Коли може перемогти Україна, і хто в Москві завершить війну?

Війну з Україною може завершити лише сам агресор. Українські воєнні успіхи та санкції Заходу здатні істотно посилити рівень тиску на Росію. Але вони не можуть повністю зруйнувати її спроможність продовжувати бойові дії в тому чи тому форматі. Мир настане тоді, коли для російської влади завершення війни буде політично вигіднішим курсом, ніж її продовження. Але для цього російський режим має істотно змінитися.

Воювати до переможного кінця! Або нескінченно…

Хороша новина полягає в тому, що організованої більш «яструбиної сили», ніж нинішні очільники Кремля, наразі немає. Звісно, на Росії хоч греблю гати «побутових» нацистів, які дивуються, «чому б не скинути бомбу?» Але хоч якось організаційно спроможних серед них успішно утилізували за вісім років протистояння на Донбасі чи утилізовують у ході нинішніх бойових дій.

Погана новина – потреби бути більшим «яструбом» за Путіна просто немає. І через особисті установки, й через об’єктивні інтереси збереження влади, у нього непохитне прагнення перемогти у війні або принаймні не програти.

Звісно, з перемогою є об’єктивні проблеми. Але досі основною характеристикою політики Путіна щодо Заходу та України була наполегливість. Після невдач він пробує знову й знову. Так було після обох українських революцій і після провалу «російської весни» та несправджених сподівань на імплементацію Мінських угод новим недосвідченим президентом України.

У будь-якому разі, саме оголошення поразки, а не продовження хай безнадійної війни, створює більші ризики для президента РФ. Водночас можливість продовженого конфлікту може видаватися йому цілком досяжною.

Урешті війна між Іраном та Іраком тривала майже вісім років. Насамперед завдяки залізобетонній позиції аятоли Рухолли Мусаві Хомейні. Він неохоче погодився припинити спроби поширити Ісламську революцію на територію сусідньої держави у віці 88 років, а менш ніж за рік після завершення бойових дій помер.

Звісно, аналогії завжди обмежені. Агресором, який почав війну, тоді був Ірак Саддама Хусейна. Проте менший іракський демографічний та економічний потенціал компенсувала до певної міри одночасна підтримка й західного, й радянського блоків, які кожен зі своїх причин розглядали іранський режим як «гірше зло», а також допомога арабських сусідів. Стійкість обох економік визначав насамперед той самий чинник, що й у РФ, ­– нафта.

Путін цілком може сподіватися на втому українців чи Заходу, що призведуть до домовленостей, які можна представити як Велику Перемогу. У гіршому для себе разі він може прагнути утримувати довгий час окуповані території України та стабілізувати російську економіку на якомусь нижчому рівні.

Середньостатистичні росіяни їздитимуть на «Ладах», їстимуть у «Вкусно — и точка» замість «Мак-Дональдс», подорожуватимуть улітку до Дагестану замість Туреччини. А соціальні невдахи триматимуть лінію фронту в Україні.

Пропаганда намалює для суспільства прийнятну картину напруженої боротьби з Заходом під керівництвом мудрого лідера. А тим, хто протестує, – прямий шлях на нари чи на той самий фронт. Знову ж таки, кордони на виїзд теж відкриті.

Поки що економічні показники, які, ймовірно, потрапляють на стіл президенту, цілком дають змогу на таке сподіватися. Ну впаде ВВП на 5-6 %, ну рік ще буде сутужно, а там стабілізуємося.

Але санкційний удар по економічній основі РФ – нафті – з боку основного партнера ЄС, наростання технічних проблем при її видобутку, не кажучи вже про різні несподівані ефекти від технологічних санкцій, які проявляться не одразу, обіцяють російській економіці захопливу історію без щасливого кінця.

Полагодити «країну-бензоколонку»

Проте навіть якщо кремлівський «дідусь старий, і йому байдуже», то для значного сегмента російського істеблішменту те, що відбувається, – божевілля. Не тому, що вони проти побачити приниження Заходу чи Україну російською провінцією.

Просто для них абсолютно неприйнятно ламати заради цього налагоджену схему конвертації російських ресурсів у персональні статки з можливістю вільно насолоджуватися життям будь-де у світі. Схема, задля забезпечення якої Путін прийшов до влади, і гарантом якої він був до 24 лютого цього року.

І не лише тому, що пильна Служба безпеки президента абсолютно незалежно від ФСБ активно шукає змови. А нелояльність до вождя цілком може закінчитися порцією «Новічка», автокатастрофою, карною справою чи, у кращому разі, втратою посади та/або власності. У цьому контексті на думку спадає серія загадкових смертей у керівництві Газпрому.

У потенційних змовників є класична проблема взаємної довіри. А також, цілком імовірно, зовсім несумісні погляди на те, хто стане наступником вождя.

Проте найбільша проблема – політична. Для повернення до попередньої ролі неминучими є серйозні поступки Заходу та фіксація поразки в Україні. Звісно, будь-який «наступник», який з цього нині почне своє правління, ризикує дуже швидко його закінчити.

Відповідно, зміна режиму, якщо вона настане, відбудеться або після масштабної військової поразки, або коли затягування пасків на тлі нескінченної війни дасть змогу відносно легко продати будь-які поступки та списати все на помилки попередника.

