Чому «Бабин Яр» каже українцям, що вони співпрацювали з нацистами?

Бабин Яр – стиснений у часі історичний капсуль. Старі, ще дореволюційні єврейське та православне кладовища, страшна епоха Другої світової війни, коли нацисти вбили десятки тисяч людей: євреїв, ромів, психічнохворих, радянських військовополонених, українських націоналістів. Післявоєнне його буття з Куренівською трагедією та творенням радянською владою міфу про загиблих «радянських» людей, хоча всі померлі у цьому місці люди мали свою національність та свою історію. Але зараз ми поговоримо про те, що відбувається з Бабиним Яром останні два роки.

Ще у 2007 році Україна створила державний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр», пізніше йому надали статус національного. До нього частково відійшла територія на стику історичних районів Києва – Лук’янівки та Сирця – з пам’ятками історії на місці масових вбивств.

Чесно кажучи, цей музей працює не надто активно, проте на його території постійно відбуваються різноманітні заходи, організовані Українським інститутом національної пам’яті, Інститутом історії України тощо. Фахівці цих відомств розробили Концепцію комплексного розвитку Бабиного Яру, яка передбачає створення цілісного меморіального комплексу замість хаотичної забудови окремими пам’ятниками та меморіалами. Також заплановано створення двох музеїв – Українського музею Голокосту та Меморіального музею Бабиного Яру.

Проте останні кілька років на цій же історичній місцевості, а також в українському інформаційному просторі розгорнув свою діяльність цілком приватний проєкт – Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» (МЦГБЯ). Започаткований у 2016-му, центр (особливо після призначення худкерівником Іллі Хржановського, яке збіглося зі зміною в Україні президента) проводить агресивну політику і вже засвітився у кількох скандальних та суперечливих епізодах. У медіа просочилася презентація концепції майбутнього музею, хоча Хржановський це назве лише робочою версією. Самі історики охрестять цю концепцією «Голокост-Діснейлендом».

Одна з інсталяцій Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» (фото КМДА)

Проте, попри критику, ця приватна ініціатива змогла створити на території Бабиного Яру вже кілька споруд: меморіальну синагогу, «Кристалічну стіну плачу» Марини Абрамович та інсталяцію «Дзеркальне поле». Фінансується все це переважно за гроші російського олігарха Михайла Фрідмана. Про нього і його гроші в проєкті ми напишемо у цій статті нижче.

Діяльність Меморіального центру викликала дуже неоднозначне ставлення як серед українського суспільства, так і українських істориків.

«Оцінювати такі проєкти потрібно за змістовним наповненням, – каже Віталій Нахманович, історик, провідний науковий співробітник Музею історії Києва. – Те, що вони реалізують, – це знущання з меморіального простору. Ставлять невідомо як відібрані там художні композиції. Це знущання з простору поховань, оскільки більшість цих композицій споруджуються на місці колишніх кладовищ. Так, на території православного цвинтаря ставлять синагогу, йде провокація міжнаціональних конфліктів. Є свідоме спотворення історії, коли кажуть, що в Бабиному Яру нікого, крім євреїв, не розстрілювали, і тому нікого не треба вшановувати. Це знову-таки провокація міжнаціональних конфліктів. Накидається, що всі українці були злочинцями і зрадниками, і що саме українці відповідають за Голокост на теренах України».

Хржановський, якого привів Фрідман

Зараз мало хто згадує, але до 2020 року керівний склад проєкту Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» був зовсім іншим. Виконавчим директором меморіального центру була Яна Барінова, яка очолює тепер департамент культури КМДА. Вона залишила цю посаду, але відкидала закиди щодо можливого тиску на учасників проєкту з боку його донорів – насамперед російського мільярдера Михайла Фрідмана. «Не було стільки деструктиву, як зараз, стосовно України. Але й співпрацювати з державою вони не збиралися», – розповідає про ті часи народний депутат, а тоді очільник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Утім, на початку 2020 року в «Бабиному Яру» почалися зміни. Художнім керівником меморіалу став епатажний російський режисер Ілля Хржановський. Йому були делеговані набагато більші повноваження, ніж мав би просто заштатний «худрук». Сам режисер ніколи особливо не приховував, що на цю посаду його запросив саме Михайло Фрідман.

Що цікаво, до свого призначення Хржановський ніде не засвітився як людина, що переймається питанням Голокосту. Його кінематографічну творчість можна називати по- різному – геніальним мистецтвом або просто прикриттям власних садистських нахилів – тут можна довго сперечатися, але це точно не творчість, де глобально порушується тема єврейства та його трагедії.

Ба більше – він міг запросити до співпраці відвертих російських нацистів, як це було у випадку із запрошенням на зйомки фільму «Дау» відомого російського неонациста Максима Марцинкевича, на прізвисько Тесак.

Хржановський глибоко вмонтований в російське культурне середовище. Середовище, що навіть і без путінських пропагандистських наративів має свою дуже специфічну думку на українсько-єврейські відносини і без усяких гальм береться її транслювати за будь-якого зручного приводу.

