Сергій Копищик: Деякі бояться, інші хрестяться. Не розумію, чого так реагувати на людину без ніг?

У свої 26 років Сергій Копищик із Волині вже ветеран війни. Чоловік відгукнувся на поклик серця, пішов захищати Україну в перший день повномасштабної російської військової навали.

Спершу у складі 63 ОМБР його відправили стерегти білорусько-український кордон. Трохи згодом перекинули на південь. Там Сергій 27 липня 2022 року втратив обидві ноги. Поранення отримав в районі тоді ще підконтрольної росіянам Снігурівки – на межі Миколаївщини та Херсонщини.

Позаду у Сергія 20 операцій, 9 місяців відновлення, після яких він вирішив влаштуватися на завод у Луцьку. Керівництво підприємства відразу створило необхідні умови праці для ветерана.

Сергій Копищик розповідає «Главкому» про день, який розділив життя на до і після. Запевняє: від самого початку сприймав усе з гумором. Біля нього постійно була дружина Світлана. Присутність поряд коханої і спільне очікування народження сина Марка, котрому сьогодні вже 1,5 року, стало для Сергія потужним стимулом жити і планувати майбутнє.

«Найскладніше було з пересуванням на колісному кріслі по державних лікарнях у Одесі»

Сергію, ви отримали поранення влітку у 2022 році. До того виконували завдання на кордоні з Білоруссю у складі 63 ОМБР. Розкажіть, яке завдання вам поставили 27 липня?

Того дня ми якраз вирушали на позицію. Рухалися до опорного пункту неподалік від тоді окупованої Снігурівки. Мали замінити хлопців, які там були. Щоб вони відпочили. Взагалі, завдання тоді було стримувати ворога. Це ж усе було ще до нашого контрнаступу. На той час ми повинні були стримувати ДРГ на опорних пунктах. Під час просування до одного такого пункту призначення і почався обстріл.

То був артобстріл? В одному з сюжетів ви казали, що достеменно невідомо, чим вас було поранено…

Та воно і зараз ніхто не може до ладу нічого пояснити. З тих, хто був тоді там, живим залишився лише я. Мені казали, що то таки був артобстріл. Інші говорять, що був протибліндажний боєприпас. Чесно, я не знаю. Дехто з підрозділу взагалі каже, що був танковий обстріл.

Після поранення, за вашими ж словами, ви навіть жартували, мовляв, не кажіть мамі, бо вона мене вб’є. Як ваші рідні дізналися про поранення? Ви самі їм повідомили?

Мені відірвало ліву ногу. Праву ампутували тільки згодом, коли стало зрозуміло, що її не врятувати. Подзвонив наступного після поранення дня батькові. Сказав йому, що й до чого. Дружина дізналася того ж дня. Не знаю навіть, як я той телефон у руках втримав. Пристрій був такий побитий увесь теж. Зумів якось додзвонитися і сказав. Якраз був на шляху до Миколаєва після того, як мене туди направили із стабілізаційного пункту. Після Миколаєва на наступний день мене відвезли в Одесу. Дорогою туди набрав мамі. Далі вже рідні мене шукали по всіх лікарнях міста, бо зв’язок зі мною пропав.

До ваших побратимів батьки не зверталися, щоб дізнатися?

Побратими й самі нічого не знали. Навіть те, що мене до Миколаєва спершу везли. З підрозділом зв’язався трохи пізніше, коли мій стан став уже більш стабільним.

Всі 20 операцій вам зробили в Одесі?

Так, в Одесі було 20 операцій на нижніх кінцівках. Цього року було ще три чи чотири хірургічних втручання на животі. У Львові поставили сітку на живіт, вона не прижилася і загноїлася. У Луцьку її вже видаляли. Крім того, в Одесі мені оперували ще й одне око. Діставали уламки.

Скільки часу загалом тривала реабілітація та підготовка до протезування?

Загалом, десь 9 місяців з дня поранення.

Якась надія на відновлення зору в пошкодженому оці є?

Там пошкоджено зоровий нерв, відшаровується сітківка. Поки що ніде не вигадали ніяких технологій для лікування подібних травм. Їздив до Києва. І там мені сказали в офтальмологічному центрі що наразі можливості допомогти немає.

