«Не лише корупція, але й знущання...». Розмова з ветераном, який без ніг пройшов ВЛК і МСЕК

У 2022 році київський активіст Олег Симороз пішов на фронт добровольцем. Йому було 25. Підірвався на міні, втратив обидві ноги. Далі на Олега чекали довгі місяці лікування та реабілітації. А ще – довге і тісне спілкування з чиновниками від медицини – мова про ті самі сумновідомі медико-соціальні експертні комісії (МСЕК), які стали розсадником корупції. Про свій досвід проходження ВЛК (військово-лікарської комісії), а потім і МСЕК Симороз розповідає «Главкому».

Ми зустрічаємося на Хрещатику, біля центру протезування, куди Олег іде самостійно – на біонічних протезах, зроблених для нього в Америці. Йому важко, бо звикання до нових ніг триває: Олег зауважує, що це один з перших його самостійних виходів. У центрі він займається з волонтерами та спілкується з друзями. Симороз виглядає зібраним та вмотивованим, говорить про велике бажання жити нормальним життям. Але спочатку згадує про день, який відкинув його від такого життя на тривалий час. 

 «Рацію видали одну – на всю групу. А вона потрібна кожному бійцю, і командир про це знав»

Ви отримали поранення, коли було поставлено завдання просунути вперед бойові позиції і закріпитися на вже деокупованих територіях. Це сталося у жовтні 2022-го, за селом Торське, за яке зараз знову ідуть бої. Дорогу, якою ви їхали, ще не розвідали сапери. Чому так сталося?

Тоді ми вели контрнаступальні дії. А вони потребують швидких рішень. Ініціатива була на нашій стороні, і ми рухалися по всьому серебрянському лісництву – не буду приховувати, що стояла мета взяти Кремінну. Тож ми розвивали наш наступ на Кремінну, який у результаті, на жаль, не вдався.

Що стосується дій командування. Так, я розумів: іще тиждень тому там був глибокий тил ворога. Але коли я поставив пряме запитання командиру батальйону, він запевнив, що спочатку підуть сапери, потім – розвідники, і лише потім – ми. Він говорив про це як про легку прогулянку, але, як виявилося – збрехав. Результатом був підрив мого автомобіля та засада для основної групи, яка завершилася загибеллю людей. 

Бо насправді не було ніяких груп саперів, котрі досліджували б цю ділянку. І дуже погано, що за такі помилки відповідальність не несе ані той, хто віддавав такий наказ, ані той, хто проігнорував перевірку виконання дій саперів і розвідників. При цьому трагедія могла бути ще більшою, тому що перший вибух колеса мого авто відкинув нас від решти мін. Правим колесом ми буквально у парі сантиметрів пройшли від другої міни. А пізніше ще три міни викопали на ділянці, яка, за словами командування, була розмінована.

Саперна група у нас була цілком достойна, але якби ж її туди вчасно спрямували…

Чому вам збрехав командир?

Після поранення я з ним не говорив, і якщо чесно, навіть не маю такого бажання. Гадаю, на нього тиснути, бо, як я вже казав, йшлося про наш контрнаступ. А ми як підрозділ ТрО з фактично нульовими можливостями, могли тільки виконувати накази.

Хоча задача командира – відстоювати свій підрозділ, а не просто кричати на когось на нарадах. І якщо ти бачиш, що через недостатні розвіддані з твоїм підрозділом може щось статися, ти маєш його відстоювати. Але командуванню мого батальйону це було, вочевидь, менш цікаво, ніж отримувати генератори абощо. 

У вас і рацій із собою не було? 

Ні, не було. І тут теж можна виставляти претензії безпосередньо до командування. Тому що у нормальних підрозділах рація – це такий же обов’язковий елемент, як і турнікет. Бо зв'язок має бути у кожного солдата, який перебуває у зоні бойових дій. І ось мій підрозділ перебував безпосередньо на лінії бойового зіткнення, але раціями ми забезпечені не були. 

Машина Симороза після підриву

фото: Олега Симороза

Завдання, яке поставили перед взводом зв'язку, полягало у налаштуванні інтернету від «Старлінку», бо ж «Старлінк» від волонтерів треба було якось «оприходувати». Хоча насправді задачі, що стоять перед відділенням зв’язку, полягають в іншому, а саме – у звʼязку у підрозділах. Через відсутність нормального зв’язку управління було втрачене, бойовою обстановкою командування не володіло, і конкретно у нашій машині зв’язку ні з ким не було. 