Ось, наприклад, Хржановський дає інтерв’ю відомому російському публіцисту Дмитру Бикову. Улюблений деякими і в Україні публіцист ставить Хржановському запитання, супроводжуючи його абсолютно контроверсійним коментарем: «Загальновідомо, що в трагедію Бабиного Яру внесли свій певний внесок і українці, які там жили і радісно вітали знищення євреїв…»

Як свідчать учасники попереднього проєкту Хржановського «Дау», під час зйомок цього фільму він активно залучав передусім представників російських мистецьких кіл, «місцевим» радше була відведена роль обслуги. «З іноземців там були лише цей мій підопічний та другий оператор. Решта – українці здебільшого й росіяни. До українців вони ставляться як до людей третього сорту, а до москвичів – мовляв, приживеться, так приживеться, а ні... <...> Я думаю, ті, хто від початку з Хржановським, вони, мабуть, москвичі. А всі інші забезпечують їхню роботу», – згадувала одна з росіянок, учасниця знімального процесу.

Загалом, з приходом Хржановського відбулася різка зміна складу учасників проєкту меморіалізації «Бабиного Яру». Ось як про це розповідає в інтерв’ю «Історичній правді» тодішній керівник освітніх програм Меморіалу «Бабин Яр» Антон Дробович: «… було намагання знецінити всю пророблену роботу. Принаймні так я можу судити зі зворотного зв'язку від своїх колег. Когось хотіли зберегти, когось ні, але прагнули залишити мінімум людей. Усе це мало відбиток цього знецінення».

Практично відразу після призначення Хржановського відбулася майже повна заміна команди центру. Але кадрова катавасія триває і надалі, з проєкту продовжують йти визнані фахівці у своїй сфері.

Дітер Боґнер, відомий австрійський спеціаліст з музейного проєктування, припинив співпрацю з Центром навесні 2020 року.

«З ідеями, змальованими в презентації, основна експозиція стає схожою на «Голокост-Діснейленд», – йдеться у його листі, – а не на місце пам'яті і рефлексії над неймовірною трагедією, що сталася в Бабиному Яру і Східній Європі…»

Нідерландський історик Карел Беркгоф припинить співпрацю з проєктом на початку 2020 року. «Проєкт Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» очікує дуже складне майбутнє, – напише він. – <...> Я відчуваю глибокий смуток через те, що було втрачено. Я звик відчувати, що проєкт має певні моральні орієнтири, але це більше не так».

Історику не сподобалася ні кадрова політика нового керівництва проєкту, ні низка пропозицій Хржановського щодо меморіалізації трагедії Бабиного Яру, які містили, зокрема, використання «психометричних алгоритмів», «онлайн-реєстрацію» та «персоналізовані анкети».

А далі Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» очікувала ціла низка скандалів…

Побільше скандалів про українців-нацистів

З активностями МЦГБЯ чомусь стабільно трапляється одна й та сама історія – рано чи пізно у них кимось озвучується теза про українців як поплічників нацистів. Нічого нового, лише стара теза російської дезінформації. Всі ці спроби викликати конфлікти завершувалися скандалами, але, схоже, це і є основною метою. Адже коли розгортається скандал, то ключову спірну тезу повторюють як її прихильники, так і противники. Аудиторія, яка її чує, зростає, і те, що вважалося маргінальними висловлюваннями, потрапляє в центр суспільної уваги. Ми зібрали основні приклади таких скандалів, які продукувалися Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» з моменту приходу Хржановського.

Дивне опитування

Навесні 2020 року медіа повідомили про дещо дивне опитування, підготовлене МЦГБЯ. Писали, що центр підготував детальну анкету з методичкою-інструкцією проведення опитування, призначену для інтерв'ювання щонайменше 50 тисяч киян.

Анкета містила багато стандартних запитань про Київ, Бабин Яр, розуміння базових цінностей. Але були там і досить дивні: «Ми знаємо, що після приходу німців до Києва 1941-го року стався розстріл київських євреїв, близько 34 тисяч за два дні. Ми знаємо, що українці співпрацювали з німцями. Що ви про це думаєте? Як би ви виправдали їхні дії? Чи засуджуєте ви їх сьогодні?» або «Іноді трагічні обставини ставлять людину перед несправедливим та страшним вибором: стати жертвою чи катом. Якби вас поставили перед таким вибором, що б ви обрали?»

Хржановський в інтерв’ю підтвердив існування такого опитувальника, але зауважив, що йдеться не про фінальний варіант, а «про одну з робочих версій». «Поставити запитання – не означає звинуватити», – додав він.

Загалом ситуація, коли після витоку чергових напрацювань Меморіального центру у медіа та шаленої критики з боку громадськості ці самі напрацювання оголошуються Хржановським «робочою» версією (мовляв, що ви критикуєте, йде творчий процес), – не нова. Так, коли «Історична правда» оприлюднить підготовлену командою Хржановського презентацію концепції майбутнього музею, яка у деяких викличе справжній шок пропонованими соціальними та психологічними «експериментами», сам худкерівник заявить, що йдеться про робочу версію, яка ще потребує допрацювання.

