Віталій Кім: Зараз людям потрібне не заспокійливе, а «озвірин»
Голова Миколаївської ОВА – про те, як область приходить до тями
Один з героїв інформаційного фронту початку широкомасштабної російської агресії голова Миколаївської військової обласної адміністрації Віталій Кім поступово відійшов у тінь. Звісно, нікуди не поділися його акаунти в соцмережах, іноді він нагадує про себе дотепними висловами, але визнає, що колишню медійну надактивність змінив на рутинну губернаторську роботу. Та й сама Миколаївська область з одного з форпостів супротиву ворогу після деокупації перетворилася у відносно спокійний регіон. Особливо у порівнянні з сусідньою напівокупованою Херсонською областю, яка потерпає від щоденних обстрілів.
Кім став набагато обережнішим у висловлюваннях, хоча й досі не асоціюється з типовим чиновником. В інтерв’ю «Главкому» голова ОВА розповідає, чому «зник з радарів», як на Миколаївщину повертаються мешканці та бізнес і куди поділися місцеві любителі Росії.
Чому вас стало набагато менше в інформаційному просторі? Може, вам натякнули згори, що керівнику області не варто бути аж надто медійним? Тепер усю публічну інформполітику підгребли під себе дотепні хлопці з Офісу президента – нині Михайло Подоляк, раніше – Олексій Арестович.
Зараз вже працює інформаційна система, якої не було на початку війни, – тож нащо я буду дублювати ці функції? Навіть навпаки – інформаційні ресурси часто-густо намагаються зі мною комунікувати, але в мене просто не вистачає на це часу. Я вже трохи відвик від публічності і повернувся до щоденної роботи, яку і маю, перш за все, робити.
Що змінилося кардинально у вашому робочому графіку у порівнянні з тими найгарячішими днями, коли ви прославилися на всю країну? Бо дехто з керівників владних структур, як не парадоксально, за тих екстремальних умов відчував себе більше в своїй тарілці, ніж зараз, коли треба займатися рутиною.
Змінилися цілі і пріоритети. Тоді військова тематика займала 100% часу, все змінювалося щодня і відбувалися щоденні наради. Стояло питання вижити та відбитися. Зараз горизонт планування трохи інший, тому й нема щоденного інформування. Наразі в наші задачі входить не тільки допомога армії, але й економіка – відновлення робочих місць, перезапуск підприємств та інше. Я ж не можу щодня виступати і казати, що за пів року ми відбудуємо якийсь об’єкт. Тож відповідно і засоби інформування змінилися.
Такі заспокійливі пігулки, як ви та Арестович, вже народу не потрібні? Люди адаптувалися до війни і виробили певний імунітет до неї, щоб самим собі давати раду?
Дійсно всі до всього звикають, і ці заспокійливі пігулки були потрібні саме тоді, аби збалансувати людей. Зараз людям навпаки потрібен «озвірин», як у мультику про кота Леопольда. Люди мають активізуватися, мобілізуватися та включитися знову. Бо працювати на адреналіні завжди легко на коротку перспективу, а от на довгу – набагато важче. А це треба робити, бо війна йде, допомагати та віддаватися для перемоги треба. Попереду у нас основна битва, на якій треба сконцентруватися.
Під цією битвою ви маєте на увазі контрнаступ, стільки разів анонсований?
Є завдання від президента – звільнити всі території в кордонах 1991 року, тому будемо працювати перманентно, поки не виконаємо завдання чи не надійде нових команд.
«Частина пособників ворога просто сидить тихо…»
Свого часу ваша область була одним з антилідерів за кількістю обстрілів та прильотів, її частина перебувала під окупацією. Якщо зараз поставити українські регіони на умовну шкалу безпеки, то де на ній Миколаївщина?
Враховуючи, що наша область зараз не має сухопутної лінії розмежування з регіонами, де йдуть бойові дії, то ми почуваємося краще, ніж Донбас, Херсонщина, Харківська область. Можливо, навіть краще, ніж Запорізька область... Цей рівень безпеки, на превеликий жаль, треба рахувати в жертвах. У нас зараз є поранені, але їх небагато.
На Миколаївщині тривають мляві обстріли, пролітають дрони, але цього місяця росіяни поцілили у житловий будинок. Це випадковість?
Це була точкова акція по нашому залякуванню від російської влади. У них просто немає актуальних даних щодо Миколаївській області – тут немає розташування якихось військ, вони пішли в інші дислокації. Тому вони б’ють аби куди, бо є можливість дістати до Миколаєва тими ж ракетами С-300. Але в цьому немає жодного сенсу і ворог просто нагадує про себе таким чином, аби його боялися. Але, зважаючи на те, що майже півтора року Миколаїв стоїть і йому байдуже на обстріли по 40 ракет на добу, то навіщо витрачати на нас ресурси зараз?
Києву ніби теж байдуже, але зараз потерпає від серії масованих атак.
