Тереза Біруте Бураускайте: Росія досі топчеться на темі Другої світової, аби вплинути на політику пам’яті у Литві

На передодні Великодніх свят до Києва приїхали науковці, історики з Центру дослідження геноциду та спротиву мешканців Литви. Оскільки Україна відкрила свої архіви КДБ, то гості працювали в Державному архіві СБУ з метою пошуку нової інформації. Як відомо, в країнах Балтії надають чимале значення питанням люстрації, декомунізації. Тереза Біруте Бураускайте, генеральний директор Центру, завітавши до прес-центру «Главкому», ще з порога почала вітати з прийняттям закону про державну мову. «Це важлива справа. Сьогодні Україна проходить те, що ми в Литві уже пройшли. Але вам буде важче, бо Україна довше була під окупацією совєтів, країна в розмірах більша і населення чимале», - каже пані Тереза. За її словами, Литва і сьогодні все ще бореться за від’єднання від Росії. І «п’ята колона» не дрімає – відчувається вплив РФ на формування політики пам’яті Литви. Зокрема Росія охоче паразитує на темі Другої світової війни, фальсифікує історію литовського партизанського визвольного руху.

Розкажіть трохи про Центр, який ви очолюєте?

Наш центр почав функціонувати в 1992 році, це державна інституція підзвітна парламенту. Але дуже великий вплив на створення цієї інституції мали громадські організації колишніх політв'язнів, сильних борців за свободу, колишніх партизанів. Перші кроки інституція почала робити ще в 1988 році, коли вже можна було збирати матеріали про події радянської окупації, репресивного режиму, а також нацистської окупації. Хочу сказати, що ми зібрали щоденники якраз з 1988 по 1995 роки. Більшості цих людей вже немає серед живих. Цей матеріал послужив основою для випуску багатьох видань. У нас є видання «Геноцид жителів Литви», в якому хронологічно від 1942 року розміщені короткі біографії репресованих. Це і засланці, і заарештовані в таборах, і вбиті, і жертви акції ліквідації збройного повстання тощо. Ми в найближчі дні випустимо 9-й том цієї серії. Там будуть події 1950-1954 років.

Інший дуже важливий напрямок - меморіалізація. У нас є департамент, який матеріально увічнює пам'ять жертв, які воювали, дисидентів і ув'язнених, які мучилися у в'язницях по всій території Литви. У нас партизанський опір був у дев’яти округах, і вже у восьми поставлено великі монументи про ці події, про діячів. Є так само меморіали в місцях загибелі.

Наша музейна і освітня діяльність – ще одна дуже важлива робота. Музей колись залежав від міністерства культури, а з 1997 року був приєднаний до Центру. Він має не тільки своє автентичне приміщення, тому що схожий на Тюрму на Лонцького, як у вашому Львові. Цей музей у колишній в'язниці і в колишній будівлі КДБ. Він має філії в Тускуленай. Це місцевість, де з 1944 по 1947 роки за вироками розстрілювали і ховали жителів Литви і не тільки. Ми серед них знайшли десять прізвищ українців і привезли під час нашого наукового візиту до архівів СБУ колегам з Українського інституту національної пам’яті. На місці розстрілів після розслідувань проводилася ексгумація, але не всі залишки були ідентифіковані. Проблема в тому, що там були розстріляні і справжні бандити, і вбивці. Звичайно, там є і ті, хто став жертвами Голокосту.

Велику увагу ми звертаємо і на нацистський період. Останні наші роботи, які почалися близько двох років тому, підтримуються ідеологічно послом Ізраїлю. Ця робота називається «Імена жертв живі». З усього нашого матеріалу ми робимо стенди біля місць масових вбивств, де поховані десятки тисяч, в основному громадян Литви єврейського походження. Також з наявних матеріалів пишемо інформацію про історію місця і людей, які там загинули.

Як у вас пройшов процес люстрації?