«Бабин Яр. Контекст»

11 липня на Каннському кінофестивалі провели показ документального фільму режисера Сергія Лозниці «Бабин Яр. Контекст», знятого на замовлення МЦГБЯ. Фактично «Бабин Яр. Контекст» – це серія змонтованих архівних відео про події Другої світової війни. Матеріали для цього фільму збиралися як в архівах Німеччини, України, так і в Російському державному архіві кінофотодокументів у Красногорську. І сам фільм, і особливо коментарі режисера викликали дуже неоднозначну реакцію українського суспільства.

Отже, перше і те, що впадає в очі – Лозниця не думав якимось чином розібратися в тих подіях. Тут він працює радше як режисер художнього фільму, лише замість художніх епізодів він ставить кадри документальної хроніки. Тобто цей фільм називається документальним, але за своєю суттю він таким не є. Переважна більшість матеріалів була знята протиборчими сторонами під час Другої світової суто у пропагандистських цілях.

Лозниця розуміє це, але приймає як даність. Коментуючи зняті німецькими пропагандистами кадри, де львів'яни зустрічають німців квітами, Лозниця каже: «Але ж це правда. Ці кадри не є постановними. Так, їх було знято та використано в німецькому пропагандистському журналі «Дойче вохеншау». Проте кадри ці самі по собі історично правдиві». У кількох реченнях містяться взаємозаперечні твердження: знімали пропагандисти, але все саме так і було. Але сам автор, здається, не відчуває тут якоїсь внутрішньої суперечності. І, звісно, навіть не намагається пояснити контекст: радянська влада залишила за короткий період перебування у прямому сенсі слова гори трупів, тому тих, хто їх вигнав, могли зустрічати з радістю.

І так по всьому фільму.

Але куди більш радикальними, ніж сам фільм, стали слова його режисера. На жаль, Лозниця зробив низку заяв, які абсолютно не вписуються в логіку Бабиного Яру як національної трагедії, трагедії всіх українців, але дуже добре лягають у контекст того, що сьогодні відбувається навколо Бабиного Яру.

«Коли хтось говорить, що це українська національна трагедія, для мене це дивно звучить. ... Україна як країна з’явилася пізніше, в 1991 році», – заявив Лозниця.

Йому гарно пояснив чинний керівник Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович: «З історичного погляду – це неправда, тому що на момент цієї страшної трагедії в 1941 році не було Держави Ізраїль і жодного іншого суспільства чи спільноти, яка б знала і відчувала убитих у Бабиному Ярі людей так само сильно, як кияни. І навпаки – ніхто не був їм ближчий за киян». Повністю відповідь читайте тут.

А от ще одна «чудова» цитата про ставлення українців до подій у Бабиному Яру: «Населення, мешканці Києва – не євреї – в принципі ніяк не висловили свого ставлення. Ну, може, були випадки, коли допомагали та приховували, але це були поодинокі випадки». Не завадило Лозниці зробити таку заяву і те, що Україна є одним з лідерів серед країн за кількістю Праведників народів світу.

Концептуаліст Ульянов та Yar Media

Мабуть, важко було підібрати для такого складного проєкту, як вшанування жертв трагедії у Бабиному Яру, більш провокативну і контроверсійну фігуру, ніж Анатолій Ульянов. За його словами, він є саме тією людиною, яка написала концепцію нового видання Yar Media при проєкті.

«Політичний біженець», «американський комуніст», «лівий космополіт» – ось лише деякі визначення, якими його називають медіа, або куратор Yar Media себе сам. Свого часу на «відомого у вузьких колах» блогера напав член «Братства» Корчинського, що стало підставою для його досить вдалого тріпу до США, де він здобув американське громадянство.

Коли його повернув до українського інфопростору художній керівник меморіального центру Ілля Хржановський, Анатолій Ульянов одразу ж поспішив задекларувати себе як борець з «патріотами» та «грантососами».

«Враховуючи, що в українському медіаполі, яке захопили «патріотичні» клікуші та колоніальні грантососи, мені оголошено негласний бойкот, моя участь у цьому проєкті стала можливою виключно завдяки сміливості Іллі Хржановського», – напише Ульянов.

Вибір логічний: удавану українську симпатію до нацизму найкраще відтінятиме «американський комуніст».

Після його призначення запитання, чи трапиться черговий скандал, стало практично неактуальним, мабуть, набагато актуальнішим стало запитання: коли саме він трапиться.

«YAR покликаний дослідити різноманітність людини засобами документального кіно. Уявіть, що Дзиґа Вертов вступив у ґей-шлюб з Довженком, і в спеці простирадл вони породили «Київнаукфільм» з тіктоками та селфі. Ще не Діснейленд, але з чогось потрібно починати», – напише Ульянов у своєму фірмовому стилі про власне бачення нового видання.

