йому нелегко.
«Це перша моя собака, і мені дуже тяжко. Але я маю надію, що ми повернемось туди, щоб її забрати. Як мінімум, забрати свого члена сім’ї, можна так сказати. Поки до іншої собаки я не готовий», – каже кінолог.
Про першу службу
Першим місцем служби Павла була Чернігівська область, пункт пропуску Нові Яриловичі. А далі він написав рапорт і вирушив у Маріуполь. Потім була служба в Мар'їнці та Щасті...
«На Чернігівщині тоді війна ще не відчувалася. У 2017 році я написав рапорт на Маріуполь. Мабуть, до кінця не розумів масштабу цієї війни, а просто хотів брати участь у цьому. Але до 24 лютого не уявляв, що може бути повномасштабне вторгнення. Жили спокійно, працювали. У Маріуполі вже було відчутно, що триває війна. Я територіально розумів, де вона. Ми з собакою багато їздили по лінії розмежування. Так працювали до лютого 2022 року. Не було якихось масованих обстрілів, в основному працювала стрілецька зброя», – зазначив він.
Бойове поранення
Біля села Ямполівка неподалік Кремінної 15 квітня Павло отримав поранення. Російські війська стояли тоді за 1,5 км від позицій українських військових.
Того дня під вечір військові помітили російський безпілотник Орлан, який кружляв над ними. Збити його не вдавалось, бо летів занадто високо.
Коли апарат засік позиції українських військових, почалися артилерійські обстріли, а згодом прилетіли безпілотники камікадзе.
«Я з побратимом стояв спиною до озера, а нам з бліндажа почали кричати, що на нас щось летить. Не знаю, чи то паніка, чи якийсь ступор, ми просто вдвох розвернулись до цього літального апарату і відкрили вогонь. Десь 15-й постріл я влучив у крило, і він перевернувся, здетонував буквально за 5 м від нас. Вибуховою хвилею мене відкинуло до бліндажа, і я втратив свідомість. Коли мене привели до тями, йшла кров з вуха, мені стало погано й мене евакуювали», – пригадує Павло.
Спершу чоловіка направили до шпиталю у Часів Яр, потім перевезли до Дніпра, а згодом – до Києва. Чоловік отримав контузію і травму спини, де від удару була велика гематома.
2,5 місяця тривало лікування і реабілітація. Павлу довелося відновлювати й нервову систему.
«У мене почалися втрати свідомості, дзвін у вухах, був великий тиск 200 на 100, нудота. Мені досі важко спати. Зараз чекаю на повторне обстеження», – ділиться Павло.
На відновлення здоров’я чоловіку потрібно щонайменше пів року.
Про віру в перемогу і нову мрію
Воїн готовий продовжувати службу. Одна з його найбільших мрій сьогодні – повернути свого собаку.
«Ми цю війну виграємо, це лише питання часу. Якби повітряні простори були закриті, все було б по-іншому. А так не знаєш, звідки й куди прилетить. У наземних операціях ми переважаємо на всіх напрямках. А от питання неба залишається відкритим. Наші військові навчаються за кордоном, багато озброєння сучасного є. Тому все буде добре. Перемога за нами», – впевнений Павло Жариков.
Чоловік зараз на службі оговтується після поранення. Паралельно продовжує дресувати собак. Уже тиждень працює з вівчаркою Вумою. Вона його слухає, виконує всі команди та робить перші успіхи. Втім воїн усе ще сумує і не забуває про Делі. І вірить у скору зустріч з нею.
Інші історії героїв читайте у спецпроєкті «Главкома»
Коментарі — 0