Quo vadis, Європо?

Ми живемо в часи конфронтації і сліз, помноження проблем і нечисленних рішень, якщо такі взагалі є. Для іспанців це майже руїна: наші ХІХ і ХХ сторіччя не були, як то кажуть, святом: розмаїті лиха, немов нас зурочили. Але й решта країн, включно з провідними, нині зіткнулися з кризами різного роду. Гляньте на Францію, з палаючим Парижем і «жовтими камізельками», які поєднують в собі агресивність ультраправих з ненавистю ультралівих; на Італію – без компаса і капітана; на Німеччину – без звичної стійкості; вже не кажімо про Велику Британію, стару й поважну Англію, у лабіринті Брекзиту, яка не знає, куди їй іти. Навіть скандинавам, які є взірцем стабільності і прогресу, нелегко увійти в те, що, без сумніву, є зміною (постсучасної?) епохи, – з новими проблемами, викликами і персонажами.

Ми нещодавно пережили роки найбільших змін та успіхів в сучасній історії, які вилилися у розмаїті конфлікти, декотрі з них настільки серйозні, що наражають на ризик вже не згадані вище досягнення, а саму територіальну цілісність країни. Той простий факт, що раз у раз згадуються роки Другої республіки, з двома антагоністичними блоками (правих і лівих), нездатними співіснувати, що привело нас до громадянської війни, попереджає про небезпеку моменту. Те, що ситуація, як економічна (в Іспанії нині ніхто не вмирає з голоду), так і політична (ми вже не є бідною країною на околиці Європи, а є її частиною), є відмінною, зменшує ризики внутрішнього конфлікту, хоча й не анулює їх повністю.

Погано те, що Європа переживає кризу, і ми досі не знаємо: кризу розвитку чи розпаду. Тож алюзії треба шукати задовго до минулого сторіччя, в падінні Римської імперії, з нашестями варварів і переходом від античності до середньовіччя – як нині, після кончини європейських колоніальних імперій та вторгнення (цього разу мирного) людей, які втікають від війни, голоду і відсутності майбутнього в Африці та Азії. Те, що то були трагічні часи, відображає назва парадигматичного твору: «De consolatione philosophiae» («Розрада філософії»). Треба почуватися зле, аби знаходити розраду у філософії! Написана Боецієм (480-525 рр.) в тюрмі, де він вмирав, вона залишила максиму, що є чинною до наших днів: «Найкращі роки не ті, коли був добрий урожай, а ті, коли керували справедливі володарі». Яких, схоже, бракувало тоді, і явно бракує нині.

Що приводить нас до запитання, яке ставить собі більшість європейців: чому в нас немає політиків масштабу Черчилля, Аденауера, де Голля, де Ґаспері, Спаака, які заклали основи ЄУ з метою покінчити з європейськими війнами, що виливалися у світові? Хоча зразу з’являється сумнів: йдеться про відсутність лідерів чи про те, що ситуація зробилася – чи ми її зробили – настільки складною, що нема як вирішити її в нормальний спосіб? Іншими словами: Черчилль, Аденауер, де Голль чи Тетчер були б такими ж безпорадними, як Мей, Макрон і Меркель? Не заперечуючи того, що те покоління взяло велику науку із двох великих світових воєн і подальших криз, тоді як останнє не мало досвіду давати собі раду з масштабними кризами, я більше схиляюся до другого: ми хочемо все, і до того ж зараз. А це неможливо. Бо політика є «мистецтвом можливого».

Показовим є те, що криза Європи збіглася із кризою демократії, яка народилася в ній, а саме в Афінах, але я вже не раз писав, що їхня демократія включала в себе практику, на яку нині би подивилися дуже косо: коли демократія вироджувалася в популізм, тобто у демагогію, афіняни шукали громадянина, знаного своїм здоровим глуздом і справедливим характером, і проголошували його «тираном» – саме так, як ви це прочитали, – аби він навів в домі лад. А потім відправляли його назад додому. Це було легко в старих Афінах, де всі знали усіх, але в сучасній країні це неможливо. З іншого боку, не треба забувати, що демократія освячує не лише права, а також обов’язки громадян, аби забезпечити спільне благо. Та нинішня демократія розширила права, не збільшивши обов’язків, а це потягло за собою як економічне шахрайство, так і суспільну нерівність, які за своєю природою є антидемократичними. На додачу, наша демократія допускає лише юридичні виправлення (у випадку корупції) чи електоральні – як покарання корупціонерів чи нездар. Але і те, і те робиться a posteriori, це повільні, виснажливі механізми, до того ж не завжди надійні, особливо другий, бо випадків, коли електорат обирає популіста, який обіцяє багато і руйнує країну, є дуже багато. Вже Ортеґа говорив про гіпердемократію, штучно роздуту демократію, яка зробилася тим, що нині називають рідкою демократією, яка, якщо судити зі шляху, яким ми йдемо, скоро стане газоподібною: всі вимагають від держави максимуму, а їй дають мінімум –  це гарантована формула краху.    

Уникнути його можуть лише політики, бо судді єдине, що можуть, – це карати за порушення закону. А ми є свідками дискредитації політиків, як показують процеси проти них. Останнім часом найшвидшим способом розбагатіти стало розпоряджатися муніципальним, автономним чи державним бюджетом, що привабило в політику людей, які піклувалися радше про власні, аніж загальні інтереси. Те, що багато з них  сидять, сиділи чи сидітимуть в тюрмі, є слабкою потіхою. Йдеться про практику, яку треба викорінити, якщо ми не хочемо, аби вона покінчила з демократією. Відбір персоналу має бути суворим. Не досить добре виглядати в телевізорі, зробити стрімку кар’єру в партії і обіцяти більше, ніж будь-хто. Це навіть може виглядати підозріло.

В одному ми всі сходимося: в тому, що якість політиків суттєво впала. Вже не стосовно тих, хто зробив перехід до демократії: Суарес, Феліпе Ґонсалес, Фрага, Каррільйо мали в своїх головах державу. Ті, хто прийшов їм на зміну: Рахой, Рубалкаба, Льямасарес, не дотягувались до їхнього рівня, однак і далі мислили у тому ж керунку. Нинішні – Санчес, Касадо, Рівера, Аґлесіяс, Абаскаль – припустилися помилок дебютантів і загнали себе у вузький ідеологічний сегмент, що перешкоджає їм охопити нинішню строкату політичну сцену. До того ж вони не можуть порозумітися навіть із близькими собі, не кажучи вже про супротивників. Це зумовлене тим, що гіпердемократія врешті-решт віддаляє партії і людей, доки не зробить їх непримиримими, чи доки останні покоління не втратять орієнтири справжньої і чесної політики? В нас буде час побачити і проаналізувати це після майбутніх виборів. Безперечним є одне: демократія ХХІ сторіччя буде інакшою не тому, що йтиме вперед, а через повернення до часів Боеція, коли нагальним було знайти «справедливих володарів».

І в нас навіть не лишилося розради філософії.  

José María Carrascal
¿Quo vadis, Europa?
ABC, 21.03.2019
Зреферувала Галина Грабовська