Саме він, Ульянов, мав загалом курувати цей проєкт. Водночас, за його ж словами, він не міг очолити в Україні Yar Media, оскільки є «політбіженцем». Саме нібито тому посаду головного редактора обійняв Євгеній Сафонов. Він же і набирав редакцію. Видання мало вже запрацювати, випустили навіть «Маніфест» і запустили телеграм-канал, на якому запостили відео, як нерозпізнані українські крайньоправі б'ють ромів просто на Хрещатику. Невідомо, зрештою, яким мала бути спрямованість самого видання, але, судячи з «Маніфесту», це мала бути якась вселенська боротьба за все добре проти всього поганого. При цьому роль самого Бабиного Яру тут якось губилася.

Але Євгеній Сафонов, а з ним і набраний колектив заявив про своє звільнення. «... на тому, що можна робити від його імені, а чого робити принципово не можна, ми з видавцем не зійшлися. Редакція всім складом йде у вільне плавання», – написав Сафонов у себе в фейсбуці.

На жаль, сам Сафонов, до якого ТЕКСТИ звернулися по коментар, не відповів на запитання, що примусило його та журналістів звільнитися з проєкту. Хоча можна зробити припущення, що це звільнення збіглося з активністю самого Ульянова у соцмережах. Він почав «таврувати» усіх недоброзичливців проєкту, до яких він зарахував, зокрема, й представників української інтелігенції.

Майже одразу після цього про своє звільнення заявить і Анатолій Ульянов. Проте певні проміжні результати очевидні – навколо проєкту знову був влаштований скандал, знову прозвучали звинувачення українського суспільства у ксенофобії.

Яр та українська влада

А що ж українська влада, запитаєте ви? Здається, немає нічого більш показового у цьому плані, ніж цьогорічні вшанування трагедії у Бабиному Яру. Так збіглося, що цьогоріч виповнилося 80 років з часу масових розстрілів у Яру.

Спочатку низка заходів, присвячених роковинам трагедії, відбулася 29 та 30 вересня. З самого ранку 29 вересня до радянського пам’ятника страченим у Бабиному Яру громадянам поклав квіти президент Володимир Зеленський. До того ж зробив він це у повній самотності. Квіти від президента також поклали до пам’ятника ромам, страченим нацистами, а також до пам’ятника українській поетесі, учасниці ОУН Олені Телізі.

Увечері цього ж дня відбулася спільна молитва за жертв трагедії за участі очільників ПЦУ, УГКЦ та головного рабина України. Організаторами пам’ятних заходів виступили: Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр», Інститут історії України Національної академії наук України та Український інститут національної пам’яті.

А вже 6 жовтня відбуваються ще одні урочисті заходи з вшанування 80-річчя трагедії, у яких, крім президента України, взяли участь президенти Держави Ізраїль Іцхак Герцоґ та Федеративної Республіки Німеччина Франк-Вальтер Штайнмаєр, а також представники низки інших країн. Як повідомляє президентський сайт, «глава Української держави та гості взяли участь у відкритті-перформансі меморіального об’єкта «Кристалічна стіна плачу» авторства художниці Марини Абрамович».

Тут варто нагадати, що «Кристалічна стіна плачу» була споруджена на замовлення того-таки Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» Фрідмана – Хржановського. Фактично всі жовтневі заходи відбулися за сприяння цієї приватної ініціативи.

Отже, ми маємо дуже дивну ситуацію. Влада мінімально вшановує урочистості, організовані державними історичними інституціями, водночас дає максимальне «зелене світло» для приватної ініціативи, фінансованої (принаймні частково) з країни-агресора. По суті, відбувається певна підміна понять. Держава відмовляється грати координаційну роль щодо вшанування пам’яті жертв трагедії Бабиного Яру і замість цього починає підтримувати цілком приватний проєкт, доволі суперечливий за формою та сенсом, який отримує від держави пріоритетність номер один.

Співрозмовники ТЕКСТІВ вказують у приватних розмовах, що координація роботи владних структур з проєктом відбувається на найвищому рівні. Це питання нібито є у сфері питань, якими опікується безпосередньо голова Офісу президента Андрій Єрмак. Наші співрозмовники, які опонують приватному Меморіальному центру Голокосту «Бабин Яр», не під запис говорять, що саме голова ОП забезпечує «зелене світло» всім ініціативам проєкту. І перекриває всі спроби якимось чином протистояти реалізації планів ініціаторів МЦГБЯ.

Дуже показовою у цьому сенсі є історія з проєктом постанови про підтримання державою Україна концепції увіковічення пам'яті жертв Бабиного Яру.