З якими найбільшими труднощами стикалися в процесі лікування та відновлення?

Найскладніше було з пересуванням на кріслі колісному по державних лікарнях у Одесі. У більшості випадків там не було зручностей для комфортного пересування. Ситуація з цим просто жахлива – ні пройти, ні проїхати. В усьому іншому було все гаразд. Ліжка у палатах нормальні, з харчування проблем теж не виникало. От тільки санвузли не обладнані належним чином для зручності користування. Пандусів немає і подібних речей. От, наприклад, у лікарні Філатова в Одесі (Інститут очних хвороб і тканинної терапії імені В. П. Філатова, де Сергію Копищику діставали уламки ворожого снаряду з ока – «Главком), у туалет ніяк на кріслі колісному не міг заїхати через вузькі дверні отвори і високі пороги кругом. Самому ніяк не впоратися. Допомагала дружина.

«Ну немає ніг, то й нема»

«Главком» нещодавно мав розмову із ветераном Олегом Симорозом, воїном, який втратив обидві нижні кінцівки. Він розповідав, що у процесі реабілітації ліками на 50% забезпечували волонтери. Як із медичним забезпеченням було у вас?

Я за свої власні гроші не купував нічого.

Всім забезпечували лікарні за свій рахунок?

Так. Не рахуючи якихось елементарних пігулок, як от від головного болю. Не вважаю, що це треба враховувати. Іншими, дорожчими, важливішими препаратами мене забезпечували. Основне лікування я проходив у Одесі. І повністю всі ті препарати, які отримував, мені давали. Лікарі не вимагали ніяких грошей.

Що було психологічно найскладніше в процесі лікування і відновлення?

Депресії якоїсь у мене не було. Навіть, коли мені ампутували праву пошкоджену ногу. Просто трошечки так собі посумував, а потім вже прийняв це як факт. Ну немає ніг, та й нема. Нічого вже назад не вернеться, не виросте. Сидіти побиватися немає сенсу. Від того нікому краще не буде. Зрештою, технології на місці не стоять. Протези у нас вже навіть зараз роблять досить якісні. А може через 10 років мені взагалі поставлять екзоскелет, як у фільмах. Щоби ноги могли самі ходити.

Зараз дуже непогано ходжу на протезах. Крісло колісне використовую тільки вдома і на роботі. Мені так більш комфортно просто. І швидше, ніж якби я заради того, аби пройтися пару метрів до кухні, чи в туалет мав постійно злізати з ліжка, вдягати протези…

На вулицю виходите тільки у протезах?

Так.

Ви розповідали, що найбільшою мотивацією знову почати ходити для вас став на той час син, який мав от-от народитися…

Дружина завжди мене підтримувала, як і її рідні. Дружина не давала сумувати, замикатися в собі. Та й загалом усе оточення мене підтримувало.

«Мій протез коштує 70 тис. євро»

Протезування у «Superhumans» вам зробили завдяки ініціативності вашої дружини, яка заповнила заявку на протезування від вашого імені. Як ви відреагували на це? Адже вона вам нічого не сказала про свій намір. Скільки часу чекали черги на протезування?

Ми тоді були десь в дорозі. Дружина й сама, по-моєму, в той день забула, що подавала цю заявку. Спершу я просто нічого не зрозумів, коли мені зателефонували з центру протезування. Нікуди ж ніякої заявки не подавав наче. І тут дзвонять. То було ще до початку роботи Superhumans у Львові, власне кажучи. Хотіли, щоб я поїхав до Німеччини на протезування. Але я не хотів.

Чому?

Не знав, що у Німеччині мене протезуватимуть їхні фахівці, і по поверненню в Україну обслуговувати протези теж будуть представники Superhumans у Львові. Дізнався про це пізніше вже. Якби мені на початку сказали, що маю в Німеччині протезуватися тільки, а обслуговувати будемо в центрі у Львові, то звичайно би поїхав. За кордоном бути не хотів. Розумієте, протези – це як машина. Їм постійно треба проводити заміни якихось деталей. Тим більше протез із електронним коліном треба ще додатково налаштовувати, на відміну від механічного.

До того ж треба було чекати, щоб нормально сформувалася кукса. А доти що два тижні змінювати параметри протезів для зручності. Не хотів рік провести за кордоном.