Зараз Київ – найзахищеніше місто, мабуть, у світі, з точки зору ППО. Атаками на Київ росіяни хочуть показати, що їхня зброя на щось здатна, але в них це не виходить. Коли над Києвом збили першу їхню балістичну ракету, росіяни подумали, що це нам так пощастило, і скинули ще шість. Так і закрутилося. У мене зараз там родина живе і, хоча в Києві дуже гучно, вони відчувають себе у безпеці завдяки нашим Збройним Силам, які збивають рекордну кількість повітряних цілей.
А у Миколаєві не настільки безпечно?
Не буду казати, що ми можемо, а що ні, але, наприклад, останній приліт нам перехопити не вдалося.
Наскільки зараз владні структури на Миколаївщині зачищені від пособників ворога? Бо ця проблема на початку війни була актуальною для всієї країни, і таких агентів викривають досі, зокрема, у вашій області. Генерал Дмитро Марченко, який очолював оборону Миколаєва на початку повномсаштабного російського вторгнення, розповідав «Главкому», що тут їх було не менше, ніж в Херсоні.
Я гадаю, що частина таких людей просто сидить тихо, у латентному стані. Вони ж не можуть за такого результату, який показує Україна на полі бою, проявляти себе. Але активні, які вже бачили себе тут у владі під російськими прапорами і готували все для цього, всі повтікали. Тих, хто досі не зрозумів реалій, саджають у в’язницю, наші спецслужби працюють. Ми 100% часу на це витрачаємо і, вважаю, досить ефективно все робимо.
А як боретеся з іншим дуже розповсюдженим лихом – «тіктокерами», які полюбляють викладати в прямому ефірі моменти обстрілів та роботу ППО?
Ми з цією ситуацією зіштовхнулися більше року тому. Ми тоді об’єднали всіх місцевих журналістів, а це більше 80 людей, і домовилися, що ніхто нічого не викладає без дозволу та погодження. Врятувати життя хоча б однієї людини набагато важливіше, ніж першим виставити новину. Всю інформацію, яку ми видаємо, погоджуємо з Міноборони. І вже навіть без погоджень самі розуміємо, що в жодному разі не можна публічно давати, а що можна і в якому об’ємі, бо самі розробляли цю концепцію. Ми розуміємо, що дітей, які через нерозуміння того, що роблять, постять відео, у в’язницю саджати не можна. Але ми відпрацьовували це питання, у нас саме ним займалися тисячі людей.
«Понад 80% сільгоспугідь в області вже засіяні»
Станом на лютий цього року на Миколаївщині окупантами було заміновано 10% територій. Як відбувається процес розмінування, чи ганяєте ви мешканців, які за теплої погоди потягнулися на шашлики?
Погано ганяю – буквально на днях люди поїхали набирати пісок на берег та підірвалися на міні. Люди чудово знають, що не можна лазити по посадках, але час від часу трапляється таке, що, на жаль, хтось на щось наїжджає. У нас 288 тис. га агроземель підлягають обстеженню чи розмінуванню, 85 тис. – це план на цей рік, з яких понад 51 тис. вже розмінували чи обстежили. Над цим працюють 48 піротехнічних груп, 21 група з проведення гуманітарного розмінування і 79 одиниць техніки. Це відбувається дуже швидко, але роботи ще дуже багато.
Станом на зараз понад 80 % сільгоспугідь в області вже засіяні. Є погана, щільно замінована, смуга, де проходила лінія фронту, – туди дійсно страшно заходити. Але на більшості території ми впораємося – за рік, мабуть, ні, але швидко.
Для Миколаєва і області критичною залишається ситуація з водопостачанням. Свого часу після обстрілу росіянами магістрального водогону Дніпро–Херсон, який забезпечував область питною водою, було прийнято неоднозначне рішення заповнити трубопровід солоною водою з лиману. Це мало, м’яко кажучи, не дуже добрі наслідки для його працездатності, тож як тепер будете приводити систему до ладу?
Дійсно солона вода вплинула на саму мережу, яка і так була старою, – на насоси, труби, навіть на побутові прилади. У нас аварій стало десь в 15 разів більше, і треба буде зараз це усувати. Але іншого виходу, окрім як пустити людям для побутових потреб воду з лиману, не було. Тому що вісім місяців ніхто б без води не зміг нормально жити. Зараз Офіс президента розробляє дві програми, що стосуються саме води в Миколаєві та області, про які я поки не можу говорити.
В області поступово відновлюють роботу великі підприємства – «Нібулон», «Пепсіко», «Янтар». Яка ситуація з Миколаївським глиноземним заводом, що належав російському олігарху Олегу Дерипасці, а цього року був націоналізований?