«Весною цього року я підготував, зареєстрував і подав на розгляд комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики проєкт постанови про вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру, – розповідає ТЕКСТАМ народний депутат Володимир В’ятрович. – У документі був пункт про неможливість підтримки з боку держави проєктів меморіалізації, спонсорованих з держави-агресора і, навпаки, – про те, що наша держава бере на себе зобов'язання щодо втілення в життя концепції, яка була підготовлена Українським інститутом національної пам’яті та Інститутом історії України, тобто державної концепції.

Під час розгляду постанови сталася цікава колізія – головуючий на засіданні голова комітету Микита Потураєв заявив, що оскільки він єврей, то у нього є конфлікт інтересів, і він не буде вести далі це засідання. Замість нього засідання вела його заступниця. І комітет підтримав постанову.

Потім комітет продовжив свою роботу по інших питаннях, але несподівано до зали повернувся Потураєв, який запропонував переголосувати постанову. Паралельно на засіданні раптом з'явилися представники партії «Слуга народу», яких до того не було, очевидно, їх зігнали. Вони ще раз всупереч регламенту проголосували (на цей раз вже про непідтримку моєї постанови), і таким чином вона не потрапила до зали парламенту. Для мене це стало дуже яскравим показником того, як просто ламається позиція окремих народних депутатів, цілого комітету, очевидно, через дзвінок, який був здійснений з Банкової. І це лише один з прикладів того, як, на жаль, у керівництві держави, зокрема в Офісі президента, готові ламати процедури, закон, здоровий глузд для того, щоб просувати і підтримувати цей російський проєкт».

Змінювалася позиція навіть таких органів, які мають відповідати за державну безпеку країни. Так, за словами В'ятровича, приблизно рік тому департамент захисту національної державності СБУ надіслав керівництву держави лист про те, що МЦГБЯ Фрідмана – Хана може бути спрямований проти інтересів держави. У ньому йшлося про те, що цей приватний проєкт може бути небезпечним чинником політичної дестабілізації у державі. Але невдовзі на адресу керівництва держави надійшов вже інший лист від СБУ абсолютно протилежного змісту, що жодної небезпеки у цьому проєкті не вбачається. ТЕКСТИ звернулися із запитом до СБУ, щоб там прокоментували, чи були ці два листи і якщо так, то чому змінилася позиція Служби безпеки України. На час публікації статті відповіді ми не отримали.

Паралельно на офіційному рівні відбувається легітимізація як теперішнього керівництва МЦГБЯ, так і проєкту загалом. Хржановський виступає разом з Володимиром Зеленським на всеукраїнському форумі «Україна 30. Гуманітарна політика». Фактично Зеленський виступає таким собі презентантом проєкту, розповідаючи в загальних рисах про велетенські плани та вживаючи слово «ми».

Ілля Хржановський презентує свій проєкт на Всеукраїнському форумі «Україна 30. Гуманітарна політика» (фото: «Історична правда»)

«Ми будемо будувати один із найкращих меморіалів, один із найбільших музеїв у світі, присвячених цій трагедії», – обіцяє глава держави у своєму фірмовому стилі гігантоманії. Після чого вже Хржановський, ніби доповнюючи його, малює картину, що перевершує політ президентської фантазії: «Це буде найбільший музейний комплекс в Європі, близько 40 тисяч метрів... Цю систему музейного ансамблю буде видно навіть з космосу».

Звичайно, урядовці чітко зрозуміли надісланий їм з «верхів» сигнал щодо співпраці з цією приватною ініціативою.

Рупор проєкту – Страна.ua

Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» на піар та фандрайзинг (збір пожертв) у 2020 році витратив понад $1 млн. Про це йдеться у публічному звіті. За українськими мірками, це дуже пристойна сума. Для порівняння: загальний бюджет такого широковідомого телеканалу «Дом» зі всіма його рекламними лайтбоксами становить близько 30 млн грн, що трохи більше ніж $1 млн.

На що ж витрачається такий потужний фінансовий ресурс?

Згідно з дослідженням Інституту масової інформації, за сім місяців 2021 року 69% новин по темі Бабиного Яру просували проєкти МЦГБЯ і лише 15% новин так чи інакше апелювали до державної концепції. Тобто проєкт приватного фонду перебуває на порядку денному в українських медіа, активно публікуються його пресрелізи.

Водночас лише деякі сайти опублікували дані опитування від КМІСу на замовлення Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, де респонденти зазначали, що саме держава має брати участь у фінансуванні створення меморіалу та музею в Бабиному Яру. А про те, що 48% респондентів виступили проти участі громадян Росії у створенні таких місць (43% виступили за), розповіло лише Суспільне.

Але крім безпосередньо джинси в українському інформаційному середовищі, можна спостерігати і відпрацювання конкретних російських пропагандистських меседжів у темі Бабиного Яру. І саме нескінченна низка скандалів навколо діяльності Меморіального центру створює живодайне середовище для продукування потрібного контенту. Нижче наведемо промовистий приклад.