Процес люстрації у нас мав два етапи. Як ви знаєте, незалежність Литви була проголошена 11 березня 1990 року. Вже через тиждень голова Сейму, професор Вітаутас Ладсбергіс звернувся із закликом до тих, хто співпрацював з КДБ, прийти, зізнатися і головне - припинили свою діяльність. Цей заклик був прийнятий дуже позитивно. Але далі закликів не пішла справа. Ви розумієте, в той час було дуже багато радянських законів, які потрібно було змінити вже під незалежну державу. Тому не було створено механізмів, за якими людина повинна була зізнатися і отримати якісь гарантії, документи тощо. Тому все це так і залишилося тоді «голим» гаслом.

Вже у 2000 році почалася продумана люстрація. Держава обіцяла тим, хто прийде зізнаватися, що дані, які вони представлять Люстраційній комісії, не будуть оголошуватися публічно. У 2015 році цей термін секретності був продовжений до 75 років, щоб у цих людей була гарантія того, що їхні діти ще не дізнаються про їхнє минуле, а ось вже для онуків і правнуків це буде історією, болючою інформацією про члена їхньої родини.

Суспільство реагувало двояко. Більшість було «за». Я пам'ятаю, коли наша робота тільки почалася, я сама була членом цієї комісії, 75% було за те, щоб цей процес продовжувався і не зупинявся. Була трохи абсурдна ситуація, бо ті, хто не прийшли і не зізналися, вони залишилися без жодної уваги. Вони могли йти балотуватися, пропонувати свої кандидатури на різні важливі пости. Тоді було вирішено, що Люстраційна комісія продовжує свою справу. Наш департамент держбезпеки збирав матеріали. Оскільки це їх основний обов'язок знати про всіх тих, чиї документи залишилися в архівах КДБ і, за допомогою яких можна довести, що вони працювали на тепер уже сусідню державу (Російську Федерацію – «Главком»), що вони були секретними агентами КДБ.

Ця робота дуже важко проходила, тому що відповідно до нашого закону про люстрацію, кожна людина, яка визналася комісією як агент КДБ, могла подати в суд, і наші суди іноді зовсім необ’єктивно на це дивилися. Напевно, вам буде дуже дивно чути, що ці колишні агенти запрошували своїх оперативників, які служили в їх команді, і ті свідчили, що не знають цю людину. Ми показували документи про те, що вони брали агентурні повідомлення, що вони їм давали завдання. Але ці оперативники говорили: ні, ми його не знаємо і взагалі вперше бачимо. Проте суспільству треба було реалізувати своє «право знати». І хоч ці люди, нібито, захистили себе від клейма КДБ, нібито, вони ніколи не співпрацювали, але завдяки розголосу в медіа суспільство вірило документам, оприлюдненим у суді, хоч рішення суду і не було на нашу користь. Інформація була поширена.

А якщо ця людина захоче прийти в органи влади чи на стратегічні підприємства працевлаштуватися?

На такі посади колишні КДБісти не можуть потрапити. У нашому законі є дуже сувора стаття: якщо колишній агент КДБ зізнався і залишився засекреченим, він не може обіймати посади. Є великий перелік посад у владі і стратегічних підприємствах, як наприклад нафтопереробні підприємства. Якщо ж він захоче займати такі посади, то його дані повністю розсекречують.

А якщо людина не прийшла, не зізналася, і не потрапила до реєстру колишніх агентів. Таких якось відстежують?

Дуже спокійно працювати колишня агентура не може, тому що у нас є ще один закон. Кожен стратегічний об'єкт має свої вимоги для своїх майбутніх керівників. Коли людина проходить конкурс, керівництво стратегічного об'єкта звертається до нас в центр, у нас є група, яка перевіряє в базі даних інформацію про кандидата. Так само у нашого департаменту держбезпеки є великий досвід і велика база даних оперативних матеріалів з архіву. Так що фільтри є.

Чи були випадки, коли колишні агенти таки просочилися?