Поясніть слова про «нульові можливості» ТрО. Ви стикнулися зі ставленням до ТрО як до чогось другорядного?

Так, але справа не тільки в цьому. У нас нормою вважали те, що одна рація видається на всю групу, яка здійснює бойовий вихід. А про те, що рація потрібна кожному бійцю, мова взагалі не йшла. І командир знав про цю проблему, знав, що у підрозділів його батальйону нема зв'язку, але навіть і не подумав, щоб убезпечити своїх людей. 

Це диво, що я вижив із таким важким пораненням за відсутності зв’язку. А також і за відсутності нормальної евакуації. Я розумію, що було необхідно рухатися уперед, на деокуповані території – що ми, власне, і робили, але брехня командира коштувала життя одним людям і здоров’я іншим. 

«У реабілітації після поранення є свій «золотий період», коли важливо не згаяти час…»

Після поранення почалося затяжне лікування. З ваших постів стає зрозуміло, що якістю медичних послуг ви задоволені, не задоволені іншим – відсутністю реабілітації… 

Так, у нас дійсно є класні спеціалісти. Щодо ліків, то у 2022-му 50% (а зараз навіть більше) закривали волонтери. А це були досить серйозні препарати, потрібні на тривалий час і доволі дорогі. Увесь цей період мені надавали ці препарати у достатній кількості. Крім того, у хірургії не було проблем ані з антибіотиками, ані з перев’язочним матеріалом, ані з будь-чим іще. 

Якими були умови?.. Скажу так: коли ти борешся за життя, умови твого стаціонару йдуть на другий план. Головне, аби все було правильно зроблено… Хоча якщо врахувати той конвеєр, з яким мають справи лікарі, то якість медперсоналу була на високому рівні. Інша річ, що коли ти вижив і потребуєш відновлення, починаються проблеми з реабілітацією.

А тут велику роль відіграє час. Так само як є золота година евакуації, є і «золотий», тобто найбільш сприятливий, період для реабілітації. Я був тією людиною, котра місяця півтора пролежала в одному положенні, не могла рухатися, внаслідок чого у мене були атрофовані усі м’язи і втрачена половина ваги. Тобто я потребував дуже серйозної фізіотерапії, реабілітації від професіоналів з нормальним обладнанням. Всього цього у мене тривалий час не було.

А потім знайшовся приватний заклад, який взявся за мою реабілітацію, причому безоплатно. Тривала вона вісім місяців, і я зміг повернутися до самосійного життя, до самосійного обслуговування.

Тобто ваших рідних в аптеку не ганяли, докупити щось самостійно не вимагали і на благодійний внесок не натякали, як це буває у випадку лікування цивільних?

Ні. Але є інша проблема. Волонтери закривають фактично будь-який запит, який виникає зі слів медперсоналу. А це створює корупційні ризики, коли медперсонал має ці ліки, проводить їх списання і продає «наліво», отримуючи замінник від волонтерів. Відповідно, утворюється чорний ринок якісних та дорогих препаратів. І про це прекрасно відомо Медичним силам ЗСУ.

А щодо волонтерів, то вони навіть сварилися з моїми рідними, коли ті купили якусь мазь для спини проти пролежнів. Мовляв, ми все зробимо самі… І дійсно, у мене було усе – від серйозних препаратів і до засобів гігієни. 

Тобто волонтерський рух не «втомився від війни», він залишається потужним і дієвим?

Так. І робить колосальну роботу. Причому не разові, а системні акції. 

«Ненормально, коли на третьому році війни потреби хворих закривають волонтери…»

А цей центр, де ми перебуваємо з вами зараз, волонтерський?

Це приватний центр, створений на гроші благодійників зі США. Спеціалізується на тих, хто потребує протезування. Але у моєму випадку складнощі полягали в тому, що до протезування треба було іще підготуватися. Бо яке ж протезування, якщо я не міг навіть самостійно сісти у ліжку? Якщо у мене були переламані руки і атрофовані м’язи?  

Треба було відновити банальну фізичну активність, але на цю стадію у наших лікарнях чомусь просто «забивають». Бо вижив – ну і добре, а далі – сам. У нас навпаки реабілітаційні центри закриваються, як це, наприклад, відбувається у київській обласній лікарні №2. І тому 90% складних пацієнтів до реабілітації готують приватні заклади.

