30 км до Токмака. Розмова з керівником громади, яку нині звільняють ЗСУ

Голова Токмацької адміністрації: Керівник, що вніс підприємство у російський реєстр, – на 100% колаборант

8 червня 2023 року низка західних ЗМІ повідомили про початок великого контрнаступу Збройних сил на південному напрямку. Відтоді пройшло чотири місяці. Хоча наступ не припиняється, українські військові просуваються повільно. Один з головних напрямків контрнаступу – місто Токмак на Запоріжжі. Українські військові нещодавно звільнили село Роботине, що у північний частині токмацької громади. Нині ЗСУ, якщо міряти по автодорозі, перебувають у 29 км від центру громади – міста Токмак.

До повномасштабної війни у Токмацькій громаді, яка налічує 26 населених пунктів, проживали близько 37 тис. людей, більгість з яких жили безпосередньо у Токмаку. Територію громади було окуповано практично з перших днів повномасштабного вторгнення Росії. 7 травня 2022 р. стало відомо про смерть міського голови Токмака Ігоря Котелевського. У цей же день президент Володимир Зеленський утворив Токмацьку міську військову адміністрацію і призначив її начальником Олександра Чуба, який до цього працював секретарем Токмацької міськради.

В інтерв’ю «Главкому» начальник Токмацької міської військової адміністрації Олександр Чуб розповів про життя мешканців окупованих територій, про місцевих колаборантів, поведінку російських загарбників та очікування від контрнаступу на цьому напрямку.

«Окупанти не випускають людей без російських паспортів»

Яка ситуація у Токмацькій громаді, яка практично уся в окупації? Що розповідають місцеві мешканці про наступ Збройних сил?

Із тих сіл громади, де тривають бойові дії, особливо мова про Роботине, про деокупацію якого вже було оголошено, ми евакуювали людей, які залишалися там. Люди, які виїжджали, були в пилюці, брудні, усього з двома-трьома невеличкими сумочками. Коли нарешті вони дісталися Запоріжжя, то у них на очах були сльози радості. Тобто люди були щасливі, що виїхали з того пекла.

Інші села люди також покидають. Ми особливо переймаємося через дітей. І особливо тішимося через те, що розумні батьки дослухалися до наших настанов і завчасно, до активізації бойових дій на південному напрямку таки вивезли дітей. Щодо Токмака, то у ЗМІ проходила інформація про те, що нібито виїхав «паспортний стіл» з міста. Ми розуміємо, що він не виїхав. Просто можливо ті співробітники ФСБ, які курували його роботу, покинули Токмак. Після цього закрили «паспортний стіл» і перевели своїх співробітників до Мелітополя.

Ви раніше говорили, що нині виїзд, евакуація практично неможливі, оскільки окупанти не випускають людей із населених пунктів без російських паспортів. З огляду на те, що активні бої наближаються до Токмака, чи залишилися якісь можливості евакуюватися?

Ми можемо евакуювати тільки зі звільнених населених пунктів, коли, наприклад, БТР, чи військовий автомобіль забирає місцевих мешканців до безпечнішої території. Якщо раніше люди покидали Токмак і населені пункти громади, то зараз стало дуже важко це робити. Окупанти не випускають автомобілі з українськими номерами за територію Запорізької області. Можна виїхати звідти, якщо маєш російський паспорт і не на своєму автомобілі.

До окупації у Токмацькій територіальній громаді проживало приблизно 37 тис. людей. Скільки зараз осіб на окупованій території вашої громади? І чому люди не виїхали раніше?

Приблизно половина проживає від цієї кількості. Токмак був окупований на другий день після початку повномасштабного вторгнення Росії, місто не було під обстрілом. Тобто люди не знали, що таке обстріли. Так, вибухи було чутно десь, але не у себе. Усі будинки вціліли. Саме цей факт стримував евакуацію. На півночі громади, починаючи з Роботиного, Новопрокопівки, Солодкої Балки, села Нове, коли люди відчули на собі, що таке прильоти, вони звідти почали масово виїжджати або у Токмак, або в інші села, або коли це ще було можливо, виїжджали на територію, підконтрольну Україні.