Були. У нашому суспільстві є ті, хто співчуває таким людям: мовляв, був він агентом, але він же нічого поганого не зробив. Так нехай він буде на цій посаді, адже він зовсім не погана людина. Таке було з нашим прем'єром Казімірою Дануте Прунскене. Коли вона балотувалася в Сейм у 2004 році, згідно із законом вона повинна була написати на всіх своїх плакатах і у всій політичній рекламі, що є відомості про її співпрацю з КДБ, тим самим повідомити це суспільству. І що ви думаєте, її дуже легко вибрали у Сейм. (Після розподілу портфелів вона стала міністром сільського господарства – Главком)

І це попри те, що все було офіційно зафіксовано?

Так, ось такі є парадокси і з ними нічого не зробиш. Вона була дуже великою «рибою». Я тут можу дуже довго говорити, це окрема історія. Ми зараз це питання не зачіпаємо, тому що воно дуже болюче для нас. Вона вже не є політичним діячем, у неї особливо важкий нині період життя. (У 2012 у день свого народження Казіміра Дануте Прунскене пережила інсульт у важкій формі – «Главком»)

Поговоримо про декомунізацію. Який досвід Литви?

Досвід, напевно, схожий на ваш. Був етап з 1988 по 1992 рік. У нас так само прибирали статуї Леніна: ці фото облетіли усі ЗМІ. Було те, що нас всіх дратувало, наприклад, статуя жінки, символ Литви, яка захищає червону армію з таким нахилом, як феодал кланяється її васалу. Візуально це була красива скульптура, і робив її наш відомий скульптор. У нас для всіх цих скульптур є парк, ми їх не знищили. Парк називається Грутас, там один хитрий підприємець зробив з цього непоганий бізнес. Спершу ніхто не хотів інформувати, що означають всі ці пам'ятники, які були демонтовані і потім опинилися в цьому парку, яку роль вони відіграють в нашій історії і нашому житті. Підприємець спочатку не хотів брати нашу інформацію, але все-таки ми зробили стенд, щоб пояснити що це.

Парк дуже популярний серед іноземних туристів. У Литві і нині ще триває дискусія, що робити з рештою пам’ятників. Адже залишилося кілька монументів національного рівня, серед них - письменників і поетів, які були лояльними до всього того, що відбувалося, а тепер вони стоять в дуже визначних місцях. Проблема в чому? Наприклад, Пятрас Цвірка ще до війни отримав національну премію, і був відомим письменником лівих поглядів. Але після війни став головою спілки письменників і просто репресував, пригнічував своїх колишніх колег по ідеологічній лінії. І ось його скульптура в центрі Вільнюса на легендарній вулиці стоїть вже не як письменнику, а як політичному діячу. Сьогодні точиться дискусія: учні в школах читають і вивчають його твори, і водночас стоїть питання про те, що потрібно демонтувати пам’ятник. Як з цим бути? І ось це не закінчена дискусія. Вона більш етична, а не ідеологічна.

Не боїтеся, що цей парк тоталітаризму, стане місцем поклоніння ультрарадикалів?

Так, ми боялися цього. Коли ще не було стенду з нашою інформацією, до однієї зі скульптур під час весілля прийшла одна пара молодят. Наші журналісти, слава Богу, дуже це висміяли і такого більше не повторювалося. Така небезпека була, але тепер вона мінімізована.

Напевно, для громадян Російської Федерації цей музей – особливо привабливий? У них відроджується культ Сталіна.

Так. У нас там, здається, стоїть тільки один Сталін. Але найголовніше, що все-таки підприємець, який спорудив цей парк, йде в ногу з часом. Він зробив невеличкий музей ось цієї всякої пропагандистської літератури. Там висять великі плакати, які свого часу нас дратували. Розумієте, коли вони всі разом, то створюють таку негативну емоцію! Тому небезпеки того, що культ відродиться у нас просто немає.

З якими проблемами ви стикалися, коли проходили цей процес декомунізації? Як все сприймало суспільство?