Питання передачі заводу в державну власність розглядається у суді. Ми вже напрацьовуємо варіанти, аби завод працював на Україну і люди були повернуті на робочі місця. Всі потрохи відновлюються: буде попит – буде пропозиція. Важко буде повернути той бізнес, який релокувався, бо він буде чекати якоїсь суттєвої зміни ситуації. Але всі повернуться, коли буде трохи безпечніше і ми відіб’ємо щонайменше ліву частину Херсонської області. Зараз працюємо над проєктами відведення земельних ділянок для того, щоб можна було надалі будувати та запрошувати іноземних інвесторів. На жаль, поки вони дуже бояться, і це зрозуміло.
Але той же «Пепсіко» як іноземний інвестор не боїться.
Так, але вони вже тут були присутні і у них на Миколаївщині побудовані потужності. Зараз вони оцінили ризики і вирішили, що запускатися вже не страшно. Все-таки є різниця – побудувати нове чи відновити те, що є. Ті, хто залишився, всі відновлюють роботу, а от ті, хто релокувався, не повертаються, бо ще зарано.
Рівень безробіття в області можна оцінити в цифрах?
Не можна. Безробіття ніби й збільшилося, але через фактор мобілізації воно нівелювалося тим, що в області стало менше людей і спеціалістів не вистачає. Через це плачуть всі підприємства, але всі справляються. На багатьох з них працюють жінки, всі ті, хто має на це право за законом, заброньовані. Ми ж розуміємо, що перемога – це пріоритет.
«Наразі Миколаїв не долучений до «зернової угоди»
До області ще повертаються ті, хто колись з неї виїхав, чи всі, хто хотів, вже давно повернулися?
Нема на це однозначної відповіді – у всіх різні ситуації та мотивація. У листопаді, коли деокупували праву частину Дніпра і майже всю Миколаївську область, понад 100 тис. мешканців повернулися. Це була основна хвиля, а зараз вже не так показово. В області на початку війни було 1,2 млн мешканців, зараз – близько мільйона. В місті зараз – 400 тис., хоча в найкризовіші моменти було вдвічі менше.
В області постійно проживають 30 тис. переселенців з Херсонщини. Наскільки вони роблять тут погоду?
Насправді, це не дуже велика цифра для нашої області. Вони також їздять звідси в Херсон по роботі та інших справах. У нас працює служба, яка їх тут працевлаштовує, тобто це не є проблемою наразі. Ці люди ж не сидять і просять їсти, а працюють, знімають квартири та витрачають гроші.
Всередині травня була розтиражована заява новообраного президента Туреччини та гаранта «зернової угоди» Реджепа Ердогана про те, що турецькі судна у рамках цієї угоди зможуть заходити у порти «Миколаїв» та «Ольвія» у Миколаївській області. Як цей механізм зараз працює?
Ердоган казав лише про те, що турецькі кораблі, які тут були заблоковані з початку війни, зможуть вийти з миколаївських портів – якщо я правильно пам’ятаю, їх шість з 29 іноземних, які у нас перебувають. Перемовини далі йдуть, бо підготовку до виходу іноземних суден з акваторії Миколаївського порту ми почали робити, але станом на зараз російська сторона процес стопорить. Але це не пов’язано з «зерновою угодою». Хоча уряд і всі інші працюють над цим щоденно, наразі Миколаїв до угоди не долучений.
Раніше ви казали, що порти області на 90% готові до експорту зерна. У чому ця готовність полягає?
Я маю на увазі, що ми готові відвантажувати 90 % вантажів порівняно з довоєнним часом.
У період воєнного стану облради в багатьох областях відійшли на другий план, а всі питання життєдіяльності області сконцентрувалися в обласних військових адміністраціях. У вас з облрадою схожі відносини?
Стратегічні питання та рішення приймаються нами, але в рамках закону ми погоджуємо їх з обласною радою і виносимо на сесії. Станом на зараз депутати розуміють пріоритети, йдуть назустріч і, скажімо так, нам довіряють. У нас в облраді навіть не більшість, а єдність – рішення приймаються одноголосно.
А як себе поводять колишні депутати з ОПЗЖ, чия фракція мала до війни серйозні позиції в раді?
Вони там якось переформатувалися, але двоє з їхніх 18 депутатів одразу після початку війни стали працювати на мене – це директор одного заводу та один юрист. З кожного правила, звісно, є винятки, але на загал вони сидять тихенько. Якщо будуть нетихенько – буде зовсім інша розмова.
А як «тихенько» поводяться деякі їхні виборці? Не секрет, що в області вистачало відверто проросійськи налаштованих громадян – як зараз змінилося їхнє ставлення до агресивного сусіда?
Вибори покажуть, як змінилося. Це навіть, скоріш, не «любов» до Росії, а туга за СРСР та своєю молодістю. Миколаїв – навіть дещо не той приклад, я б краще навів приклад Харківщини. Ця прикордонна область була дуже пов’язана з Росією економічно, і Харків певним чином завжди співчував росіянам чи «ДНР». Але все це було до першої ракети. Зараз все змінилося: вже навіть ті, хто дуже симпатизував росіянам, зрозуміли, що вони – покидьки.
Павло Вуєць, «Главком»
Коментарі — 0