Заєць на куполі Ради та жовто-блакитний комсомол. Яскраві історії до Дня прапора

23 серпня Україна відзначає День прапора. Одна з відомих бувальщин про український прапор пов’язана з президентом Леонідом Кравчуком. Тільки у часи, про які йдеться, Леонід Макарович президентом ще не був. На установчий з’їзд Народного руху України, який проводили восени 1989-го, Кравчук прибув як завідувач ідеологічного відділу Компартії. Хтось почепив йому на лацкан піджака маленький жовто-блакитний прапорець. Демонстративно зняти його партійний бонза не наважився, але й ходити з таким значком комуністові було негоже. Тож пославшись на те, що у залі занадто спекотно, Леонід Макарович піджак просто скинув...

Проте роком, коли жовто-блакитні барви вийшли у публічний простір, а прапороносці перестали боятися тюрми за такий чин, був саме 1989-й.

26 квітня 1989 року з нагоди роковин Чорнобильської катастрофи жовто-блакитний прапор піднімали на площі Ринок у Львові – знамено пошила вручну та декорувала золотим тризубом художниця Галина Дмитришин. На тому ж мітингу юнак дістав бордовий прапор з чорною та білою смугами, пояснивши, що це – грузинський прапор часів Республіки 1918-1921 років, і переказав українцям вітання від грузинів. То був 20-річний Георгій Гонгадзе.

А вже за рік – у 1990-му – наше знамено заполонить вулиці та площі українських міст і селищ. Як це було та де взявся саме той велетенський прапор, який внесли до Верховної Ради у день проголошення Акту про незалежність України, 24 серпня 1991 року, «Главком» розпитав в учасників тих подій. 

Перший рок-фестиваль та харківська шкільна конспірація

З 17 по 24 вересня 1989 року в Чернівцях відбувся перший неформальний, тобто організований без втручання влади, фестиваль сучасної української музики  – «Червона Рута». Фестиваль не тільки продиктував музичні тренди на найближче десятиліття, але й став демонстрацією політичних поглядів молоді в так званій УРСР.

Жовто-блакитний прапор піднімали глядачі майже кожного концерту в Чернівцях. Міліція намагалася вирвати знамено з рук та пошматувати, розповіла «Главкому» лауреатка першої «Червоної Рути», співачка Марія Бурмака.

«Фестиваль «Червона Рута» був чимось більшим, ніж музичне свято. Це був фестиваль вільної думки, – згадує Бурмака. – Я приїхала з Харкова і навіть не очікувала на таке національне піднесення. Боюсь помилитися, але здається, що саме коли я заспівала «Ой не квітни, весно» та «Сніг в гаю» на слова Олександра Олеся, люди почали діставати жовто-блакитні прапори. «Мій народ в кайданах», – співається у першій пісні, але далі – про те, що народ повстане та кайдани розіб’є».

На заключний концерт приїхало багато львів’ян, саме вони, каже Марія, привезли основну масу прапорів, ховаючи їх за пазухою. Міліція обшукувала львівських студентів, і якщо знаходила прапори, застосовувала брутальну силу.

«Про те, що молодь б’ють, я сказала зі сцени», – пригадує співачка. Але за кілька років до того за поєднання синього та жовтого кольору взагалі кидали до в’язниці, додає вона.

Проте, згадує Бурмака, ще коли вона завершувала навчання у школі, кілька проукраїнськи налаштованих однодумців придумали собі особливий знак. Під комірцем шкільної форми розміщували крихітні нашивочки відповідних відтінків. При зустрічі однодумці відгинали край комірця, і жовто-блакитна гама сповіщала, що «це свої».

Подібні значки у 1987-1989 роках використовували і в інших молодіжних середовищах, зокрема, студенти Київського університету ім. Шевченка.  

Синій «галицький» вплив

«Найнебезпечнішим був проміжок між 1988 та 1989 роками, – розповідає учасник студентської Революції на граніті Олесь Доній. – У 1988 році мій однокурсник вивісив український прапор над гуртожитком Київського університету. Провисів він там недовго, із пів години. Це був той рік, коли мене виганяли з університету – за диспут на тему Голодомору. Але 1989 рік вже докорінно відрізнявся. 8-9 грудня 1989-го ми проводили установчий з’їзд Української студентської спілки, і прапори у нас в залі висіли».

Безстрашно піднімали прапори і мільйони учасників «живого ланцюга», які 21 січня 1990 року взялися за руки, з'єднавши Івано-Франківськ та Київ у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР.

«Це 700 кілометрів шляху, і всі ці кілометри треба було забезпечити прапорами. Проблема полягала в тому, що такої кількості матерії взяти було ніде», – пригадує член Народного руху України й депутат п’яти скликань Верховної Ради Іван Заєць.

«Комуністична партія через КДБ, через господарські структури блокувала нам цю акцію, вони дали вказівки магазинам вилучили з продажу синю та жовту тканину. Її і так було небагато, а тут ще штучний дефіцит. Але люди проявляли чудеса підприємливості, шукали матерію скрізь... Ясно, що про стандарт кольорової гами тоді навіть не йшлося», – каже Заєць. Прапори були саморобні, дуже різні за якістю. Крім того, вони вражали недоречним розмаїттям відтінків.

Комуністична імперія тріщала на очах. Невдовзі після «живого ланцюга», 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. За кілька днів, 24 липня 1990 року, жовто-блакитний було піднято над міськрадою Києва.