Скільки у вас тривала стадія підготовки до протезування?

Близько трьох-чотирьох місяців з моменту, коли рани загоїлися. 

А скільки зараз хлопців займається у центрі? 

Можу сказати, що він розрахований десь на 30 людей за день, як повноцінне відділення реабілітації великої лікарні. І ще додам, що зараз близько тисячі людей – у черзі на протезування. У Штатах вже побували 22 чи 23 групи, кожна з яких складалася десь з 20 людей. Тобто цей центр займається і протезуванням, і фізіотерапією. 

Вам тут психологічно легше?

Ну так, бо тут у нас склалося наше ветеранське військове ком'юніті. Плюс тут особлива атмосфера – вона про перемогу над смертю. Я приїжджаю сюди і бачу людей, які не турбуються про свою реабілітацію, бо знають, що вона буде якісною. Тут хочеться жити і спілкуватися, і займатися вправами і не зациклюватися на тому, що у нас є поганого. 

Перед повномасштабним вторгненням було створено, а точніше, переформатовано Командування медичних сил ЗСУ. Ви цю структуру згадуєте незлим тихим словом. Вона себе не виправдовує?

Почнемо з того, що Командування медичних сил – це досить об’ємна структура. Це і тактична медицина як така, і забезпечення тактичної медицини усім необхідним. Свого часу ветерани домоглися звільнення керівниці Медичними силами Тетяни Остащенко – вона закуповувала китайські турнікети, що коштувало життя нашим бійцям. 

Медичним силам підпорядковані профільні військові шпиталі, куди потрапляють, до речі, найтяжчі поранені. І там є багато питань щодо того, що закуповує для таких шпиталів держава – все це дуже часто неналежної якості. Як я вже казав, потреби поранених закривають волонтери, і це просто ненормально, що за три роки ситуація так і не покращилася. 

Тобто звільнення Остащенко ні на що не вплинуло?

Їй на зміну прийшов Андрій Казмірчук, а це колишній очільник Центрального військового госпіталю, який походить зі старої системи. Щоправда, нас стали трохи «боятися», але кардинально ситуація не змінилася. 

«МСЕК – це неінклюзивний совковий кабінет з шухлядою для грошей»

Ви казали, що навіть після ампутації обох ніг мусите проходити МСЕК, обходити десяток лікарів та підтверджувати інвалідність. «Дурка та знущання» – ваші слова, сказані у листопаді 2023-го. Щось змінилося за останній час? 

Не змінилося. Але я почну ось з чого.

Дивіться, я пройшов декілька ВЛК – одна комісія продовжувала моє лікування, інша затвердила потребу проводити протезування, і ще одна була про списання мене зі служби. Тобто все це я пройшов, і у Центральному військовому шпиталі, а це головний лікувальний заклад Медичних сил, зібрав отакенну папку документів. Там було, мабуть, про кожну молекулу мого організму, бо насправді частин тіла, які б не отримали поранення, у мене просто не залишилось. 

«Оббігати усі кабінети лікарів дуже «зручно», коли у тебе немає обох ніг!», – каже Олег Симороз

фото: glavcom.ua

І от після того, як я пройшов ВЛК, яка списала мене зі служби, мені потрібно було отримати групу інвалідності. Іду до МСЕК. І уявіть мій шок, коли там мене знову змушують робити все те, що я вже зробив, проходячи ВЛК. Доводиться іти до районної лікарні, де я, як ідіот, обходжу всі ці неінклюзивні совкові кабінети, а це ж так зручно робити, коли у тебе немає обох ніг!

Тобто ми з батьками займаємося тим, що методично обходимо 12 лікарів, кожен з яких бере висновок, складений у ВЛК, та займається копіпастом. Так я викидаю на вітер ще тиждень свого життя. Це історія про ті самі МСЕК, які зараз відомі усій країні. Там відбувається багато чого поганого – і корупція, і відверте знущання над військовими. 

Ви писали дослівно таке: «Отримую сотні повідомлень від побратимів про вимагання хабарів при проходженні МСЕК. Є випадки, коли навіть військових з ампутованими кінцівками мучать місяцями та вимагають довести відсутність кінцівки…». А ви особисто стикалися з вимогою хабаря?

Ні, бо мене впізнавали і хіба що крали час своєю бюрократією. А інші – так, стикалися. Річ у тім, що нормативні акти, якими керується МСЕК, прописані так, що остаточне рішення залежить від лікаря. Тобто вся методологія надання групи інвалідності надто розмита. І якщо хлопці мали достатньо підстав отримати другу групу інвалідності, їм давали третю або вимагали хабар. 

