«Константинополь за три дні». Історія, яку росіяни погано засвоїли
Від Наполеона до Макрона. 170 років тому Франція вже допомогла перемогти Росію у Севастополі
…Березень 1854 року. Франція та Велика Британія вирішують: настав час радикально підійти до допомоги Османській імперії. Остання вже понад пів року воює з Росією і зазнає поразки. І таки долучення союзників ламає хід війни.
Прикметно, що у 2024-му президент Франції Емманюель Макрон також радикалізувався і навіть заговорив про відправку своїх військ в Україну. Схоже, четвірка, на яку закінчується рік, має особливе значення в історії цієї країни: також згадаймо, що у 1944-му Францію було звільнено від нацистів.
Початок Кримської війни у трьох абзацах
Зазвичай війни називають за іменами сторін, які їх ведуть. При цьому ім’я агресора – попереду. Наприклад, «німецько-радянська війна» у рамках Другої світової. Але Кримська війна 1853-1856 років (її ще називають «Східною») є винятком з цього правила. Бо Крим, який на той час перебував у складі Російської імперії, ні на кого не нападав. Але він став центральною ареною бойових дій та символом фіаско, якого зазнала Росія на своїй території. Остання мріяла про «Константинополь за три дні», а отримала розгром під Севастополем.
Станом на середину ХІХ століття Османська імперія була ослаблена. «Величне століття», блиск та міць разом з Сулейманом І залишились далеко позаду.
Російський цар Микола І називав Османську імперію «хворою людиною Європи». І таким станом речей Росія не могла не скористатися. 1 червня 1853 року вона розірвала дипломатичні відносини з Османською імперією. 82-тисячна російська армія форсувала річку Прут і захопила Волощину та Молдову – об’єднане князівство, що перебувало у васальній залежності від Османської імперії.
Потім Росія почала наступ на Балканах та Кавказі, а 18 листопада 1853 року в битві під Синопом російський флот на чолі з віцеадміралом Нахімовим майже повністю знищив турецьку ескадру. Далі шлях росіян пролягав прямо на Константинополь. Його захоплення означало б те, що Росія заволодіває також Босфором і Дарданеллами. А це вже радикально підривало баланс сил у світі. Тож на початку 1854 року Велика Британія та Франція ввели свої ескадри у Чорне море й зажадали від Миколи І негайно забиратися з володінь Османської імперії. А коли Росія відмовилася, оголосили їй війну.
Остаточне вирішення чорноморського питання
Російську самовпевненість підігрівала перемога у війні 1812 року. Активний супротив з боку Османської імперії та переміщення сил Франції і Британії на інший кінець Європи видавались Росії неможливими. Але сталося так, що антиросійська коаліція не просто завдала поразки ворогу, а й розгромила Росію на її ж території.
Втім, помилок припускалася й інша сторона. У квітні 1854 року союзницький флот атакував Одесу – мета полягала у тому, щоб висадити там десант. Але через погану погоду англійський пароплав «Тигр» сів на мілину, а з берега супротивник вислав абордажну команду. Так 225 англійських матросів цього судна стали першими полоненими Кримської війни.
Та антиросійська коаліція не облишила планів знищити російський Чорноморський флот як головну загрозу для Османської імперії. Для цього було необхідно захопити Севастопольську бухту. У ній базувалися застарілі судна Росії, що ходили під вітрилами, у той час як британські та французькі кораблі вже мали гвинтові двигуни.
Але Севастополь був добре укріплений з моря. Тому армія союзників 1 вересня 1854 року несподівано висадилася у Євпаторії. У місті не було військових частин (якщо не зважати на кілька десятків донських козаків), не було і жодних засобів артилерії. Непідготовленість Росії ілюструє майже анекдотична історія: євпаторійський митник побачив вояків у формі чужоземної армії і, не зрозумівши, що означає їхня поява, суворо запитав, що вони тут роблять.
Ті могли б відповісти йому, що прийшли, аби «остаточно вирішити питання Чорноморського флоту». Бо, власне, все саме так і було. Всі російські кораблі, зосереджені у Севастопольській бухті, були пізніше затоплені – причому, самими росіянами. А союзницька армія спокійно розвантажила зброю, коней і продовольство та почала марш-кидок углиб півострова. 14 вересня вона з'явилася на околицях Севастополя – пізніше місто опинилося в облозі, яка тривала 349 діб.
«Битва за Севастополь» – 1
У російській історіографії «битва за Севастополь» та «битва за Малахів курган» означають передусім події Другої світової війни. Обидві ці битви радянська армія програла, але оскільки саму війну СРСР виграв, згадувати про проміжні поразки росіянам не так боляче. Інша справа – Кримська війна… У цій війні битва за Севастополь стала апогеєм та тим переламним моментом, який привів до її завершення. А переможцями з війни вийшли Британія, Франція та Османська імперія.
Серед істориків є думка, що союзники припустилися помилки, не взявши Севастополь відразу. На штурм вони не зважились, хоча перед тим виграли битву на річці Альма. Там, на Альмінських висотах, князь Меншиков розташував останні оборонні позиції на підступах до Севастополя. Ці позиції союзники успішно розбили, хоча й ціною чималих втрат. Можливо, це і втримало їх від атаки на Севастополь. А, можливо, причиною зволікання стало те, що помер французький маршал Арман Леруа де Сен-Арно, який командував французькою армією.