Відомий російський рупор в Україні, видання Страна.ua (яке заблокована рішенням РНБО, але виходить за іншою адресою) стало чемпіоном за кількістю новин на тему Бабиного Яру. Згідно з моніторингом ІМІ, за сім місяців 2021 року Страна.ua присвятила цій темі 37 публікацій. Досить часто ця тема використовувалась у інформаційних довідках до новин, наприклад про те, що в Кременчуці з’явилася свастика з плитки, або в новині про те, що президент Зеленський вшанував пам’ять жертв політичних репресій.

Видання більше акцентується на конфлікті між двома концепціями, представляючи це як небажання взагалі щось будувати («Напомним, в Киеве обостряется борьба за то, как увековечить память жертв Бабьего Яра»; «Также мы писали о том, что Стерненко, Шухевич и сторонники Порошенко просят запретить проект Бабьего Яра в Киеве»; «Не будет построен никогда». Зачем Порошенко и националисты срывают создание мемориала в Бабьем Яре»).

Небажання українців, щоб пам'ять про частину нашої історії увіковічувалися за російські гроші, у повідомленнях Страна.ua подає як спробу зірвати будівництво меморіального комплексу в принципі.

«Другими словами, националисты торпедируют единственный реальный проект мемориала, под который есть средства. И если его отменят, то, скорее всего, в Бабьем Яре не построят ничего», – пише Страна.ua.

А в наступному розділі ми розповімо найцікавіше! Звідки гроші і така тісна координація із російськими медіа в Україні

«Альфа» й «омега» Меморіального центру

Усі згадані скандали дуже чітко пов’язані з прізвищем Хржановського. Але, вкотре говорячи про нього, ми не маємо забувати одну річ: сам Хржановський – це нуль без російського олігарха Михайла Фрідмана, який і привів його на цей проєкт.

Якщо переглянути фінансову звітність МЦГБЯ, розміщену у відкритому доступі на його сайті, ми побачимо, що приблизно порівно коштів на його діяльність надходить з України та Росії/Ізраїлю (саме Росія/Ізраїль як одне джерело, чомусь так вказано у звіті). Але насправді ситуація може дещо відрізнятися від задекларованої. Адже в одного з основних «патронів» проєкту – Михайла Фрідмана – є бізнес та власність як у Росії, так і в Україні, і тому зрозуміти від якої персони надійшли кошти на МЦГБЯ важче, ніж здається на перший погляд.

ТЕКСТИ вирішили розібратися, наскільки співпраця одного з основних донорів Меморіального центру з кремлівським режимом може бути правдою. Варто зазначити, що Михайло Фрідман – не єдиний представник «Альфа Груп» та росіянин, дотичний до цього проєкту. Ще одним членом наглядової ради МЦГБЯ є партнер Фрідмана по бізнесу та співгромадянин з Росії Герман Хан. Звичайно, Фрідман неодноразово наголошував, що родом він зі Львова, а Герман Хан народився у Києві.

Проте парадоксальним чином в історичного проєкту, що стосується однієї з найбільш чутливих, стратегічних і важких тем в українській історії, батьки-родоначальники виявилися громадянами країни, з якою просто зараз у нас відбувається збройне протистояння. Але з Росією їх поєднує не лише громадянство.

«Альфа» друзів і родичів Путіна

Річ у тім, що і Фрідман, і Хан – не просто люди, які роблять свій бізнес у Росії. І навіть не просто багаті люди. Розмір їхніх капіталів, профіль їхнього бізнесу свідчить про те, що вони дуже тісно можуть бути пов’язані з керівним нині в Росії зверхником, котрий офіційно вважає, що українців не існує, про що Путін нещодавно і написав статтю. Твердження, що всі, хто себе називає українцями, просто посіпаки нацистів та інших ворогів Росії і їх потрібно знищити, щоб визволити пригноблених росіян, – це лейтмотив російської пропаганди, яку ТЕКСТИ вивчають вже кілька років.

За ближчого розгляду структури «Альфа Груп», де Фрідман і Хан є співвласниками, нагадує такий собі гуртожиток, або радше спа-готель для близьких друзів, друзів близьких друзів і навіть родичів Володимира Путіна.

Отже, все по черзі. Згідно з дослідженням російського опозиціонера Іллі Заславського «Кремлеолігархи», з 2014 по 2017 рік ключовий підрозділ «Альфа» в Росії очолював Олександр Винокуров, зять міністра Сергія Лаврова.

Далі – більше. Згідно з книжкою Кетрін Белтон «Люди Путіна», власники нібито приватного «Альфа-Банку» Михайло Фрідман і Петро Авен взяли на роботу родичів колишніх очільників східнонімецьких спецслужб – сумнозвісної «Штазі».

Так, материнською структурою «Альфа-Груп», компанією CTF Holding свого часу керував Франц Вольф – син відомого очільника «Штазі» Маркуса Вольфа. Людини, з якою Володимир Путін точно мав перетинатися під час своєї шпигунської кар’єри у Східній Німеччині.