Бо саме лікар оцінює ступінь самостійності людини, її здатність до самообслуговування, і це значно підсилює роль людського фактора, а так бути не повинно. Тому у роботі МСЕК нічого не зміниться, доки не зміняться нормативи. А треба, щоб вони були гранично чіткими: нема обох рук – така-то група, нема обох ніг – така-то. І без жодних суб’єктивних оцінювань когось зі сторони, що може, а що не може робити людина з інвалідністю. 

Ми вже поміняли міліцію на поліцію, а що змінилося? Так само буде й з заміною МСЕК на іншу структуру. Тим більше, що статус кво влаштовує наші «еліти», які купують собі групи інвалідності.  

Отож, критерії визначення інвалідності слід змінювати. Це робота парламенту, я гадаю.

Радше, уряду, але й парламенту також. Має бути усталена методологія на всі випадки – на 99% випадків усіх захворювань і травм. І тоді завдання лікаря зведеться лише до того, щоб перевірити, наявні руки-ноги чи ні, а не визначати «на око», мобільна людина чи немобільна. МСЕК має бути прозорою структурою, а не допотопним кабінетом з шухлядою для грошей. 

Володимир Крупа, чоловік Тетяни Крупи, очільниці Хмельницької МСЕК, лежить на ліжку з шістьма мільйонами доларів під час обшуку

скриншоти з відео ДБР

 «У США солдат ніколи не почує фразу «а я тебе туди не посилав»

Ви розчаровані нашою державою?

Я розрізняю чітко державу, Україну і владу. Владою я розчарований, безперечно. Бо влада зневажливо ставиться до тих, хто державу якраз і зберіг. А держава для мене – це Україна, це Київ, це мої вулиці, мої співгромадяни. Україні я давав присягу і воював за неї. На її майбутнє я дивлюсь оптимістично.

Ще одна ваша цитата: «Коли хлопці (важкопоранені) повернуться додому, вони будуть тягарем для всіх», «вони вже зараз закриваються вдома». Це вже закид на адресу не лише владі, але й соціуму.

Наш соціум рухається у правильному напрямку. Він вчиться взаємодіяти з ветеранами, і це факт. Але те, що я сказав, теж правда. Не у всіх є підтримка родини або коханих, не у всіх є матеріальна можливість придбати або найняти нове житло чи переробити під свої потреби старе. Бо якщо людина паралізована або з ампутаціями, якщо вона приречена залишатися в інвалідному кріслі, то це вимагає специфічних умов у неї вдома. 

Мають бути відповідні соціальні заклади або постійна державна підтримка. Бо дуже багато рідних вже за рік-два не витримують догляду за людиною з інвалідністю. А самі такі люди часто обирають сидіти вдома, бо наші вулиці для них не пристосовані. І це аж ніяк не боягузи – вони побували у такому пеклі, яке жодному американському Рембо не снилося. Але аби не впасти на вулиці чи не потрапити в іншу неприємну ситуацію, вони просто зачиняються у своїх квартирах. Бо відчуття безпорадності – дуже неприємне, особливо для чоловіків. Не всі мають силу його здолати. 

Вам пощастило, у вас чудова родина – батьки, кохана, а також і друзі – усі вас підтримують...

Так, ми дійсно все це проходимо разом. Плюс у мене є велике бажання повернутися до активного життя. Я досі не сприймаю себе у колісному кріслі. Інколи беру його, але переважно користуюсь протезами. Ось вони, мої біонічні протези – на них 5 млн грн мені збирали українці, були десятки тисяч грошових переказів… Тому я їх називаю «народні ноги». А робили мені ці «ноги» в Америці, у штаті Міннесота. 

В Америці краща ситуація з соціалізацією ветеранів та людей з інвалідністю?

У рази краща. Була погана ситуація, зокрема, у 1980-х, коли ветеранам мало чи не в обличчя плювали. 

Ми говоримо про ветеранів війни у В’єтнамі?

І у В'єтнамі, і у Кореї. 

А за що плювали в обличчя?

Бо не розуміли, по-перше, за що вони воювали, а по-друге, їм була не зрозуміла політика держави, яка примушує громадян утримувати ветеранів коштом платників податків. Америка – досить жорстка країна, де кожен віддає перевагу тому, щоб платити сам за себе. Особливо якщо йдеться про здорових молодих людей, далеких від будь-якої інвалідності. 