У «Superhumans» дуже хороші протезисти. Вони навіть проводять перепротезування нашим хлопцям, яким до того у Штатах неякісно встановили протези тамтешні фахівці.

Наприклад, у мене кукса лівої ноги дуже коротка і важко підібрати правильно протез. У Львові для мене через те робили три чи чотири різних протези. Доки не досягли кінцевого результату.

У Німеччині такої зручності у мене б не було. Просто зробили б один протез. А що, якби він був для мене незручний? І знову туди їхати? А тут я собі живу в Луцьку. Мені дзвонять, кажуть, наприклад: приїзди завтра. Дві години в дорозі і я вже у протезиста у Львові.

Скільки чекали своєї черги на протезування?

У січні минулого року вперше говорив із фахівцями про своє протезування, ще до початку повноцінної роботи центру Superhumans у Львові. А вже у квітні приїхав на протезування туди. Паралельно ще подавав заявку на державний протез.

Після протезування у Львові ви заявку на державний протез скасували, чи вона висить у повітрі?

Увесь пакет необхідних документів у мене зібраний і поданий для отримання протезу державного. Я просто не брав протез від держави. А для чого, якщо у мене є якісне електронне коліно Genium X3 від центру протезування у Львові? Одне з кращих, яке могло бути. Держава дозволяє спочатку ставити механічний протез, а тільки за рік уже електронний. Та й електронний протез від держави не такий якісний, як той, що маю я. Мій коштує 70 тис. євро, а державний – 30-40. Нащо мені набирати 10 протезів, щоб вони стояли без діла? Разом з тим, я все ще маю повне право на послуги протезування від держави. Ніхто цього у мене не забере.

У Superhumans вас безкоштовно протезували?

Безкоштовно, так. Механічний мені поставили за благодійні кошти, а другий, електронний – за гроші донора. Ним стала відома мережа магазинів електроніки. Зібрали мені 2.5 млн грн. За ці кошти центр закупив комплектуючі. Superhumans самі шукають донорів для своїх пацієнтів, щоби останні нічого не платили.

Лікарі були дуже приємно здивовані тим, наскільки швидко ви призвичаїлися до ходьби на протезах. Вам вдалося стати на ноги на третій день після початку користування протезами. Що вам допомогло? Якими були первинні прогнози медиків?

Лікар, що наглядав за мною в Superhumans, гадав, що мені буде складно почати ходити після стількох місяців сидіння та лежання. Побачивши мої перші кроки, персонал центру був приємно шокований. Мені так і казали: я думав, що тобі треба буде кілька місяців готуватися на заняттях перш, ніж зробити перші кроки самостійно. Швидко почати ходити мене надихнув мій син, як я вже й казав.

Розкажіть про специфіку цих занять. Як пацієнтів готують до самостійної ходьби на протезах?

Спочатку ти маєш навчитися сам стояти. Потім треба ходити, опираючись на «бруси». Все дуже індивідуально і залежить від конкретного пацієнта. Після брусів ідуть вже складніші випробування. Ставлять різні перешкоди, які треба долати, ходиш по сходах, тощо.

На заводі, де ви влаштувалися, вам відразу створили всі умови для комфортної роботи. А якщо говорити про повсякденне життя поза роботою, яких зручностей вам бракує, у селі, де проживаєте, та у Луцьку?

Зрозуміло, що пандуси, поручні – це завжди проблема. Водночас, коли я на протезах, то можу дістатися всюди. Хіба тільки, якщо сходинки з поручнями дуже вже розхитані, їм 100 років, то з ними важко. Пересування на кріслі колісному змушує мати справу зі справжніми проблемами, на відміну від ходьби на протезах.

«Жартувати зі мною може лише людина, з якою я почав жартувати на цю тему першим»

Якось у розмові з журналістами ви сказали, що вас не ображають чорні жарти в стилі «одна нога тут, друга там». А який жарт на свою адресу ви не сприймете так легко? Що для вас є за межею?