Київ став не першим містом в радянській Україні, яке підняло над мерією наш прапор. До того жовто-блакитні знамена замайоріли над офіційними установами Дрогобича, Львова, Тернополя, Житомира та ще кількох міст. А першим підняло національний прапор місто Стрий на Львівщині – 14 березня 1990 року.

Отож у жовтні 1990 року, коли студенти розпочали Революцію на граніті, міліція на жовто-блакитні прапори вже не кидалася, розповідає Доній.

Так само, як і Іван Заєць, Олесь Доній згадує про брак матеріалу для пошиття прапорів. Шили дівчата в київських студентських гуртожитках з матеріалу, який кольором був наближений до уявлень про барви національного прапора. За словами студентського ватажка того часу, Галичина дещо розбавила однаковість відтінків, які використовували для пошиття прапорів для Революції на граніті. «До того ми знали лише жовто-блакитні, а виразний синій колір прийшов саме з Заходу України», – стверджує Доній.

На акцію студентського голодування, пригадує він, хтось приніс і червоно-чорний прапор, але стяг УПА попитом тоді не користувався.

«А тим часом комсомольська організація університету замовляла светри з емблемою вишу, і светри ці були в тому числі жовто-блакитні. Тобто навіть комсомол цих кольорів не цурався. Саме такий светр я собі дістав завдяки знайомству з головою університетському комсомолу. У ньому я був на голодуванні», – додає Олесь Доній.

Бійка з «качком»-комуністом та смертельний номер на даху парламенту

Якщо комсомольці у 1990-му зуміли швидко зорієнтуватися в трендах та «перевзутися», їхні «старші товариші» комуністи проявляли неабияку ідеологічну затятість. Член Народного руху України й депутат п’яти скликань Верховної Ради Іван Заєць розповідає «Главкому», як побився з комуністами за жовто-блакитний прапор.

Це сталося якраз під час студентського голодування – один з прапорів, що були на студентському Майдані, демократична опозиція спробувала внести до сесійної зали Верховної Ради.

«Комуністи стали горою, і прапор ми встигли донесли лише до проходу. Я штовхався тоді з депутатом з Баришівки, комуністом Миколою Коваленком. Це був такий собі качок, потужний чоловік... Та і я хлопець, хоч і не невеликий, але теж нівроку», – не без задоволення згадує Заєць. За його словами, прапор врятував тоді Іван Плющ – він забрав його, аби не порвали. Але перший раунд залишився за комуністами, і національний прапор у стінах українського парламенту з’явився значно пізніше –  після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року.

Великий прапор, котрий вносили до сесійної зали Заєць та В’ячеслав Чорновіл, був пошитий учасниками Руху. Сьогодні пан Іван не може пригадати, де саме на західній Україні було виконане замовлення: «Скоріше, в Івано-Франківську, адже там було підприємство, яке шило парашути. І ця матерія така тривка, цупка... Вони з неї шили прапори. А потім везли їх до Києва, потягом везли, і всі ці прапори зберігалися у Народному русі».

З самого ранку 24 серпня 1991-го до Верховної Ради сходилися люди. Тисячі стояли під парламентом і скандували: «Незалежність!». Під кінець дня Рада схвалила Акт проголошення незалежності України, і депутати висловилися за те, щоб внести до сесійної зали національний прапор.

Леонід Кравчук здивувався, адже очікував побачити прапор на древку, натомість двері сесійної зали розчахнулися, і вісім депутатів на чолі з Іваном Зайцем та В’ячеславом Чорноволом внесли велике «рухівське» жовто-блакитне полотнище, вісім на чотири метри.

Великий прапор, який зіграв історичну роль 24 серпня 1991 року, зберігається нині у спеціальній вітрині у Верховній Раді України.

Над самою ж Радою жовто-синє знамено підняли 4 вересня 1991 року – саме цей день Заєць і пропонує вважати Днем прапора, називаючи дату 23 серпня штучною (Цю дату, яка не має історичного обґрунтування, було затверджено указом президента Віктора Ющенка у 2009 році – «Главком»).

У вересні 1991-го відкривалася нова сесія парламенту, а крім того, «Кравчук мав їхати до Канади, йому потрібна була офіційна символіка», – розповідає Заєць. Отож з підняттям прапора поспішали.

Після триразового неуспішного голосування за підняття прапора й погрози Кравчука, що він подасть у відставку, якщо питання не буде вирішено, жовто-синій прапор нарешті замайорів над банею Ради. Але стався неприємний казус. Хтось чи то зумисно, чи то випадково забув віддати вказівку про те, що радянський прапор слід спустити. У підсумку обидва прапори опинилися на одній щоглі, утворивши такий собі «бутерброд».

Побачивши таку наругу, Заєць не стерпів та поліз на купол – слідкувати за тим, як робітники виправлятимуть помилку. За його спиною люди з секретаріату Верховної Ради незадоволено бурчали: «І тут цей Заєць... І чого він тут ходить?». Але «ходив» Іван Олександрович не дарма – зрештою, прапор почепили правильно, а його радянський попередник відбув на «звалище історії». 

...28 січня 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову «Про Державний прапор України» – хоча тоді ще діяв Основний закон УРСР від 1978 року, який описував зовсім інші символи. Нова Конституція 1996-го остаточно закріпила статус нашого прапору та «прописала» його на теренах незалежної України.

Наталія Лебідь, «Главком»