Російське яблуко чвар на саміті G7

Росія стала одним з яблук розбрату на саміті «Великої сімки» у Франції. Таких яблук було чимало, та й сам захід в Біарріці продемонстрував брак єдності в лавах провідних держав. Сподіваємося, це тимчасова недуга.

Саміт «Великої сімки» проходив у французькому Біарріці з 24 до 26 серпня. Він продемонстрував очевидні розбіжності передовсім між Дональдом Трампом та іншими учасниками зустрічі з таких питань, як торгівельна війна з Китаєм, проблема Ірану, північнокорейська загроза і, звісно, умиротворення Росії.

Суперечки між лідерами країн-членів G7 спалахнули ще до початку саміту в Біарріці. Їхньою причиною став Володимир Путін… Чи Дональд Трамп? А може, Емманюель Макрон? Словом, вони всі троє.

Адже першим провокаційну «замануху» для Путіна повернути Росію до G7, перетворивши її на G8, кинув саме французький президент, гостячи російського колегу у  Форті Бреґансон на Лазуровому узбережжі. Хоча Макрон чітко окреслив, які умови повинна виконати Москва (передовсім йдеться про аґресію на Донбасі й анексію Криму). Трамп же почув лише те, що хотів, – Путіна треба повернути за стіл перемовин «сімки», всі умови пройшли повз його вуха. Глава Білого дому ще торік на саміті G7 в Канаді висував пропозицію про російське повернення. Тоді її підтримав лише італійський прем’єр-міністр Джузеппе Конте, всі решта виступили рішуче проти.

І от знову за рибу гроші. Трамп бажає запросити «друга» Путіна до участі в наступному саміті G7, який відбудеться в Сполучених Штатах. Поки що як гостя, а не повноцінного учасника. Хоча це може стати першим кроком до відновлення російського членства. Зрештою, а з якої радості його запрошувати взагалі?

Пригадаймо, як залучення Росії в групу провідних промислово розвинених країн відбулося 1997 року. Демократ Білл Клінтон запросив нібито-демократа Бориса Єльцина до елітного клубу. Це мало б послужити таким собі «американським печивком», аби залучити пострадянську держава, яка ледве давала собі раду зі соціально-економічними труднощами, до демократії і вільних ринків. Зрештою, тоді у РФ ще були великі шанси інтегруватися в західний світ і стати важливим учасником глобального ринку.

Але нічого з цього доброго не вийшло. Єльцин так і не впорався з проблемами, допустив розграбування російської господарки, а наприкінці 1999 року ще й поступився посадою президента Росії колишньому гебісту Путіну. Новий президент зумів «зупинити» розграбування країни старими олігархами, очоливши цей процес, тобто він сам створив свою олігархічну мафію.

Спробуймо винести за дужки «український аспект», тобто агресію на Донбасі й анексію Криму, й поглянути, чи гідна актуальна Росія членського квитка в елітному клубі. Якщо проаналізувати всі чинники, які б давали на це право, то можна впевнено стверджувати, що нині підстав для прийняття Москви в число ключових гравців немає і близько. За обсягом ВВП Росія навіть не входить в першу десятку країн світу. А за ВВП на душу населення вона не дотягує навіть до перших 60 країн світу. Щобільше, нині вона рухається не в бік поступу, а в зворотному напрямку – регресу. Купівельна спроможність середньостатистичного росіянина за минулі п'ять років стрімко знизилася. За той же період іноземні інвестиції скоротилися практично до нуля, а відтік капіталу з країни сягнув більше як 300 мільярдів доларів. Ці фінансові тенденції означають явний вотум недовіри путінському керівництву.

Значно більше є підстав прийняти до клубу, наприклад, Німеччину, не кажучи вже про Китай. Чи, можливо, хтось вважає, що Росія таки допоможе вирішити більшість міжнародних проблем? Навряд чи. Сенс щорічних зустрічей у форматі G7 полягає в тому, щоб стимулювати співпрацю. А інтереси Путіна, як ми чітко бачимо, прямо суперечать інтересам країн-членів «Великої сімки». Атаки кремлівських гакерів на США, Велику Британію, Францію, Італію, Німеччину чітко це демонструють.

Саме тому всі інші лідери «Великої сімки» виступили проти пропозиції Трампа щодо Росії. Цього разу навіть Конте не підтримав її. Можливо, не стільки тому, що італійський прем’єр усвідомив російську загрозу, а радше тому, що у дні саміту він перебував у підвішеному стані з огляду на розпад урядової коаліції в Римі.

Загалом, зараз багато лідерів «сімки» переживають не найкращі часи. І мова не лише про Конте. Так, британський прем’єр Борис Джонсон зараз поважно заклопотаний невдачами з реалізацією Brexit. Він нині може увійти в поважний клінч з британським парламентом, намагаючись заблокувати вплив депутатів на процес виходу Об’єднаного Королівства з ЄУ без договору з Брюсселем. Німецька бундесканцлерка Анґела Меркель нині теж перебуває в статусі «кульгавої качки». Лідерство у партії ХДС вона вже передала своїй наступниці. Тепер готується до остаточного виходу з великої політики.

А от Макрон тим часом відчуває себе на коні. Йому нарешті вдалося більш-менш вгамувати «жовтих камізельок». Тепер він намагається реалізувати свої амбітні міжнародні плани. Те, що саме він був господарем саміту, додало йому козирів.

Макрон навіть зумів інструменталізувати чвари між Трампом та рештою колег, здобуваючи статус неформального лідера. От хоча б його крок зі запрошенням в Біарріц міністра закордонних справ Ірану Мохаммада Джавада Заріфа. Цим він нівроку заскочив Дональда Трампа. Потім Макрон ще й зумів організувати колег на фінансування допомоги Бразилії у боротьбі з лісовими пожежами в басейні Амазонки. Таким чином французький президент продемонстрував, що зможе, у разі чого, взяти на себе роль європейського лідера.  

Що це все означає для українського інтересу? Поки що важко сказати впевнено, особливо на тлі ситуації, коли лідери «Великої сімки» втратили (сподіваємося, тимчасово) здатність знаходити консенсус. У будь-якому випадку, пролунав для нас позитивний сигнал з вуст все ще президента Ради ЄУ Дональда Туска. Той запропонував запросити Україну на наступний саміт G7 до США. Зеленського замість Путіна. Що ж, було б досить непогано для міжнародного іміджу нашої країни.