Але очікування має свою ціну. Адже в полум’ї війни згорає не лише конвенційна російська військова міць, накопичена за майже 20 років, яка водночас спиралася на радянський спадок. Ядерний шантаж та відкрите використання постачань енергоресурсів у «стару Європу» як зброї руйнує чи не важливішу частину спадку пізнього СРСР у вигляді привілейованої економічної співпраці з європейцями, раніше незалежної від політичного клімату загальних відносин із Заходом.

Так, задля спільної вигоди потім, після війни, можна й передомовитися. Ба більше, найімовірніше, так і буде. Але далеко не в тих обсягах, як раніше, і на значно гірших для Росії умовах.

Тож цілком можливо, що коли владу в РФ відносно легко можна буде підібрати, значно важче стане її втримати. Та й обсяг цієї влади буде значно меншим.

«Удільні князівства»

Поки що йшлося про Москву. Але, хоч як сумно це чути москвичам, дуже багато залежатиме від Замкаддя, тобто територій за межами окружної дороги Москви.

Путін дуже багато зробив для того, щоб «політична» Росія, яка ухвалює рішення, справді завершувалася Московською кільцевою автодорогою. Постійним урізанням повноважень регіонів і місцевого самоврядування, а також регулярним тасуванням єдиної «колоди» губернаторів він забезпечив чи не більшу реальну централізацію влади, ніж у час СРСР.

Робив Путін це й задля того, щоб без жодних проблем вилучати ресурси, де вони тільки наявні. І щоб випалити навіть думку про можливість сепаратизму.

Але навіть насильно спрощеною соціальною системою не можна керувати з одного центру. Особливо країною, яка простягається на кілька часових поясів і поєднує різноманіття вкрай відмінних соціальних укладів від Чукотки до Дагестану.

А в несприятливих обставинах, коли начальство, що прорахувалося у власних планах, вимагає від підлеглих у регіонах проявити «смекалку» й надати потрібне, воно мимохіть випускає з рук владу. Навіть якщо й далі зберігає та навіть активно використовує власні кадрові повноваження.

Ці процеси почалися ще під час пандемії, коли непопулярні заходи й відповідальність за них переклали на регіони. Залишеній наодинці боротися з економічними й соціальними наслідками війни місцевій владі доведеться ставати автономними суб’єктами. Суб’єктами, які матимуть вагоме слово під час кризи в центрі.

Тим паче, формування регіональних батальйонів «добровольців» додасть їм аргументів. Цей ризик розуміє й нинішня влада. Але вона свідомо пішла на нього за принципом «горить сарай, гори і хата»: якщо досягнемо свого, нічого страшного не трапиться. Якщо ні, то це вже будуть не наші проблеми.

Звісно, це аж ніяк не означає, що Росія одразу розпадеться на багато шматків, як про це мріє чимало українців. Але постпутінська влада муситиме домовлятися з впливовими регіональними лідерами, насамперед тими, які очолюватимуть регіони-донори федерального бюджету. Навряд чи це вдасться зробити цілком за лаштунками.

Імовірнішими є публічні конфлікти без явного переможця, демонстративні демарші знизу й погрози згори. А в результаті – набагато більш фрагментована влада. І запуск наразі непередбачуваного за результатами процесу пошуку географічних меж нової Росії, яка колись таки мусить оформитися як відносно нормальна національна держава.

Нам своє робить

Знущання з недолугості росіян було необхідним стимулом для українців після повномасштабного нападу ядерної держави. Жарти на війні потрібні. Але не як заміна тверезого розрахунку.

Так, Путін стратегічно програв незалежно від результатів бойових дій в Україні. Але для нас життєво важливо, щоб нова «залізна завіса» опустилася якомога ближче до російського кордону. І бажано, щоб за нею взагалі не залишилося окупованих українських територій.

Війна та втрати нестерпні, але альтернатива ще гірша. Краще під російською окупацією чи у буферній злиденній державці, у якій ніхто не хотітиме вести нормальний бізнес, точно не буде.

Власне, готовність до довгої війни з боку українського суспільства, хоч як парадоксально, може її скоротити, розбивши надію ключових постатей у стані противника на те, що потрібно ще трохи потерпіти й «дотиснути».

Не обов’язково війна справді затягнеться. Урешті, запас міцності третьої після царських часів і СРСР інкарнації Російської імперії просто невідомий. Він цілком може виявитися меншим, ніж видається.

Розгром у 1940-му фінами радянської дивізії в битві на Раатській дорозі з зафільмованими сотнями полонених і довгими колонами кинутої техніки не зашкодило Сталіну. Адже населення СРСР про це просто не дізналося.

А ось намагання уникнути появи такого відеоряду стало важливою складовою, яка спонукала відступити з півночі України.

Відповідно, ефект доміно в РФ може викликати воєнна поразка не стратегічного рівня, а, приміром, здача в полон кількох батальйонно-тактичних груп.

Неприємні для Кремля сюрпризи може продемонструвати й російська економіка, «ударом милосердя» для якої цілком здатне стати, приміром, раптове падіння цін на нафту.

На «попутний вітер» варто сподіватися, але не покладатися. Дорога до Перемоги може бути довгою.

Максим Паламарчук