Як німецькі пенсіонери шукали в Україні могилу батька

«Сподіваюся, наш батько не вчинив нічого жахливого», - вкотре повторює 77-річний Ульріх Ґляйс (Ulrich Gleiß). Батька ні він, ні його старший брат - 79-річний Іммо (Immo Gleiß) - не пам'ятають: офіцер Ґеорґ Ґляйс (Georg Gleiß) загинув в Україні у вересні 1943-го, хлопчикам в той час було рік і три.

Брати Ґляйс давно хотіли побачити місця, де був убитий і похований їхній батько. Щоправда, чоловіків дуже обтяжує те, що він брав участь у розв'язаній Німеччиною Другій світовій війні. Вирушаючи в українську глибинку за 300 кілометрів від Києва, брати побоюються, що з дітьми німецького офіцера там навіть не розмовлятимуть. 

Військові щоденники офіцера Вермахту

Ґеорґ Ґляйс народився в 1903 році. До війни він працював шкільним учителем: викладав французьку, англійську та фізкультуру. Любив займатися спортом - намагався тримати себе в формі заради учнів.

В Ульріха та Іммо збереглася пара пухких пачок військових листів і щоденникових записів батька. Пожовклі сторінки списані олівцем та чорнилами, що трохи розтеклися, прочитати дрібний шрифт можна з великими труднощами. Боїв у своїх щоденниках Ґеорґ Ґляйс не описує: він займався протихімічним захистом на окупованих територіях. Розповідати родині, де він знаходиться, офіцер не міг. Тому він зашифровував назви населених пунктів - їх можна було скласти по літерах, з яких починалися речення. Так сини дізналися, що він був у Гомелі, Могильові, Таганрозі, Сімферополі, Кременчуці ...

В одному з листів батько розповів про будинок, в якому його розмістили разом з денщиком і водієм, про сім'ю, що жила там. Чоловік - білорус, вчитель математики та географії, дружина - з Галиччини, де вони і познайомилися під час Першої світової. Троє синів - 21, 16 і 3 років, старший «воює на фронті проти Німеччини». Офіцер описує, що сім'я спочатку поставилася до нього насторожено, але їхні стосунки швидко налагодилися.

Ще один списаний олівцем листок. На зворотному боці - надрукований великим шрифтом наказ: «Усі особи, що мешкають у селі Шубне, 16-ти років і старше, збираються в середу, 7 листопада, 6:15 на площі у церкві. Кожен повинен принести свій паспорт. Непослух цьому наказу буде суворо покараний!». Ульріх Ґляйс сумно зауважує: «Зрозуміло, що не просто так людей попросили зібратися». Його батько віддав цей наказ, що саме сталося далі, йому залишається тільки гадати.

Пошук могил солдатів Вермахту в Україні

У вересні 1943 року родина отримала повідомлення про смерть Ґеорґа Ґляйса. Товариш по службі батька надіслав їм карту місцевості, на якій позначив могилу - «50 метрів від західного виїзду з села Червоне*». У листі були фотографії з похорону: на них було видно дерев'яний хрест і навіть генерала, який виголосив промову. Правда, знімки загубилися, а села з такою назвою на сучасних картах більше немає.

Проте такі відомості - це вже чимало, вважає Олексій Савченко зі східноукраїнського відділення Народного союзу Німеччини з догляду за військовими похованнями (Volksbund Deutsche Kriegsgräberfürsorge), що поїхав на пошуки разом з братами Ґляйс. За його словами, масові, задокументовані поховання німецьких солдатів в Україні вже виявлені. Тепер шукають окремі могили або ті, де поховані кілька людей. Це складно: архівних відомостей про них вкрай мало, а очевидців подій майже не залишилося.

Карта Вермахту і українські дороги

Точку, де імовірно знаходилося Червоне, вдається визначити по сусідніх, ще існуючих, селах, що також були позначені на німецькій карті. Від найближчого райцентру їхати туди розбитими дорогами близько години. Ями настільки глибокі, що обмеження в 50 кілометрів на годину здається насмішкою - розігнатися до такої швидкості не виходить.