Так зі мною жартувати може лише людина, з якою я до того вже поспілкувався і почав жартувати на цю тему першим. Якщо підійде якийсь там незнайомий чувак і скаже «одна нога тут, друга там», а я його взагалі не знаю… Для мене це буде не дуже. Треба межі знати. Кажу в загальному. Так то ставлюсь до цього нормально. Але це не означає, що кожен перехожий може мені адресувати такі жарти.

Та навіть із незнайомими людьми в колективі можу про таке жартувати. За умови, що почуватимусь серед них вільно.

На вашу думку, чи достатньо толерантне наше суспільство до всіх поранених військових? Чи зіштовхувалися ви особисто з випадами на кшталт «а я тебе туди не посилав…»?

Особисто я спостерігав різне ставлення. Деякі бояться, інші хрестяться. У чому тут прикол? Не розумію. Чого так реагувати на людину без ніг? Переважно старші люди, бабусі всілякі, хрестяться, моляться, як мене побачать. Ледь не плачуть. Мене це напружує.

Було таке, що сиджу в кафе, а напроти сидить бабуся з внуками. Дівчинка років 5-6 постійно до мене підбігала, заглядала щось там під стіл. Цікаво було на мої протези глянути. Та бабця постійно її забирала. Шепотіла: а йди сюди, йди сюди. Не витримав цього та й кажу: чого ви її забираєте? Якщо їй цікаво – хай підійде подивитися. Розвернувся до дівчинки, показав, як вмію рухати протезами. Позитивно ставлюсь до дитячої цікавості. Якщо десь на вулиці батьки з дітьми підійдуть і запитають, чи можна дитині показати, бо вона цікавиться? Мені це приємно. Дитині треба розуміти такі речі.

Сам із закидами на зразок «я тебе туди не посилав» не зустрічався. Максимум в інтернеті таке бачив. Але мені все-одно, що там в тому інтернеті пишуть.

З цим важко якось боротися. Дебіли, вони є, були і будуть. Якийсь відсоток людей все одно знайдеться, котрі років за 20 після війни зневажатимуть військових. Немає сенсу вести якісь виховні розмови, сварити. Якщо людина сама по собі свідома, то не буде такого казати. А горбатого лише могила виправить.

Можливо, держава має провадити просвітницьку кампанію, пояснювати, що колишні та діючі військові заслуговують на повагу…

Дорослим, сформованим це вже ніяк не донесеш. Можна пояснити лише дітям, починаючи із школи. Мене більше хвилює, щоб держава не забувала про військових. Підтримувала їх фінансово і юридично.

У мене зараз пільга 100% на комуналку. Не хочеться, щоб за два роки по завершенню війни мені заявили: давай, тепер, плати як всі. Або дали максимум 20% знижки на комуналку.

Які поради дасте військовим із ампутаціями, котрі психологічно складно сприймають своє становище?

Порадив би дуже сильно на своєму стані не зациклюватися. Життя ж не закінчується. Замість цього можна зайнятися тим, чи хотілося все життя, але часу не було. Можна втратити навіть дві руки і все-одно нормально жити. Знаю таких хлопців. Але я б вибрав краще без ніг лишитися.

Рейди ТЦК на зразок тих, що були на концерті у гурту Океан Ельзи. Як ви до такого ставитеся? Мета вибити росіян з нашої території виправдовує такі засоби?

Я скажу так: ви хочете залишитися вдома, ходити на концерти, а тим часом на фронті люди закінчаться. Ті, хто хотів піти сам на війну, вже це зробив ще понад два роки тому. Якщо немає добровольців – повинна бути примусова мобілізація. Іншого виходу в нас немає. Бо вони не знають, що їх чекає, коли сюди прийде Росія. Сидять собі в тому самому Києві, Луцьку, Рівному, Львові і війни не бачать. Для них війна десь далеко. Максимум шахеди з ракетами долітають. У Луцьк за майже три роки війни тричі ракета прилетіла. Зрозуміло, що всі бояться. Це нормально, адже ж війна. Можна казати: ай, ой «бусифікація», пакують. Таким відповідаю, що добре, от ТЦК приберуть, повернуть хлопців з фронту. І що нас чекає за кілька днів у такому разі? Самі знаєте, що чекає. Часто кажуть, що немає мотивації. Наводжу тоді приклад Охматдиту. Якщо це для них не мотивація, то що тоді взагалі нею може бути?

Богдан Бондарук