Від звільненого ЗСУ села Роботине до міста Токмак приблизно 29 км по автодорозі

скріншоти з сайту deepstatemap.live

У вашій громаді 26 населених пунктів. У яких найскладніша ситуація?

Там, де йдуть бойові дії. У центрі громади також, у місті Токмак найскладніше. У селах легше в тому плані, що у людей є городи, погреби, підвали, сараї, якась живність, яку вони тримають.

Після звільнення Роботиного, чи залишився там хтось з місцевих мешканців?

Ні, усіх евакуювали.

Зв’язок як підтримуєте із тими, хто залишився в окупації?

У тих, в кого є дротовий інтернет, з тими є зв’язок через Viber, інші подібні програми. Можна зв’язатися, коли не глушать. Провайдери інтернету російські. Звичайно, українських мобільних операторів там немає.

Люди, які залишилися в окупації десь мають працювати, аби заробити, прожити. Де працюють? Чи багато колаборантів? Де межа між добровільною і вимушеною співпрацею з окупантами?

Слюсар, що працює сантехніком, який колаборант? Він просто робить все для того, аби в людей була вода. А ось керівник підприємства, який зареєстрував його у російському реєстрі – на 100% колаборант. Ми вже не кажемо про тих, хто працює в їхньому «Центрі зайнятості», «податковій» тощо. Це і так зрозуміло. Окрім того, якщо ти – вчитель і вчиш дітей за російською програмою, ти – колаборант.

Вчителів, які на це пішли – багато?

Мені соромно це казати, але так, багато. Є з них дійсно категорія, як кажуть, «вата». Знаєте, навіть якщо тебе примушують, усе одно у них була можливість уникнути цієї роботи. Можна було сказати, що захворів, чи в село до когось поїхати. З усіма вчителями, які працюють у школах на окупованій території, ми припинили трудові відносини.

«Помирати за них ніхто з місцевих не поспішає»

Але ж не всі з тих, хто працює десь у Токмаку, учителі. Чим загалом люди заробляють собі на хліб?

Є декілька категорій. Наприклад, пенсіонери, які отримують українську пенсію. Але є питання, де зняти гроші і потім їх поміняти (на рублі), адже в окупації немає банкоматів. Але є наші люди, які знаходять можливість знімати готівку з карток і потім міняти для пенсіонерів. Є категорія людей, які «простоюють». Тобто коли підприємство призупинило роботу, але працедавець продовжує сплачувати людям зарплату. Є категорія, яка з торгівлі на ринку має гроші. Продаєш якісь залізяки, а купуєш потім помідори, або навпаки. Я не кажу про тих, які отримують російську пенсію, чи працюють на Росію.

Свого часу частина мешканців окупованого Донбасу користувалася тим, що отримувала соцвиплати, пенсії і від України, і від Росії. Чи є люди, які зараз так само мають зиск від окупації?

Звичайно, це є. Але я ці російські пенсії не видаю, не реєструю цих людей, не знаю про кількість тих, хто її отримує.

Як поводяться російські військові з місцевими, чи безпечно, умовно кажучи, ходити в магазин, аби тебе не арештували?

Молодь по хліб не ходить. Якщо є розумні батьки, то вони їх з хати не випускають. Люди так, ходять по магазинах, на ринки і одразу повертаються додому. В основному місцеві всі по домівках сидять. Після обіду Токмак порожній. Ще маю сказати, що у Токмаку раніше було багато військових. А зараз взагалі їх там як тарганів. Причому це люди чи не всіх національностей, які є в Росії. Найбільш прикро, що є і з угруповання «ДНР». Є серед окупаційних військ і місцеві. Але їх дуже і дуже мало. Деякі хизуються тим, що приєдналися до російської армії. Але похизуватися – це одне, а помирати за них – інше, тому здебільшого ніхто з місцевих не поспішає до лав окупантів.

Як багато зниклих безвісти серед мешканців громади, чи є статистика у вас?