І ось вишенька на торті. Ви колись чули про Марію Фаассен? Як пише Ройтерс, під цим типовим нідерландським прізвищем ховається старша донька Володимира Путіна. Зараз Фаассен очолює благодійний проєкт, відомий як Alfa-Endo, що фінансується Alfa Group у допомозі дітям з ендокринологічними захворюваннями. Представники «Альфи» стверджують, що постать її впливового батька тут ні до чого, але чомусь повірити у це дуже важко.

Фрідман

Ні для кого не секрет, що цей проєкт не відбувся без однієї конкретної людини – російського мільярдера Михайла Фрідмана. Так, звісно, у проєкті були й інші донори, але саме прізвище Фрідмана ви почуєте найчастіше у зв’язку з МЦГБЯ.

Причому сам Фрідман воліє залишатися радше у тіні, ніж бути на перших ролях. І нічого дивного у тому немає, оскільки сама фігура Фрідмана викликає дуже багато запитань. Він фактично став одним з небожителів російського бізнес-олімпу. І, як стверджує преса, провідником інтересів нинішньої російської політичної верхівки.

У світових медіа регулярно виходять розслідування про приналежність його та інших російських мільярдерів до касти так званих кремлівських олігархів.

Проте з тією ж регулярністю російські олігархи опротестовують подібні матеріали у тих-таки західних судах. Так, книжка Кетрін Белтон «Люди Путіна» викликала справжній похід російських олігархів, зокрема Абрамовича та Фрідмана, у британські суди. Зрештою нібито було досягнуто домовленості між олігархами, зокрема Фрідманом та видавцями книжки, що видавці з майбутніх видань «Людей Путіна» приберуть слова про зв’язки цих олігархів з КГБ.

Проте, вочевидь, судами ситуація не вичерпалася. І не могла вичерпатися. Фрідмана продовжують підозрювати у проведенні прокремлівської політики (зокрема, і щодо трагедії у Бабиному Ярі). І роблять це не лише якісь «упереджені» до російського олігарха українські політики і громадські діячі, а й абсолютно, здавалося б, нейтральні до цієї справи американські чиновники.

«Деякі посадовці Держдепартаменту США непублічно виступили проти проєкту, – пише Time. – На зустрічі на початку минулого року Джордж Кент, кар’єрний дипломат, який на той час керував політикою США щодо України, запитав менеджерів проєкту, чи отримують вони вказівки з Кремля. За словами двох присутніх, він також закликав їх уникати того, що він назвав «weaponisation of history» (використання історії як зброї). Креативний директор проєкту Ілля Хржановський намагався переконати Кента та його колег, що меморіал не є операцією російського впливу. «Але їм це не вдалося», – каже він. «Вони вже сформували свою думку». (Державний департамент відмовився коментувати зустріч. Речник сказав TIME, що США «підтримують створення меморіалу світового рівня в Бабиному Яру, який точно та повно відображає історію цього місця»).

Вочевидь, американські посадовці справді мають підстави для побоювання. Особливо після того, як сам авторитарний лідер Росії вирішив стати видатним істориком і окреслити основні «стовпи» російської історичної пропаганди. У своїй програмній статті, присвяченій подіям Другої світової війни, Володимир Путін прирівняє лідера українських націоналістів Степана Бандеру до німецького колабораціоніста Власова та складе цілком пропагандистський конструкт, де буде вже і давно розкручувана «Волинська різанина» і Бабин Яр: «Намагаючись вислужитися, у складі спеціальних каральних груп охоче виконували людоїдські доручення. Справа їхніх кривавих рук – розстріли Бабиного Яру, Волинська різанина, спалена Хатинь, акції знищення євреїв у Литві та Латвії».

На жаль, в оточенні Володимира Путіна немає свого майора Мельниченка, тому якихось прямих доказів про «цінні вказівки» авторитарного керівника Росії олігархам ми не маємо. Але є певна логіка дій, яка штовхає тих чи інших персонажів до вибору стратегії своєї поведінки.

Опоненти приватного проєкту МЦГБЯ помітили, що його ініціатори взагалі ігнорують увічнення пам’яті розстріляних у Бабиному Яру українських націоналістів.

Чи брали участь українці у розстрілах? Довідка

Розповідь про Меморіальний центр була б неповною без частини про історію трагедії. Ми запитали про можливу участь українців у розстрілах в Бабиному Ярі історика, декана історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Івана Патриляка.

Іван Патриляк:

Основну відповідальність за Голокост загалом і за знищення євреїв Києва у Бабиному Яру зокрема несе нацистська Німеччина. Без неї ніякого Голокосту і ніякого Бабиного Яру не було б. Це треба дуже чітко усвідомлювати. Тому що останнім часом спостерігається така тенденція у світовій історіографії – підмінити поняття. І позицію місцевого неєврейського населення у цій проблемі Голокосту показати як визначальну. Мовляв, Німеччина не справилася б без місцевого населення. Ні, справилась би. Абсолютно справилася.

Бабин Яр – це унікальний випадок в історії Голокосту. Коли не створювалося гетто, а було поставлено за мету вбити якнайшвидше все єврейське населення міста.