Загалом мені багато що не подобається в Америці, але те, що стосується інклюзії, ставлення до ветеранів, забезпеченості ветеранів, соціальної політики – все це просто чудово. Там всі двері відкриваються автоматично, всі будівлі мають пандуси, всі вбиральні пристосовані для того, щоб туди в’їхала людина на кріслі. Такі питання вирішені раз і назавжди – без спеціальних нарад, створення робочих груп тощо.

Ситуацію їм вдалося переломити ще за Буша-старшого, і от вже 30 років вони живуть саме так. 

Люди з інвалідністю, люди у кріслах є абсолютно скрізь – на стадіонах, у церкві, у ресторанах – скрізь. І ніхто не показує на них пальцем і не дивується їхній появі. І це стосується і людей похилого віку, і людей з хворобою, і, звісно ж, ветеранів. Це взагалі американський оберіг, такий саме символ держави, як герб чи прапор. У кожному аеропорті – а я був у Сіетлі, Чикаго, Нью-Йорку – виставлені фотографії загиблих військових, які походили з цього штату. До них дуже велика повага.

Американський солдат там не почує фразу «а я тебе туди не посилав»…

У вас немає таких побоювань, що наш солдат почує її іще не раз? Адже після концерту «Океану Ельзи» натовп кричав «ганьба!» не ухилянтам, а представникам ТЦК, які перевіряли документи… 

Нема таких побоювань. Ми на відміну від американських військових воювали на своїй землі. І не за подяки. Визнань я ніяких не потребую, і мені абсолютно байдуже, хто і що про мене думає, хоча я, звісно, не стану терпіти, якщо на вулиці хтось із цивільних почне мені розповідати, за що я воював тощо.

«Облаштувати пандус чи широкі двері до ресторану для бізнесу – взагалі не проблема»

Київ – місто неінклюзивне. Навіть у 2000-ні, зводячи нові житлові комплекси, ніхто не думав ні про які пандуси, а що вже говорити про «сталінки», «хрущовки», 9-поверхівки, зведені у 1970-х та пізніше. Як туди впровадити інклюзію?

Давайте почнемо з бізнесу і подивимося на вулицю Хрещатик, яка вся – у закладах громадського харчування, закладах з надання послуг тощо. Більшість цих закладів зовсім недешеві, вони мають фешенебельні ремонти, у які вкладені сотні тисяч доларів. У цих закладах жертвують широким в’їздом у туалет задля того, щоб втулити іще один столик. Ось за цим і має слідкувати влада, як це свого часу було зроблено у Сполучених Штатах. 

Тобто для приватного бізнесу прописують чіткі вимоги щодо інклюзії, зокрема, щодо мінімальної ширини дверей, окремих туалетів для людей з інвалідністю тощо. За невиконання таких вимог – штрафи. І коли бізнес відчує їх на собі, ми доб’ємося виконання правил. Слід дати підприємцям перехідний період у пів року, а далі вживати адміністративних заходів. Великий та середній бізнес впорається зі змінами самотужки, а малому можна надати державну підтримку.

Пандуси в українських містах інколи роблять ну дуже специфічні. І зовсім непридатні до використання. Зліва – місто Кам’янське, справа – Київ

фото: Юрій Михайлов‎

Знаєте, я – за будь-який бізнес, поважаю та шаную тих, хто його розвиває, але не за рахунок приниження людей з інвалідністю. До того ж, система штрафів допоможе наповнити державну скарбницю, а ми ж цього прагнемо, чи не так?

Так, державні будівельні плани у нас нормальні, а їх дотримання – погане. Коли я шукав собі житло, то зрозумів, як тяжко мені буде жити навіть у новому будинку. Все ті ж вузькі двері та максимально неінклюзивна прибудинкова територія. Але тут ми знову повертаємося до нашої корумпованості. Бо хоча і була створена електронна система містобудівного документообігу, в інспекції містобудування за гроші можна отримати будь-які довідки та сертифікати відповідності. 

І це величезна проблема насправді… 

Бо якщо Україна лишатиметься корумпованою, якщо не працюватимуть суди, якщо у порушників не буде відчуття невідворотності покарання, ми з вами країну змінити не зможемо. Які б красиві правила ми не прописали… 

Наталія Лебідь, «Главком»