Де Сен-Арно невчасно скосила холера, і командування перейшло до британця Фіцроя Сомерсета, барона Реглана. А той згаяв дорогоцінний час, і росіяни встигли набудувати укріплень та зробити Севастополь важкодоступним. Реглан ухвалив рішення оточити місто і взяти в облогу. Сидячи під Севастополем, союзники опинилися у скруті, адже вони потерпали від холери, але ще гіршим було становище російського гарнізону.
Обидві сторони прагнули зійтися врешті у відкритому двобої. І коли улітку 1855-го наслідок одного з бомбардувань частина укріплень була зруйнована, союзницькі війська пішли на штурм. Фінальний бій відбувся на Малаховому кургані у Севастополі. Відступаючи, росіяни підпалили місто, підірвали порохові погреби, затопили кораблі Чорноморського флоту і залишили Севастополь. 30 серпня (11 вересня) 1855 року союзники вступили в ущент зруйноване місто.
Після кульмінаційної битви за Севастополь війну було завершено. Барон Реглан також помер від холери, але ще раніше – 18 лютого 1855-го – помер ініціатор війни Микола І. Його наступник, імператор Олександр ІІ сів на стіл переговорів та уклав із супротивниками мирний договір. Згідно із ним, захоплений союзниками Севастополь повернули росіянам в обмін на турецьку фортецю Карс.
Українці у Кримській війні
Цікаво, що українці у Кримській війні опинилися по різні боки барикад. Серед офіцерів російської армії значну частину становили вихідці з України. Власне, предки російського героя Кримської війни, віцеадмірала Павла Нахімова були козацькими старшинами Нахіменками. Чимало українців було і серед рядового складу – приміром, легендарний матрос «Кошка» (Петро Маркович Кішка) – кріпак та рекрут російського війська, котрий 18 разів робив з обложеного Севастополя вилазки в тил союзницьких військ.
Та більш відомим є Михайло (Міхал) Чайковський, він же – Мехмет Садик-паша. Народився на Волині, у сполонізованій родині. Коли поляки підняли повстання проти влади російської імперії, Чайковський розпустив своїх кріпаків та влився у лави повстанців. А після їх розгрому емігрував до Франції, де заявив про себе як письменник і видав польською мовою декілька романів з історії України. Далі – ще один несподіваний поворот: у 1850-му польський шляхтич, українофіл та парижанин Міхал Чайковський приймає іслам.
Він пропонує османському уряду взяти на себе формування козацьких загонів. Уряд погоджується, і Чайковський береться до справи. Сам розробляє моделі одностроїв та закупає для козаків арабських рисаків. 20 жовтня 1853 року за ініціативою Мехмеда Садик-паші (так тепер зветься Чайковський) сформовано «Полк козаків оттоманських», який існуватиме до 1870 року.
Це був один із найкращих кавалерійських підрозділів османської армії, а сам Чайковський – одним з найбільш талановитих комбатантів Кримської війни. Від султана Абдул-Меджида він отримав титул «Око, вухо і правиця престолу» та найвище звання беглербея. А від іноземних держав – нагороди та увагу преси. Тодішні газети Британії, Франції і навіть Сполучених Штатів згадували легендарного Садик-пашу.
Кримська війна у французькій топоніміці
А у Парижі тим часом увічнюють славу французької зброї. Одну з головних вулиць столиці називають Boulevard de Sébastopol. Севастопольський бульвар – це аж ніяк не данина русофілії, а пам'ять про виграну Кримську війну. Так само, як і назва площі та мосту, названих на честь перемогу на річці Альма. Pont De L'Alma (Міст Альма) 2 квітня 1856 особисто відкривав імператор Наполеон III.
У тунелі біля цього моста у 1997 році загинула принцеса Діана, і якийсь час паризька влада міркувала над тим, чи не перейменувати його на честь леді Ді. Але зрештою мосту залишили його оригінальну назву.
А у 7 км від Парижу Кримська війна відлунює назвою «Малакофф». Забудовувати місцину почали ще у 1845-му, а після війни комусь прийшла у голову щаслива думка звести там макет Малахового кургану. Вийшла атракція, яка привертала увагу громадян. Біля «Малахового кургану» притулився готельчик з аналогічною назвою, і Малакофф, який до того був комуною у пристоличному окрузі, у 1883 році отримав статус міста.
Слід додати, що Наполеон ІІІ не був успішним полководцем. У синергії з британцями та османами він виграв Кримську війну, але програв франко-мексиканську та франко-прусську війни. Остання взагалі була невдалою авантюрою, за підсумками якої Франції втратила Ельзас та Лотарингію, а Друга імперія імператора Наполеона ІІІ припинила існування, поступившись місцем Третій республіці. Імператор як відчував, що слід поквапитися та увічнити вже наявні перемоги, бо інших може не бути.
Нинішній же лідер Франції – президент Макрон, чия друга каденція добігає кінця у 2027 році, схоже, також поспішає залишити слід в історії. Від, здавалось би, несміливого політика, котрий прагнув домовлятися з Путіним, він еволюціонував до справжнього «яструба», «яструба» визвольної війни, яку зараз веде Україна.
Нашій державі зараз потрібні такі союзники, яких мала Оттоманська порта понад півтора століття тому. Тож «дорослішання» Франції, безумовно, вітається. Ця країна, вочевидь, не прогулювала уроки історії (не відміну від Росії), і знає: рятуючи, а не загарбуючи чужу країну, можна здобути славу для власної.
Наталія Лебідь, для «Главкома»
Коментарі — 0