Населення Києва перед Другою світовою війною становило трохи більше ніж 900 тисяч. З них 25 % за переписами були євреями. Кожний четвертий був єврей. На момент відступу Червоної армії з Києва і входження німців у місті залишилося трохи більш як 300 тисяч людей, з яких приблизно 50 тисяч були євреями. Інше населення або було евакуйоване, призване до армії, або виїхало до своїх родичів у сільську місцевість.

З 24 вересня почалася серія великих вибухів у Києві, організованих радянськими органами держбезпеки. Німецький комендант міста поставив перед айнзатцгрупою, яка зайшла до Києва, завдання знищити всіх євреїв як нібито акт помсти за вибухи. Нацисти намагалися використати оцю диверсію радянських органів держбезпеки для того, щоб формально оголосити євреїв винними у цьому і помститися їм за це.

У розпорядженні цієї айнзатцгрупи не було достатніх сил для реалізації подібних масштабів, тому вони запросили німецькі поліцейські батальйони з німецької поліційної дивізії «Південь».

Невідомо у кого визрів такий план, що євреям можна оголосити про збір недалеко від залізничних станцій, щоб вони самі прийшли, і розповсюджувати чутки, що їх будуть переселяти, евакуювати. Це виключало потребу збирати якісь команди і розсилати їх по всьому місту.

За документами айнзатцгрупи, 29-30 вересня було розстріляно майже 34 тисячі євреїв.

Щодо українців – на момент початку вибухів (це 24-25 вересня) у Києві була невелика група активістів мельниківської ОУН, яка почала організовувати українську поліцію, яка їм бачилася як зародок якоїсь автономної військової структури. Щодо бандерівців, то їх усіх виловили на підступах до Києва. От ця поліція на момент початку розстрілів налічувала всього 55 осіб. Серед них було п'ять слідчих – колишніх радянських міліціонерів з кримінальної міліції, 25 людей були мельниківці, решта – військовополонені.

Про що ми можемо говорити достовірно? 29 вересня, у перший день розстрілу, до Києва прибуло, за різними даними, від 100 до 200 (умовно назвемо їх) поліцейських, вчорашніх військовополонених. Вони були без зброї. Близько сорока людей з цієї групи, переважно колишніх червоноармійців, 30 вересня залучили до операції у Бабиному Яру. Вони відбирали і сортували одяг розстріляних, перевіряли документи, відвантажували цей одяг на автомобілі. Тобто займалися такою допоміжною і охоронною роботою. Вони були або без вогнепальної зброї, або з кийками. Можна з 99,9 % вірогідністю сказати, що розстрілювали саме німці з айнзатцгрупи.

Але у самій айнзатцгрупі були українці-перекладачі. Ми знаємо про двох перекладачів-українців і одного україномовного фольксдойча. Одним з українців був Степан Федак. Член Української військової організації, він на початку 20-х років здійснив замах на польського лідера Юзефа Пілсудського.

Але наприкінці 30-років він був завербований радянськими спецслужбами, мав два псевдоніми – «Вусатий» і «Богун». Наскільки можна зрозуміти, за наказом своїх кураторів з радянських спецслужб, він пішов на роботу до німців як перекладач. Він же, як відомо з документів, завербував перекладачем другого українця – Бабія. Оці двоє людей у Бабиному Яру були саме як представники айнзатцгрупи.

І, можливо, саме цим можна пояснити свідчення уцілілих після розстрілу, що серед людей, які перевіряли у них документи, були люди, які говорили із західноукраїнським акцентом. Плюс щонайменше був один фольксдойч з Галичини, який знав українську у її галицькому варіанті.

Щодо загальної кількості німців, які брали участь у цьому злочині, у складі айнзатцгрупи, поліцейських батальйонів – то це приблизно 2-2,5 тис. осіб.

Після цих основних розстрілів у Києві залишилася ще певна кількість єврейського населення, яка не з’явилися до місць, зазначених у листівках. Тут уже часто залежало від того, хто донесе. Нерідко доносили двірники. Брала у цьому участь й місцева поліція, яка на той час перебувала повністю у німецькому підпорядкуванні. Були випадки, коли євреїв виловлювали за якісь преференції: продукти, сіль, сірники. Був зафіксований випадок, коли цим займалася група з двох чоловік – один був уродженцем Вінниччини, а інший – Росії.

Були якісь окремі маргінальні елементи, але більшості людей треба було просто якось вижити. Тут треба розуміти одну річ. Коли, наприклад, у Франції глава сім’ї, яка допомогла євреям, мав відправитися в концтабір, то в Україні вся сім’я, яка допомогла євреям, мала бути розстріляна. Це був зовсім інший ступінь відповідальності. Але при тому всьому знаходилися люди, які допомагали євреям, і це були не одиниці. Загалом кількість українців, які були визнані Праведниками світу, чи не найбільша в Європі.

Автор: Андрій Герасим