Цифру я не можу називати. Є ті, які зникли із самого початку повномасштабної війни, про яких ми нічого не знаємо. Є ті, яких пізніше кидали «на підвал», а потім вони зникали. Є й такі, які були відсутні місяць, а потім поверталися додому. Але з того часу вони не хочуть нічого розповідати, де вони були. Можливо, так постраждали, що бояться. 

Ви очолювали Токмацький хлібзавод. Яка його доля, хто працює на підприємстві?

Сьогодні хлібзавод працює і працюють на ньому наші люди.

А які підприємства росіяни віджали? Що ще працює тепер у Токмаку?

Елеватори, комбікормовий завод, поля, агрофірми, техніку, яка на цих фірмах працювала. Також віджали ковальсько-штампувальний завод, минулого місяця з цього підприємства окупанти повивозили усе обладнання. Вони усе підгрібають. Де не можуть працювати, вирізають обладнання і здають на металобрухт. Працюють ринки, магазини. Окупанти на місці АТБ відкрили якусь свою мережу. Завозять продукти з Криму, Мелітополя. Але все дуже дорого. Люди об’єднуються, скидаються п’ять людей на бензин, і їдуть легковиками до Мелітополя. Там скуповуються і це їм виходить дешевше, ніж купити продукти в Токмаку.

«Є усі підстави казати, що міського голову Токмака застрелили»

Коли тільки почалася повномасштабна війна, центральна влада надіслала листи до місцевих органів влади, аби керівники на місцях у разі неможливості керувати населеним пунктом, виїхали на не окуповану територію. Ви мали такі інструкції?

Ми не бачили такого розпорядження. Принаймні на початку повномасштабного вторгнення. Як я вже казав, безпосередньо по Токмаку не прилітало. Був період, місто опинилося без електрики на цілий тиждень. Але на місці були і я, і міський голова (міський голова Токмака Ігор Котелевський). Потрібно було все поновити, і ми цим займалися, добилися, аби відремонтували (лінії електропередач). Тоді вже були окупанти, вони не дозволяли на поля виїжджати і ремонтувати, добитися дозволів було важко. Таки запустили врешті-решт світло, адже електроенергія – це і вода, і каналізація. Після цього представники влади, наші заступники помаленьку почали виїжджати, покидати Токмак. Робили це по одному, аби процес не був масовим, аби було непомітно.

Як ви самі виїхали?

Одного разу мене затримали, дві доби у Василівці «на підвалі» просидів. Потім повернули мене до Токмака. Я розумів, що потрібно виїжджати, через три дні тихенько-тихенько іншим маршрутом зміг виїхати, нікому нічого не кажучи. Міський голова покидав місто останнім. Але окупанти його повернули до Токмака, він десь пропав на два тижні. Потім нібито вчинив самогубство. Але є усі підстави казати, що його застрелили. Те, що він не працював на них, – це точно. Так, він спілкувався з окупантами, бо неможливо було не спілкуватися. Але він з ними не співпрацював, не агітував (переходити на бік окупантів – «Главком»).

Під час окупації у Херсоні були випадки, коли російські військові займали житло тих мешканців міста, які виїхали. Що з квартирами і будинками токмакців, які змогли вибратися з окупації?

Немає жодної квартири у Токмаку, яка стояла б порожньою, умовно кажучи. Усі квартири і приватні будинки, які були порожні, заселені російськими військовими. Якщо раніше вони заселялися у багатоповерхівки максимум до четвертого, чи п’ятого поверхів. То тепер їх нічого не стримує, вони заселилися у всі квартири.

Що у вас запитують місцеві мешканці щодо контрнаступу ЗСУ на південному напрямку?

Будь-яка розмова з токмакчанами завершується запитанням «Коли?».

Що ви відповідаєте?

Скоро, потрібно почекати. Якщо харківський, херсонський напрямок були одні обставини, то наш південний напрямок – інші, мінні поля, маса траншей. Кидати наших хлопців і дівчат на це все, як гарматне м’ясо, ніхто не дасть. Саме тому все іде не дуже швидко.

Михайло Глуховський, «Главком»