У нас в перші роки незалежності Литви все це пройшло легше, зокрема з назвами площ і скульптур. Особливий випадок – площа Черняховського, яка біля будівлі нашого уряду. Там була і скульптура генерала Черняховського, він проходив з армією через Литву і там був похований. Це була проблема. До 91 року, коли скінчився путч, там стояв танк, який мав захистити цей пам'ятник від тих, хто його зібрався знести. Але, коли совєти програли і пішли з Литви, і цього танка не стало, тоді таки вдалося домовитися з його родичами. Вони допомогли і гроші дали, прах перепоховали на військовому кладовищі в РФ і відвезли цей пам'ятник в музей. З точки зору моралі, закінчилося все добре. В інших місцях і зараз бувають такі конфліктні ситуації. Працівники російського посольства підкуповують місцеве населення і місцеву владу, щоб роздути інформацію про ремонт цих радянських пам'ятників одному або групі солдат, загиблих в цьому місці. Найцікавіше, що там немає ніяких поховань. Ба більше, під час ремонту цих пам’ятників збільшуються цифри загиблих, дописують ще більше прізвищ.

Тобто росіяни займаються фальсифікацією?

Так. Тепер наш уряд запровадив такі правила, які дуже дратують російську сторону. Правила дозволяють ремонтувати, адже все повинно виглядати не так погано, особливо поховання, де є військова символіка, але при цьому поруч ми будемо будувати інформаційні дошки, де буде вказано все: який полк був, які бої відбувалися. Усі воїни захищаються Гаазькою конвенцією. Солдат загинув, він виконував свій обов’язок. Ми це поважаємо. Але щоб не було фальсифікацій, не було розповсюдження цієї символіки, ми встановлюємо інформаційні стенди, які готують наші історики. Розумієте, росіянам хочеться туди написати більше загиблих прізвищ, адже за нашим законодавством родичі можуть відвідувати могили з полегшеним візовим режимом. Такі правила почали діяти півроку тому. І в суспільстві теж була довкола цього дискусія. Різні політичні сили та рухи сперечалися, чи треба це робити. Деякі виступали з тим, що мовляв, Литва – демократична країна і тут можна робити все, що заманеться. Проте, як сказав один філософ, якщо річка немає берегів, то це не річка, а болото.

Як ще РФ намагається вплинути на політику пам’яті Литви?

Росія діє дуже хитро. У нас до цього часу не вирішено питання з участю деяких литовських партизанів у Голокості. Тому Росія цю тему перевертає з ніг на голову. Ми намагаємося правдиво розібратися в цій проблематиці. Досить тривалий час тематика нацистської окупації не дуже вивчалась через відсутність фахівців-науковців. Зараз ситуація краща – є історики, дослідження і  публікації. Ми спостерігаємо як реагує «російська п’ята колона» на це все. Була така історична персоналія Йонас Норейка (литовський партизан, брав участь у антирадянському та антинацистському спротиві. На фасаді будинку Академії наук Литви розміщена меморіальна дошка. Місцева інтелігенція вимагала зняти дошку, мовляв, Норейка був посібником нацистів і начебто віддав наказ розстріляти всіх литовських євреїв. Проте 4 листопада 2018 року Центр дослідження геноциду та резистенції мешканців Литви захистив розстріляного радянськими окупантами партизана у Вільнюському окружному адміністративному суді. Але 8 квітня 2019 меморіальну дошку було розбито адвокатом Станісловасом Томасом – «Главком»). Він був офіцером. На той час в Литві були повстання проти червоноармійців і люди жили ілюзіями, що німецькі війська ввійдуть і ми станемо суверенною країною, виженемо Червону армію. Тимчасовий уряд призначив Йонаса Норейка начальником Шауляйкського округу. Влітку 1941 року уже створювалися гетто для єврейського народу. В Шауляйці був один із найбільших таборів. Адже євреї там проживали масово. Норейка, як начальник округу, повинен був підписувати укази, які він отримував від німецького комісара. Норейка підписав два таких укази: про збір всіх євреїв в гетто та, що робити з їхнім майном. Звісно, це є співучасть у процесі Голокосту. Але вся дискусія точиться навколо того, чи знав Норейка про те, що планують нацисти далі вчинити з євреями. Варто сказати, що Норейка був у підпільному спротиві проти нацистів. Адже багато допомагав тим, хто тікав з гетто. Більше того, він доклав зусиль, щоб молодь не йшла до Вермахту. Німці буди дуже не задоволені такими діями партизана. Вони його назвали вождем литовського спротиву і запроторили до Штуттговського концтабору у 1943-1945 роках (розміщувався на території окупованої нацистами Польщі неподалік від Даньциґа (нині Гданськ). У таборі проводилися медичні експерименти над в’язнями, а також виготовляли мило з людських тіл – «Главком»). Після звільнення радянськими військами з концтабору Норейка створив рух спротиву радянським окупантам. У 1946 році його арештували, а через рік розстріляли. Біографія складна, але весь час точаться розмови виключно довкола тих двох підписаних указів. І російська пропаганда весь час на цьому топчеться. Підкупили двох «істориків». Один родом зі США, а інший наш місцевий. Вони не є істориками в нормальному розумінні. Просто люди копирсаються в архівах. Але ці дві людини не загальну картину складають, а тільки те, що їм потрібно, під російським кутом зору.