У сусідньому з колишнім Червоним селі порожньо. Під враженням від місцевих пейзажів - засаджених кукурудзою полів і безкрайнього неба - Ульріх та Іммо Ґляйс виходять з машини. Вони фотографують занедбаний колодязь і гусей в ставку, коли на вулиці бачать жінку середніх років. Однією рукою вона котить велосипед, іншою - веде за мотузку руду корову. Про Червоне вона не чула, а старших, які могли б щось знати, тут не залишилося - повмирали.

За селом - там, де раніше ніби було Червоне, починається кладовище - але ховають тут тільки з кінця 1980-х. Поки німецькі пенсіонери вчергове задумливо роздивляються карту, біля них зупиняється старий мотоцикл з коляскою. Про Червоне водій теж нічого не знає - він живе тут «недавно, років 20». Подумавши, дзвонить «голові» - очільнику сільської адміністрації. Може, той зможе допомогти.

Допомога місцевих жителів у пошуках могили німецького офіцера

«Голова» виявився високим чоловіком років п'ятдесяти. Раніше Анатолій працював механіком, а на останніх виборах висунув свою кандидатуру і переміг. «Краще б і не ліз», - скаржиться він. Це, скоріше, кокетство: енергії у Анатолія так багато, що кому, як не йому, вирішувати місцеві проблеми.

З'ясувавши, у чому питання, Анатолій садить братів Гляйс до себе в машину - пошарпану вишневу «Ладу» - і везе їх на імпровізовану екскурсію. Ось зарослий кар'єр колишнього цегельного заводу - «якщо когось розстрілювали, то напевно в ньому». Ось водойма - «тут, кажуть, затонув німецький танк». А ось залізнична станція - «якщо ваш батько був у цих краях, то точно був і на станції!»

Паралельно «голова» обдзвонює знайомих, намагаючись що-небудь дізнатися про загиблого тут німецького офіцера. І поступово в історію життя і смерті Ґеорґа Ґляйса додається дедалі більше деталей.

Окупація і відступ німецьких військ

Червоне - так, виявилося, називався колгосп, який об'єднував села Березівку і Деркачі, тому на карті Вермахту він був позначений саме між ними. Під час війни ця територія була окупована німцями. За словами місцевих жителів, на початку окупації були розстріляні двоє чоловіків - «вони хвалилися в їдальні, що партизани». Ульріх та Іммо хмурніють і просять показати могилу убитих: пофарбований сірою фарбою невеликий обеліск стоїть трохи осторонь від дороги.

За розповідями виходить, що масштабних каральних операцій німці тут не проводили. Але змушували вантажити у вагони чорнозем, який відвозили до Німеччини. А так навіть за вугілля, згадують співрозмовники, окупанти платили.

Судячи з дати смерті - 13 вересня 1943 року, - 40-річний Ґеорґ Ґляйс загинув під час відступу, каже місцева вчителька історії. Боїв за визволення тут не було, тільки окремі постріли. «Два дні німці їхали - на мотоциклах, машинах, вивозили з собою техніку, - доповнює картину співробітник адміністрації сусіднього села, якого на вулиці зупиняє Анатолій. - Потім були два дні тиші. А потім почали приходити червоноармійці - пішки, в обмотках, питали, чи є тут німці».

Братів Ґляйс, які нескінченно вибачаються за війну, кожен намагається підтримати. Виходить не завжди. Так, вчителька згадує, що, відступаючи, німці підпалювали кожен другий будинок. Її бабуся стояла біля хати з трьома дітьми і батьком-інвалідом. Німець з факелом, побачивши малюків, дав кожному по шоколадці і сказав, що їхній будинок не підпалюватиме - підпалить сусідський. «Може, це ваш батько і був!» - вигукує Анатолій. Ульріху та Іммо від цієї історії стає ніяково.