Ми в Україні уважно слідкували за справою Дрелінгаса проти Литви, Станіславас Дрелінгас у 2015 році був визнаний у пособництві геноциду у зв’язку з його причетністю до операції, внаслідок якої у 1956 році було схоплено ватажка литовських партизанів Адольфаса Раманаускаса, псевдонім Ванагас. Його піддали катуванням і потім стратили. Дрелінгасу, зважаючи на поганий стан здоров’я і не провідну роль в тій спецоперації, присудили п’ять місяців позбавлення волі. Але він звернувся до ЄСПЛ. Рішення було оприлюднене 12 березня цього року на користь Литви…

Цей суд тривав дуже довго. Наші юристи зуміли довести, що знищення партизанів і тих, хто чинив спротив радянському правлінню, є важливою частиною спротиву нації, і тому їхнє винищення є геноцидом. Коли створювалася Конвенція про запобігання геноциду та покарання за нього в кінці 40-х, то росіяни зробили все можливе, аби звузити групи, на які поширюється визначення «геноцид». В Конвенції залишилися тільки расові та релігійні групи, а політичних та соціальних немає. Тому ця справа Дрелінгаса проти Литви для нас має колосальне значення.  У суспільстві була дуже позитивна реакція. Серед молоді спостерігається надзвичайно високий інтерес до історії збройного спротиву окупантам.

У минулому році ми знайшли останки офіцера і лідера партизанів Адольфаса Раманаускаса на прізвисько Ванагас (Яструб), якого було арештовано у 1956 році, а в 1957 році розстріляно. (У 2018 році Сейм Литви визнав Рамнаускаса головою Литовської держави з 26 листопада 1954 року до 29 листопада 1957 року. Російська сторона не забарилася з відповіддю: «Факт наділення Раманаускаса-Ванагас повноваженнями глави Литви є ще одним кроком влади Литви з переписування післявоєнної історії і, по суті, знущанням над пам'яттю численних жертв бандитського терору в Литві, родичі яких ще живі» - Главком) Оскільки якраз було 100 років незалежності Литви і 100 років з дня народження цього вождя, і в цей час ми знаходимо його останки, це було чудо для нас! Але тут знайшлася одна журналістка Рута Ванагайте, яка пише рецензії про театр, і почала говорити, що цей лідер партизанів розстрілював євреїв і торочила решту нісенітниць. То ви побачили б, яка почалася реакція на її публікації! Молодь у соцмережах засуджувала цю журналістку, і навіть створили хештег у підтримку партизана «ЯВанагас» (#AšEsuVanagas). Ця ситуація показала, що наша молодь сприймає боротьбу за свободу дуже глибоко.

Наталія Малиновська, «Главком»