Примирення ворогуючих народів після Другої світової війни

Звістка про іноземців, що приїхали, швидко розлітається - телефон Анатолія розривається від дзвінків. Один з них виявляється особливо цікавим - схоже, могила знайшлася.

«Голова» везе пенсіонерів в Березівку, звідки вони і розпочали свій пошук. Місцевий житель - літній чоловік у чорних спортивних штанях, синьому піджаку і кепці - показує їм 300-річну липу на краю своєї ділянки. Колись в дерево влучила блискавка, і тепер з одного боку воно розколоте - звідти тягнуться молоді паростки. Чоловіку розповідали, що під час війни тут був штаб, поруч з яким під старою липою поховали німецького офіцера.

«Делегація» з іноземцями посеред сільської вулиці швидко привертає увагу - до неї стягуються підлітки, сусідки, на велосипеді під'їжджає місцевий учитель. Історію про німця, з почестями похованого під деревом, підтверджують вже кілька людей.

Все збігається: не було боїв, не було і масових поховань, тому Ґеорґ Ґляйс був похований один. Відступ німців не був спонтанним - був час перевезти і поховати біля штабу загиблого офіцера, вбитого за 10 кілометрів звідси. Навіть про промову генерала на похороні, зафіксовану на фото, жителі села без підказок згадали за розповідями рідних.

Вражені Ульріх і Іммо Ґляйс, здається, не до кінця вірять в те, що відбувається. За словами Олексія Савченка, ймовірність, що їхній батько дійсно тут похований, - відсотків 80. Тепер - після узгодження з усією владою - тут проведуть розкопки, опишуть знайдені рештки, ідентифікують їх, якщо знайдеться солдатський жетон або якісь речі, і перепоховають на німецькому військовому кладовищі у Харкові. Всього в Україні чотири таких кладовища, їх утримання і перепоховання останків оплачує Німеччина.

Спільне минуле колишніх ворогів

Наступного ранку брати Ґляйс ще раз приїжджають до старої липи, на цей раз самі. Правда, залишитися непоміченими їм не вдається - одна за одною починають гавкати сільські собаки. До приїжджих знову виходить господар землі.

Іван Іванович - так його звати, - Ульріх та Іммо виявляються майже ровесниками: вони народилися в 1941-му, 1942-му і 1940 роках. «Мій батько теж загинув на війні, тільки ніхто не знає, де він лежить», - тихо розповідає чоловік. Він запевняє, що брати можуть приїжджати сюди в будь-який час - коли він помре, його діти і внуки будуть раді їх бачити.

Іван Іванович показує гостям своє господарство. В калюжі на дорозі купаються гуси, біля паркану в купу складені гілки - їх вони з дружиною збирають, щоб топити будинок взимку. Пом'явши в руках кепку, він запитує: «А німецькі села так само виглядають?» Ні, не так. Всім стає від цього трохи ніяково. «Війну розв'язали Гітлер і Сталін, люди були ні до чого!» - розхвилювавшись, каже чоловік і залишає братів Ґляйс під липою самих.

Ульріх та Іммо зривають на пам'ять кілька польових квітів. Перед від'їздом назад в Німеччину їм дзвонить «голова» - йому розповіли, що після війни могилу не раз намагалися розграбувати, когось навіть оштрафували за мародерство. «Я вибачаюся за своїх односельців, - гаряче говорить в трубку Анатолій, - часи було злиденні, ось і не втрималися!»

Але вибачатися йому немає за що - Іммо і Ульріх Ґляйс до цього моменту не можуть повірити, що замість прокльонів, які вони очікували почути на свою адресу, вони отримали стільки підтримки і тепла. У тому, що вони ще повернуться в Україну, брати не сумніваються.

* Назви населених пунктів змінені, щоб поховання не змогли знайти «чорні копачі»